За останніх років п’ятнадцять, завдячуючи «гробокопальному» буму і пов’язаному з ним антикварному, археологія стала асоціюватися більшою мірою із авантюрним пошуком скарбів, ніж із пошуком науковим. Проте що важливіше: знайти ще одну пектораль або чорнолакову давньогрецьку амфору чи міліметр за міліметром видобувати з-під товщі забуття реальний зліпок колись повнокровного життя? Земля — то, можливо, найнадійніший і найуніверсальніший носій інформації та найдокладніша топографія Пам’яті. Думається, сенс роботи археолога якраз в тому і полягає, щоби розгорнути перед нами нерукотворну карту історії, в якій ми можемо видивитись магістралі, стежки і стежинки, якими рухалися наші предки і до пекторалі, і до тієї чи іншої моделі поведінки і мислення, які продовжують впливати на нас і нині.
Кандидат історичних наук Сергій Лисенко з 1993 р. бере участь у розкопках поховальних комплексів епохи бронзи, розташованих між селами Малополовецьке і Яхни Київської області. Ця пам’ятка була відкрита Русланом Шишкіним, археологом із Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова. З 1995 Сергій очолює розкопки в Малополовецькому як керівник Фастівської експедиції.
Унікальність цього проекту у тому, що тут кілька років поспіль дослідження пам’ятки Малополовецьке-3 здійснюється суцільним розкопом площі. Це метод так званої ковзаючої траншеї, коли ґрунт ретельно обстежується не лише вибірково на окремих похованнях, але й «прочісується» простір між ними. В районі Малополовецького археологами вже відкрита ділянка площею 8700 квадратних метрів. Досі в Україні можна назвати поодинокі приклади подібних досліджень. Однією із перших розкопки суцільною площею в районі Середнього Дніпра запровадила Н.Кравченко. Впродовж майже 30-ти років вона досліджувала подібним методом на Обухівському кущі пам’яток першої половини І тис. до н.е. Доба ж бронзи названим методом у нас досліджується вперше. За словами Сергія Лисенка, це дає можливість не гадати, «може чи не може бути» те чи інше явище, а зафіксувати певну історичну картину — отримати чіткий відбиток з життя колишніх насельників цієї місцевості давниною майже у чотири тисячі років. Так в руках вчених опиняється цілісний культурний текст, який можна спробувати прочитати, підібравши ключ, а в перспективі, навіть і зрозуміти.
«Не кожен може собі відмовити у бажанні поставити на серванті трипільський горщик…»
Я цікавлюсь у Сергія, які труднощі постають перед археологами в процесі розкопок.
— На сьогодні необхідно як мінімум вивести із господарчого обороту ту земельну площу, на якій ведуться дослідження. Адже черепи, прикраси залягають на глибині близько 70 см від поверхні і пошкоджуються під вагою тракторів. Нерідко можна бачити, як виорються кістки. Між тим відповісти на питання про етнічний тип давнього населення конкретної місцевості без антропології, яка таким чином знищується, стає дуже проблематично. Добре, що ми маємо гарні стосунки з керівником сільгосппідприємства, на території якого ведуться розкопки. Йдучи нам назустріч, він навіть не оре певні ділянки своїх угідь. А на рівні районного і обласного керівництва триває суцільна бюрократична тяганина.
Взагалі ж створюється враження, що подібне ставлення до академічної археології у масштабах держави — додайте до бюрократичних перепон хронічну відсутність фінансування — вигідна комусь із можновладців. Ну не кожен може собі відмовити у бажанні поставити на серванті трипільський горщик. Археологія і етнографія увійшли у моду, і під замовлення працюють цілі загони «чорних» археологів. На виставках приватних колекцій час від часу з’являються унікальні речі, але контекст, у якому вони лежали в розкопі, назавжди втрачений. Ті, хто виходить на кургани із заходом сонця (а іноді й нахабно серед білого дня), звичайно ж, не переймаються тим, як «посадити» знахідку на міліметровий папір.
На відміну від «археологів чорного ринку», які діють, ясна річ, поза будь-яким правовим полем, археологи від науки, працюючи чесно, стають заручниками неврегульованості цього самого правового поля. Чиновники національного і місцевого рівнів не можуть з’ясувати між собою, де чия сфера повноважень. На найвищому рівні ухвалюються законодавчі акти, що суперечать одне одному, прикладом чому є закон про приватну власність на землю і закон про охорону історико-культурної спадщини, що зосереджена в землі.
А щодо фінансування вітчизняної археології, то тут і взагалі говорити нема про що. Так, у нас є контакти із західними колегами. Але у Польщі, Німеччині, скажімо, археологія поставлена на комерційні розрахунки. Коли ми будемо залучати їхні інвестиції у наші пам’ятки, ми, відповідно, будемо змушені прийняти їхній стиль роботи, який не відповідає нашій науковій традиції (достатньо доцільній, до речі), і нашим умовам залягання пам’яток у ґрунті. В Росії ж археологічні і етнологічні дослідження фінансуються з Гуманітарного фонду: щоправда, він дає ґранти лише громадянам Федерації. Наша колега з Державного московського історичного музею розповідала про аналіз речей з розкопів, що вони зараз здійснюють завдяки цільовому фінансуванню через фонди. Наприклад, споро-пилковий аналіз. Проаналізували ніби звичайний ґрунт з одного поховання, де виявлено кілька посудин, і з’ясувалося що між ними… букет квітучого полину. Звичайно, експертиза показала лише пилок і слідовий залишок того, що колись було рослиною. Але сила методу — в точності ідентифікації рослини та її віку. Щодо згаданого об’єкта висувається припущення, що це могла бути ритуальна «лялька» з квітів. Останнє вдалося «прочитати» завдяки складному хімічному і біологічному аналізу ґрунту. Нам про такий рівень досліджень залишається лише мріяти…
«… Як за формою вінець вивести кореневі голосні…»
Мені хотілося почути від Сергія Лисенка, як він ставиться до проблеми інтерпретації, що рано чи пізно постає перед археологом і що ж йому вдалося прочитати в землі без того хитромудрого інструментарію, про який щойно йшлося.
