У Сполучених Штатів сьогодні чотири пріоритети: наука, наука, наука і наука.
Ненсі Пелосі, спікер Конгресу США, 2009
Однією з найсерйозніших, не виключено — головною, перепоною на шляху розвитку нашої держави є хронічне нерозуміння її керманичами, а заодно й усім українським суспільством, ролі та місця науки в сучасному світі. І, хоч як це парадоксально, таке відбувається в країні, чинний президент якої має звання професора, прем’єр-міністр — члена-кореспондента, а спікер парламенту ще вище — академіка НАНУ!
Якщо послухати деякі заяви наших державних мужів чи перечитати окремі абзаци з їхніх промов, у яких наука все ж таки згадується, то легко переконатися, що наголошується лише на одному аспекті сучасної науки — її прикладному значенні, або орієнтації на пекучі проблеми сьогодення, пов’язані з конкретними розробками. Фундаментальна ж наука, яка спрямована на здобуття нового знання, не цікавить нікого — ні державу, заклопотану поточними проблемами, ні приватний бізнес, сконцентрований лише на так званих швидких грошах. Коли ж запитаєш у посадовців, у чому причина такого стану речей, то чуєш у відповідь, що фундаментальні дослідження можуть собі дозволити тільки заможні країни.
З такими думками в жодному разі не можна погодитися, бо якщо вони переможуть остаточно, то на наше суспільство чекає розумова деградація й істотне зниження якості життя. Фундаментальна наука як компонент цивілізаційного розвитку не зводиться і не може зводитися до меркантильних суспільних потреб — нових технологій, нових методів лікування, нових виробів широкого вжитку.
Отримання раніше невідомих даних про навколишній світ саме собою є базовим елементом для побудови сучасного, самодостатнього суспільства, здатного розвиватися й відстоювати свої інтереси. Розвиток науки і збереження фундаментальних досліджень потребує, як правило, достатньої кількості кваліфікованих кадрів для ведення різнобічної науково-технологічної діяльності. При цьому і викладачі вузів можуть готувати висококласних фахівців лише у тому разі, якщо самі залучені до таких досліджень. Тому все взаємопов’язане: наука підтримує на належному рівні освіту, а остання, своєю чергою, дозволяє розвиватися науці. Тільки за таких умов країна може будувати економічні і безпечні ядерні реактори, виробляти екологічний транспорт, синтезувати ефективні ліки, винаходити продуктивні сорти насіння та породи свійських тварин і робити багато чого ще. З такою країною у світі рахуються, її поважають.
Крім того, співтовариство вчених у будь-якій країні виконує вкрай важливу місію — бути експертами з найскладніших для життєдіяльності питань, до яких, зокрема, входять оцінка перспективності і безпеки тих чи інших дороговартісних проектів, передбачення наслідків великих будов, осмислення тенденцій людського розвитку, нарешті, коли виникає потреба, — передбачення можливих (і неможливих) подій. Якщо ж цього немає, країна стає «другосортною», що означає отримання науково-технологічної інформації від інших — розвинених — країн і, як наслідок, не тільки економічну, а політичну і військову залежність. І ми знаємо, як деякі сильні країни обмежують свій експорт, що стосується високотехнологічних та оборонних товарів. Розуміючи таку небезпеку, багато держав, які раніше не мали значного науково-дослідницького потенціалу, почали його прискорено розгортати. Згадаймо хоча б Японію, Республіку Корею, Фінляндію, Австрію, а в останнє десятиліття — Бразилію, Індію і Китай. Їх керівництво, швидше за все, глибоко перейнялося розумінням, що питання науки — першочергові, а жорсткі пріоритети в ній — шкідливі, оскільки те, що здається далеким від практики і сьогоденних потреб, може швидко перетворитися на найнагальнішу для безпеки країни справу.
Приклад нашої країни яскраво свідчить, що таке справді може статися: у
30-ті роки минулого століття ядерна фізика, яка розвивалася, зокрема в Харкові, багатьма вважалася непотрібною для народного господарства і радянських людей, — а вже через десять років досягнення в цій галузі науки стали основою проекту, котрий, без перебільшення, врятував і нашу державу, і світ від можливої ядерної війни. Розгром генетики дорого коштував біологічним дослідженням та сільському господарству СРСР, що ми відчуваємо досі. Це стосується також кібернетики, певне відставання в якій супроводжує нас упродовж останнього півстоліття. Тим часом математика, фізика, матеріалознавство, хімія, деякі інші науки так надійно відповідали світовому рівню, що більшість громадян стали приймати це як незмінну даність, яка існуватиме завжди.
Економічний або технологічний розвиток України (правильніше — його відставання) відбивається в численних наукометричних даних, згідно з якими публікаційна активність українських науковців за роки незалежності не тільки не зросла, а й помітно зменшилася. Хіба що на деяких напрямах математики, фізики і матеріалознавства вдалося втриматися на колишньому рівні, у всьому іншому ми здаємо позиції, особливо там, де йдеться про експериментальні дослідження. При цьому, аналізуючи дані різних агентств, котрі регулярно оприлюднюють порівняльні результати розвитку тих чи інших наукових напрямів у різних країнах світу, помічаєш таку закономірність: незалежно від політичного устрою, культурних особливостей, віросповідання, географічного розташування або площі, швидке економічне зростання демонструють ті країни, в яких спостерігається зростання науки, що вимірюється двома основними показниками: відсоток ВВП, витрачений на науку й освіту, та загальне зростання кількості публікацій у провідних світових фахових виданнях. Тобто збільшення кількості публікацій однозначно свідчить про покращення економічного добробуту.
А що ж маємо ми? Якщо за останніх 10—12 років Південна Корея збільшила кількість наукових публікацій у 12 разів, Китай — в 11, Бразилія і Португалія — всемеро, Греція — майже вп’ятеро, Польща — вчетверо, Іспанія — у 3,8 разу, Австрія — у 2,8, Італія — у 2,6, Японія — в 1,6 разу, — то в Україні (як, утім, і в Росії) цей показник становить 0,7—0,8. Звісно, однією з причин спаду є виїзд з України великої кількості науковців (що теж показово), хоча причини «відпливу мізків» (цей процес, на жаль, триває) системні й потребують окремої розмови. Однак значною мірою цей занепад пов’язаний із «підтримкою» власної науки з боку уряду України. Варто нагадати, що науковий бюджет США становить 3% ВВП, Китаю — 2%, Росії — понад 1%, НАН України — 0,4%.
Дійшло до того, що коли умовно
уявити зникнення України з карти світу, то, боюся, світова наука цього майже не помітить.
Ситуація, яка склалася в українській науці, потребує негайного втручання на державному рівні. Необхідно розробити комплексний план стабілізації та розвитку в країні фундаментальної науки і природничої освіти. У разі бездіяльності є висока ймовірність того, що українська наука зникне, а Україна залишиться на узбіччі цивілізаційного прогресу і муситиме забути про намір потрапити до бажаної «двадцятки», що як мету своєї діяльності означив В.Янукович в своїй промові з нагоди перших 100 днів на посаді президента України.
Вадим ЛОКТЄВ