Поправки до Закону "Про вищу освіту" націлені на корисні для системи реформи, але в окремих аспектах загрожують університетській автономії та потребують пильної уваги громадськості.
18 травня у Верховній Раді зареєстровано законопроект №8385 про зміни до Закону України "Про вищу освіту", який пропонує важливі поправки до чинної системи управління закладами вищої освіти. Чимало їх відповідають ідеям, які я пропагував у своїх публічних виступах та в експертній роботі. Але, на жаль, у запропонованому вигляді вони не дадуть очікуваного ефекту.
Загалом, у тексті документа явно проглядають компроміси, на які довелося йти авторам під час обговорення. Очевидно, боротьба точилася між тими, хто хоче реальних змін, і тими, хто їх абсолютно не сприймає. До останніх я зараховую насамперед ректорське лобі, силу якого не слід недооцінювати (згадаймо хоча б недавню історію зі спробою звільнення ректора медуніверситету ім. Богомольця). Суть у тому, що більшість найважливіших закладів вищої освіти (ЗВО) де-факто "приватизовані" створеними за багато років внутрішніми угрупованнями, які пов'язані родинними узами, кумівством та корупційними схемами. Саме ці групи впливають і на вибори ректора, і на плани розвитку ЗВО, лобіюючи свої приватні інтереси, що не збігаються ні з інтересами суспільства, ні з інтересами держави.
Чи запитували ви колись себе, як так виходить, що закон обмежує час перебування ректора на посаді, щонайбільше, двома термінами (зазвичай по 5 років кожен), а насправді окремі особливо талановиті люди примудряються кермувати закладами по три, чотири, а то й п'ять термінів, тобто по 15-20-25 років? Я відповім, як це відбувається. У певний момент на розгляд парламенту вносяться чергові косметичні поправки до Закону "Про вищу освіту", і ця нова точка відліку закону дає ректорам формальне право ніби "обнулитися" на посаді й почати відраховувати керівний термін із моменту цієї нової редакції закону. Жодної хвилини не сумніваюся, що багато змін пробивалися ректорським лобі виключно з цією метою. Впевнений, що й цього разу вони роблять усе, аби звести нанівець будь-які розумні ініціативи та відстояти статус-кво, який їх влаштовує.
Ви уявляєте, що відбувається із закладами вищої освіти, де роками вибудовуються кишенькові виборчі схеми, де забезпечена незмінюваність керівника і куди не може проникнути ніщо нове з сучасного зовнішнього світу? Баговиння та болото. Ось і виходить, що тільки п'ять закладів вищої освіти на всю країну входять до міжнародних рейтингів, та й ті плетуться аж у кінці списків.
А держбюджет - не гумовий. А платоспроможні абітурієнти дедалі частіше їдуть навчатися за кордон.
І що має зробити нормальна держава в такій ситуації? Створити такі умови, аби ці університетські консервні банки були розкриті. А це означає - реальна автономія ЗВО, принципово нові моделі фінансування, нормальна змінюваність керівництва.
Чи дають усе це запропоновані поправки до закону про вищу освіту? Ні. І, звісно, найправильнішим варіантом зараз було б не латати старі діри, а підготувати цілісний законопроект, який спирався б на якісно іншу, сучаснішу філософію освіту, провести його через широке громадське обговорення та прийняти в парламенті. Але, поки такого документа немає, краще все-таки рухатися хоч на крок уперед, ніж тупцювати на місці. Тому я все-таки підтримую запропоновані зміни, хоч і з багатьма застереженнями.
Акцентую увагу на кількох найважливіших аспектах законопроекту та прихованих "мінах", які треба знешкодити.
Документ пропонує чітко розподілити повноваження і розділити владу між ректором та створюваним ним виконавчим органом, а також Вченою радою та Наглядовою радою. У принципі, це було й раніше, але тепер чіткіше виписано роль кожної гілки влади. Втім, і цей процес усе ще не доведено до логічного завершення. Вчена рада має остаточно відійти від вирішення господарських питань і повністю зосередитися на навчальному процесі та науковій діяльності, що необхідно закріпити п. 6 статті 36. А господарська частина має бути виключно прерогативою виконавчого органу, відповідального за повсякденну життєдіяльність ЗВО.
Важливо й те, що в структуру виконавчого органу вводиться позиція фінансового директора, який відповідатиме за всю бухгалтерську та фінансову частину. Проект закону досить докладно описує повноваження цієї нової фігури, але при цьому пропонує університетам створювати таку посаду на власний розсуд, з необхідності. Цього мало. На мій погляд, посаду фіндиректора слід впровадити обов'язково, щоб зняти з ректора господарську рутину. Але! Варто нагадати, що у ЗВО і без того є посада проректора з господарської частини (АГЧ). І якщо фіндиректор так само залежатиме від ректора, як і нинішній проректор із АГЧ, то ми прийдемо до простого перейменування посади. Сенс же має бути в тому, щоб професійний фінансист, який візьме на себе турботу про грошове здоров'я закладу вищої освіти, був фігурою самостійною й незалежною. А для фіксації цієї самостійності потрібно прямо прописати в законі, що звільнення фіндиректора можливе тільки за згодою Наглядової ради.
