Українська фундаментальна наука, зокрема природнича, за незначними винятками, неконкурентоспроможна. Причин цього багато, але основні з них — недофінансування та недосконалість конкурсних засад розподілу фінансових коштів.
Постає питання: а чи потрібна Україні наука міжнародного рівня? І якщо так, то чи можливо цього рівня досягти найближчими роками?
На жаль, в Україні не розроблено критеріїв оцінки рівня наукових праць фундаментального спрямування, які б дозволяли відносити їх (чи не відносити) до міжнародного рівня. А такі критерії існують і широко використовуються за кордоном — як у розвинутих країнах, так і у наших найближчих західних сусідів, зокрема в Польщі.
Найголовнішим критерієм оцінки рівня фундаментальних наукових робіт є так званий імпакт-фактор (ІФ) публікацій. Загальновідомо, що наукові статті мають певний індекс цитування. Вважається, що рівень публікації можна оцінити кількістю посилань на неї: чим більше людей посилається на певну роботу, тим вищий її рівень. Цікаво, що роботи більшості лауреатів Нобелівської премії мають дуже високий індекс цитування. У Філадельфії (США) існує Інститут наукової інформації, очолюваний Ю.Гарфілдом, який збирає дані про число посилань на кожну статтю в більшості наукових журналів світу. Усереднена кількість посилань на одну статтю в науковому журналі називається імпакт-фактором (ІФ). ІФ досить об’єктивно характеризує науковий рівень журналу і тому саме цей показник є найуживанішим для оцінки рівня наукових публікацій і науковців. ІФ залежить, звичайно, від багатьох факторів, у тому числі і від кількості наукових журналів (що залежить від загальної кількості науковців) в тій чи іншій галузі науки. Сьогодні найвищим є ІФ для наукових журналів у галузі біології та медицини. Середній ІФ міжнародного журналу в цих галузях становить близько 1,0, найвищий (журнали Nature, Science, Cell, деякі інші) мають ІФ близько 40. Для порівняння: імпакт-фактор більшості московських (колишніх всесоюзних) біологічних журналів коливається в межах 0,1—0,2, а максимальний ІФ має журнал «Биохимия» — 1,2. Переважна ж більшість українських академічних журналів взагалі не має ІФ. Це означає, що ІФ цих часописів настільки низький (нижче 0,1), що Інститут наукової інформації не відстежує цитування статей в них. І саме цим визначено: середній рівень української науки (принаймні тієї, що в основному використовує вітчизняні журнали для публікацій власних результатів) є дуже далеким від міжнародного рівня.
Кожен науковець має свій сумарний імпакт-фактор, отриманий додаванням ІФ усіх власних публікацій за час наукової кар’єри. Частіше використовують сумарний ІФ, набутий науковцем за останні декілька (три або п’ять) років, що дозволяє порівнювати досягнення вчених різного віку. Сумарний ІФ також використовується для оцінки досягнень (рівня наукової роботи) окремих відділів, лабораторій чи цілих інститутів. Звичайно, крім ІФ, використовуються й інші показники, зокрема для колективів, що займаються також прикладними дослідженнями, ще враховують патенти, впровадження, продаж ліцензій тощо.
Стосовно країн із перехідною економікою, то варто було б придивитися до досвіду Польщі. Комітет з наукових досліджень цієї країни розробив власну систему оцінки наукового рівня польських учених та наукових підрозділів. За основу взято ІФ, але додано також польські наукові журнали, що не мають ІФ, для яких складено власну систему оцінки рівня (звичайно, оцінка значно нижча від оцінок для журналів, що мають ІФ). Фінансування наукових досліджень окремих підрозділів польських науково-дослідних інститутів та вузів здійснюється на основі сумарної оцінки балів, отриманих за результатами публікацій протягом останніх декількох років. Звичайно, крім ІФ чи польського відповідника, для оцінки якості робіт наукових підрозділів використовують і інші критерії (патенти, монографії, продаж ліцензій, впроваджені роботи та отриманий від цього дохід, захищені дисертації, усні виступи на міжнародних конференціях), але основним критерієм залишається ІФ. На основі сумарної оцінки інститути Польської академії наук розділено на три категорії, причому лише інститути першої категорії отримують 100 відсотків бюджетного фінансування.
Гадаю, що подібну систему оцінки рівня наукових робіт потрібно розробити і впровадити в Україні. Це дасть змогу провести «інвентаризацію» нашої науки, тобто більш-менш об’єктивно оцінити рівень інститутів, їх підрозділів та окремих співробітників. Отримані дані можуть і повинні бути використані для коригування фінансової підтримки наукових підрозділів у залежності від їх досягнень. У результаті можна буде спрямувати більше коштів із того куцого фінансування, яке виділяє на науку держава, колективам, які домоглися вагоміших результатів. Водночас треба вести мову про суттєве зростання бюджетного фінансування фундаментальної науки.
Назріло питання проведення незалежної експертної оцінки стану наукових підрозділів усіх академічних інститутів природничого профілю. Для об’єктивності такої оцінки до складу експертних рад слід залучити провідних іноземних учених. Першочерговим критерієм оцінки роботи наукового підрозділу має стати сумарний імпакт-фактор (IФ) підрозділу за останні п’ять років. Додатково мали б ураховуватися інші фактори, наприклад, кількість міжнародних патентів, проданих ліцензій тощо. Підрозділи з недостатнім рівнем ІФ мали б позбавлятися фінансової підтримки держави, хоча й могли б продовжувати існувати в разі отримання позабюджетного фінансування. Спрямування базового фінансування лише на найкращі колективи могло би суттєво поліпшити фінансове становище, забезпечивши їх коштами на придбання матеріалів, реактивів та оновлення парку приладів.
Загальне зростання бюджету НАН України дозволило запровадити організацію конкурсів наукових проектів. Але раціональної системи в цій справі, а тим більше в проведенні експертизи проектів поки що немає. Часто впливовіші члени академії нав’язують для організації конкурсу цікаву з погляду власних наукових інтересів проблематику. Під неї можуть «вибиватися» значні кошти, порядку сотень тисяч чи декількох мільйонів гривень на рік. Це відбувається з участю відповідних наукових рад із проблем і відповідних відділень НАН України. Така практика в цілому відповідає міжнародній практиці. Але далі ці ж науковці, що організували наукову програму, проводять сам конкурс. Хоча його за жодних обставин не повинні проводити заінтересовані особи.
Існуюча практика проведення конкурсів наукових проектів у НАН України поки що залишає бажати кращого, оскільки для проведення експертизи, як правило, залучаються науковці, зацікавлені в проходженні власних проектів, для підготовки проектів на конкурс організатори відводять всього декілька днів, а експертиза десятків проектів часом здійснюється протягом одного дня!
Переконаний, що просте збільшення бюджетного фінансування науки, в т.ч. НАН України (навіть у декілька разів) без кардинальних змін у принципах розподілу цих коштів і оцінки рівня та якості здобутих результатів не призведе до суттєвого підвищення рівня нашої фундаментальної науки.