1941-й... С.Лебедєва направили працювати агрономом в один із колгоспів Саратовської області, потім — завідувати лабораторією біохімії та фізіології рослин Башкирської державної селекційної станції. Потім у м.Уфу старшим науковим співробітником Інституту ботаніки АН УРСР. З 1944 р. по 1949 р. наукова діяльність Лебедєва пов’язана з Центральним республіканським ботанічним садом АН України, де він працював на посаді заступника директора з наукової роботи й завідував лабораторією фізіології рослин. З 1949 р. по 1953 р. Сергій Іванович очолює відділ фізіології рослин в Інституті ботаніки АН УРСР і захищає в його стінах докторську дисертацію на тему «Фізіологічна роль каротину в рослині». Всі повоєнні роки у своїй дослідницькій праці вчений велику увагу приділяв вивченню ролі каротиноїдів у житті рослин (у процесах росту, запліднення та інших фізіолого-біохімічних процесах). На основі результатів проведених експериментів було написано фундаментальну монографію, з якої я розпочала свою розповідь. 1953 року С.Лебедєв очолює Одеський державний університет ім. І.Мечникова і кафедру фізіології рослин біологічного факультету. У цей час закінчується спорудження нового університетського корпусу в Шампанському провулку (неподалік Пролетарського, тепер знову — Французького бульвару), куди переводять біофак. З ініціативи Лебедєва, при кафедрі фізіології рослин створюється наукова ізотопна лабораторія, яка працює й понині.
Через два роки після смерті Сергія Івановича мені довелося побувати на біофаці ОДУ, на кафедрі фізіології рослин. Там я побачила музей історії факультету. На одному з почесних місць — письмовий стіл, той самий, який стояв у кабінеті Сергія Івановича в 50-ті роки, за яким він проводив засідання кафедри. Стіл був свідком обговорення наукових тем і звітів аспірантів, праць наукових співробітників лабораторії та викладачів кафедри, планів їх майбутньої роботи. Одеські біологи університету дуже бережуть пам’ять про Сергія Івановича. А він пропрацював тут лише... 6 років. Та скільки ним було зроблено за ці роки й для факультету, і для університету в цілому! Недарма Лебедєва досі з удячністю пам’ятають люди, які тоді були молодими, студенти, аспіранти різних факультетів, які потім «постатечнішали», самі стали завідувачами кафедр, обіймають керівні посади в Одеському університеті. У зв’язку з цим цікаві висловлювання про С.Лебедєва Ігоря Зелінського, великого ученого, колишнього ректора ОДУ. Даючи стислі характеристики ректорів, які очолювали за 135 років існування Новоросійський (Одеський) університет, він пише: «Ректорську посаду обійняв Сергій Іванович Лебедєв. При ньому в університеті розпочалося потужне відродження науки... При Сергієві Івановичу реально почало відроджуватися студентське самоврядування... Ми дуже жалкували, коли Сергія Івановича забрали в Київ, обравши президентом Академії сільськогосподарських наук України» («Одеський вісник», 15 травня, 2000 р.). Лебедєв чимало уваги приділяв кафедрі, своїм аспірантам, яких у нього в ті роки було п’ятеро. Він часто приїжджав із центру міста, де містився ректорат ОДУ, на біофак. Протягом усіх шести років, поки він завідував кафедрою, успішно проводилися дослідження фотосинтезу пігментної системи та продуктивності морських водоростей Чорного моря, які мають велике практичне значення. На біофаку в ті роки видавалися збірники наукових праць не лише співробітників, а й студентів. На наукову роботу асигнувалися досить великі кошти, купувалися нові сучасні прилади, устаткування. Сергій Іванович був дуже допитливою людиною. Досить сказати, що коли в СРСР запустили перший у світі штучний супутник Землі, він організував в Одесі станцію оптичного спостереження за ним. Готуючись до поїздки в Америку у складі першої делегації ректорів університетів СРСР, він почав вивчати англійську мову, щоб розуміти без перекладача своїх іноземних колег. Професорові було тоді... 56 років. До речі, 1934 року Лебедєв закінчив курс німецької мови в Москві. Молодість душі зберігалася в нього завжди. Вже в 70-ті доводилося чути, як Сергій Іванович, звертаючись до молодого доцента, колишнього свого аспіранта, запитував, чи прочитав той нову наукову статтю, і, почувши негативну відповідь, відразу рекомендував це зробити. Сергій Іванович завжди був прикладом цілеспрямованості в праці, високої ерудиції, прагнення до постійного вдосконалення своїх знань. 