І тут ми переходимо до наступної важливої новації.
В університетській ієрархії, відповідно до законопроекту, значно посилюється роль Наглядової ради. Якщо раніше це був, фактично, дорадчий орган, то тепер він наділяється реальними важелями впливу на життя університету. І це дуже добре, оскільки структура управління ЗВО наближається до структури управління бізнесом, розчищається від нелогічних "завалів" і стає зрозумілою для будь-якого обізнаного з бізнес-процесами управлінця.
Університетська Наглядова рада - найважливіший новостворюваний орган, який має від імені держави, бізнесу та суспільства контролювати ЗВО, приймати рішення, що сприяють його розвитку, та брати безпосередню участь у тих або інших проектах. Саме тому склад Наглядової ради зобов'язаний органічно представляти інтереси всіх цих сторін. Я неодноразово виступав за розширення повноважень цього органу, говорив, що саме Наглядова рада у спірних ситуаціях має підтримати ту чи іншу кандидатуру на посаду ректора й навіть ініціювати відставку ректора з посади. Ці ідеї почуті, і посилення ролі Наглядової ради можна тільки вітати. Однак запропонований спосіб формування цього органу явно не відповідає інтересам вище перелічених сторін і навіть може перевернути з ніг на голову всі починання.
Наприклад, регіональний бізнес, який кровно зацікавлений у випускниках ЗВО і якості освіти, взагалі не отримує голосів у Наглядовій раді. А переважну більшість членів у цей орган, за задумом авторів, має висувати Міністерство освіти і науки, що може призвести до посилення авторитарного впливу МОН на ЗВО й поставити під загрозу їхню автономію.
Адже ми знаємо, що часто міністерство використовує свою владу для боротьби з особистими противниками, всупереч інтересам розвитку закладів освіти. Цю загрозу усуне збалансоване формування Наглядових рад. Для рівного представництва до цього органу мають входити дві особи від МОН, по одній - від обласної та міської рад, одна - від організації роботодавців національного рівня та дві - від профільних асоціацій, таких як ЄБА або місцеві профільні кластери.
У проекті закону написано, що МОН має право припиняти діяльність Наглядової ради, але це не тільки неправильно, а й небезпечно, оскільки теж є прямим шляхом до узурпації влади та тиску на неугодних керівників ЗВО. Максимальний вплив на Наглядову раду має полягати в можливості відкликання його членів організаціями та установами-учасниками. У такому разі ми отримаємо гарантії її незалежності та матимемо реальний інструмент, який підтримує автономію ЗВО.
Нарешті, вибори ректора - один із наріжних каменів нового законопроекту. І тут ми бачимо, що в текст перекочували деякі морально застарілі норми старого закону. Наполягав і наполягаю на тому, що обирати ректора має виключно науково-педагогічний склад і 10% вибірників із числа студентів. І ніхто інший, тим більше допоміжний персонал! Цю архаїчну норму потрібно змінювати. Далі. Будьмо відвертими: пропонованих 2/3 голосів для перемоги в одному турі у більш-менш нормальному ЗВО кандидатові в ректори набрати практично неможливо. У такому разі де-факто пропонується, щоб ректора призначало МОН, вибираючи з тих, хто набрав понад 25% голосів. Це найбільша небезпека, закладена в законопроект, оскільки повертає нас у ситуацію до 2014 р. (коли приймався нинішній закон про вищу освіту), у дні свавілля міністра Табачника. Хіба ми знову хочемо повернутися до цього?
Брати участь у призначенні ректора та обирати з-поміж тих, хто отримав понад 25% голосів на виборах, має або Наглядова рада, сформована нормально, за квотним принципом, або комісія з представників міністерства, Наглядової ради та профільної організації роботодавців. А головним критерієм відбору має бути конкурс планів розвитку з розписаними по роках конкретними показниками та цифрами. Ці цифри мають стати маяками KPI (Key Performance Indicator - кількісно вимірний індикатор фактично досягнутих результатів), за якими призначений ректор зобов'язаний щорічно звітувати перед Наглядовою радою.
Ми мусимо розуміти, що мета змін - не посилення ролі міністерства, а, навпаки, створення для державних закладів вищої освіти додаткових інструментів для роботи в умовах повної фінансової автономії та законів вільного ринку.
І повертаючись до початку цього тексту... Треба нарешті зруйнувати ректорський феодалізм прямою нормою закону, яка обмежить роботу на посаді керівника в одному ЗВО десятьма роками (вони встановлюються фактом запису в трудовій книжці). Тобто незалежно від виходу нових законів та їх редакцій. Це дуже важливо, оскільки допоможе розконсервувати систему, влити в неї свіжу кров і створить умови для залучення в університети розумних топ-менеджерів.