— Більшість археологів, дійсно, намагаються усунутися від моменту інтерпретації. Дослідження, як правило, закінчується на першій стадії — добуванні артефактів. Вважається, що на цьому вичерпується завдання археології. Але існує, наприклад, концепція Володимира Генінґа, який вважає, що предметом археології є вивчення закономірностей опредметнення соціальних і культурних відносин. Людина уречевлює себе в результатах своєї праці. Наша задача полягає у тому, щоби зрозуміти ці закономірності.
Та крім серйозного пошуку існує ще міфологія від археології, яка активізується в періоди політичних трансформацій й зміни ідеологічних парадигм. Головним чином міфологія починається тоді, коли заходить мова про конкретні етноси: індоєвропейців, слов’ян, фінно-угрів. Відбувається підміна понять, адже головний предмет археологічних студій — це археологічна культура. З цим потім працюють історики, а не археологи. Ми отримуємо певний керамічний тип (глиняні вироби належать до найстійкіших матеріалів). Але тут і трапляються некоректні узагальнення — ареал поширення певних горщиків, для прикладу, оголошується культурою, все решта доповнює керамічні знахідки. А далі цю «культуру» оголошують етносом і йдуть міркування про уявну «етнічну» взаємодію. Але конкретна пам’ятка, взята як цілісність, як правило, розвіює подібні міфи.
Коли у нас поруч йдуть знахідки зрубної кераміки (поширеної у Степу та Лісостепу від Дніпра до Уралу) і тшинецької (Ліс та Лісостеп від Одера до Дніпра), тобто речі «рознесені» у просторі, — постає проблема: до якої культури віднести оце конкретне поховання. На сьогодні, на жаль, немає механізмів зіставлення матеріалів археології і лінгвістики. Відповісти на питання, як за формою вінчика вивести кореневі голосні, ми не можемо. До цього додайте ще таку річ, як самоусвідомлення, — ким, власне, самі себе вважали носії культури? До певної міри самоусвідомлення відбивається на поховальному обряді й орнаментації ритуальних речей.
На пам’ятці Малополовецьке-3 з самого початку досліджень було виділено так званий малополовецький тип кераміки. Тобто за пропорціями, за формою вінець це є типово тшинецька посудина. Але окремі елементи обробки поверхні, орнаментація являють собою пережитки культури багатоваликової кераміки південного сходу України. У чому суть? Тшинецька культура в узагальнюючих дослідженнях розглядається як протослов’янська, кераміка ж багатоваликова — як індоіранська. Коли ми маємо на одній посудині поєднання рис двох культур, тоді виникає питання: яким чином на основі індоіранських племен раптом з’являється тшинецька кераміка? Історики ж, а особливо письменники беруть окремо висмикнуті реконструкції і починають тасувати ці цеглинки, як їм заманеться. На сьогодні визначити, до якої лінгвістичної групи належать племена, що залишили Малополовецький могильник — протослов’яни чи індоіранці, — практично неможливо. Не виключено, що ми маємо тут сліди етнічної групи, яка потім у мовному плані не збереглася. Хоча, згодом, звичайно, ці племена були втягнуті у процес слов’янського етногенезу. Узагальнюючи, можна констатувати, що чотири тисячі років потому тут, у Подніпров’ї, фактично зустрілися Схід і Захід, ввійшли у взаємодію два великих ареали цивілізації. Сусідство двох етнічних груп (протоетносів?.. субетносів?), судячи із структури пам’ятки, було тривалим і переважно мирним.
…Матеріали розкопок дають змогу говорити про існування тут безперервних поселень з XXI до н.е. до VI століття н.е. Тобто — майже три тисячі років. Весь комплекс включає 19 пам’яток: це могильники, шлях, що проходить через поховальні комплекси, переправа через річку Суботь, система з двох потужних поселень, низка невеликих висілків. На думку дослідника, мешканці цих поселень за доби бронзи контролювали шлях і обслуговували переправу, виконуючи господарчі та ритуальні функції на могильнику. Протягом всього часу функціонування могильник зберігав цілісну структуру: є центральний курган, навколо нього нарощування більш пізніх поховань. На сьогодні на місцевості ще читаються ряди паралельних «борозен», утворених низками поховальних комплексів, що йдуть з південного заходу на північний схід.
Крім матеріалів доби бронзи, на могильнику виявлені також поховання кочовиків ХІІ ст. н.е., часів Київської Русі.
До речі, у сучасних мешканців села Малополовецьке зберігся досить цікавий локальний антропологічний тип. Українські дослідники фіксують у пропорціях і формі облич риси, притаманні тюркомовній групі народів.
Так, Україна — держава із надзвичайно багатими археологічними ресурсами. Практично вся гідросистема українських теренів потенційно є мережею давніх поселень, а вододіли багатошарово насичені поховальними комплексами. Але дозволити собі значні інвестиції в таку фундаментальну науку, як археологія, можуть лише розвинені у всіх відношеннях держави. Ще якихось півстоліття тому археологія залишалась прерогативою імперій. Зараз ситуація щодо подібних досліджень у світі і, особливо у Європі змінюється, адже боротьба за власну історію — це більше, ніж пізнання минулого. Інтелектуальне життя сучасної нації потребує потужного «фонду культурних спогадів», звідки творча особистість черпає матеріал для наймодерніших мислеформ.