1956 р. С.Лебедєва обирають дійсним членом Української академії сільськогосподарських наук, а 1959-го — її віце-президентом. Його переводять у Київ на посаду ректора Української сільськогосподарської академії (1959—1962). Протягом 20 років Лебедєв очолював кафедру фізіології та біохімії рослин у стінах цього провідного українського сільськогосподарського навчального закладу. Тут знову виявляється великий організаторський талант Сергія Івановича. Він створює на кафедрі три сучасні наукові лабораторії: ізотопну, електронної мікроскопії та фотосинтезу, у яких проводять дослідження аспіранти, наукові співробітники й викладачі кафедри. Ці лабораторії використовуються і для навчального процесу. Наукова праця вченого та очолюваного ним колективу спрямована на вивчення фізіологічних і біохімічних основ підвищення врожайності найважливіших сільськогосподарських культур. Уперше в Україні під керівництвом С.Лебедєва розпочато дослідження електронно-мікроскопічної структури хлоропластів, їх структурно-функціональних особливостей в різних умовах вирощування рослин, зокрема залежності від мінерального харчування й водного режиму. 1973 року професорові Лебедєву присвоюють почесне звання «Заслужений діяч науки Української ССР». Та науковою і величезною організаторською роботою не вичерпувалася діяльність талановитого вченого. Сергій Іванович був чудовим педагогом вищої школи. Він старанно готувався до кожної лекції, підбирав ілюстративний матеріал не лише у вигляді таблиць, а й пробірок із розчинами пігментів, із хроматограмами, нарешті — з живими рослинами. Студенти завжди дуже уважно слухали його, любили предмет «Фізіологія рослин». Сергія Івановича запрошували читати лекції й в інші вузи. Так, він читав студентам курс лекцій з фізіології рослин і спецкурс «Фотосинтез і близькі до нього процеси» у Латвійському державному університеті (м.Рига), у Тартуському державному університеті (Естонія), а в Україні — у Мелітопольському педагогічному інституті. Величезний педагогічний досвід дозволив Сергію Івановичу створити навчальні посібники та підручники з фізіології рослин спочатку для університетів, а потім для сільськогосподарських вузів. У 1960 р. вийшов його перший навчальний посібник «Фізіологія рослин» для університетів, а 1967 р. — для сільськогосподарських вузів. 1972 р. був виданий новий підручник «Фізіологія рослин». Підручник «Фізіологія рослин» російською мовою (на факультеті агрохімії та грунтознавства в УСГА стали навчатися студенти-іноземці) перевидавався тричі: 1978, 1982 і 1988 року. Кожне видання професор доповнював новими, але вже усталеними уявленнями у сфері цієї науки. Останнє видання підручника побачило світ за кілька місяців до смерті С.Лебедєва. У Сергія Івановича Лебедєва завжди було чимало аспірантів. Серед першої плеяди — Костянтин Ситник (потім — академік, який багато років очолював Інститут ботаніки НАН України), одеситки Ольга Санникова і Майя Голубцева (після захисту кандидатських дисертацій працювали доцентами на кафедрі фізіології рослин ОДУ), киянки Олена Судьїна (яка стала доктором біологічних наук і великим ученим), Людмила Литвиненко (доцент кафедри фізіології та біохімії рослин УСГА). На жаль, із цієї п’ятірки серед живих залишилося лише двоє... Завершуючи спогади про професора Лебедєва, хочеться навести слова Сергія Івановича з останнього напутнього слова студентам-випускникам УСГА: «Ми живемо в епоху науково-технічної революції. Відбувається інтенсивний, бурхливий розвиток науки та техніки. Ми — свідки виникнення нових наук, таких як молекулярна біологія, біофізика, кібернетика, електроніка, радіобіологія, магнітобіологія, біоніка та інші науки... Насамкінець хочу закликати вас, щоб ви частіше зверталися до науки про життя, про функції рослинного організму, удосконалювали й постійно оновлювали свої знання, які у століття прискореного науково-технічного прогресу швидко амортизуються, впроваджували досягнення біологічної науки в практику». |