Володимир Найдек |
Хлоп’ячі пустощі управлінського ешелону нашої країни в останнє десятиліття зводилися здебільшого до того, щоб розбити іграшку і подивитися, що з неї вийде при спробі зібрати. Національна академія — одна з небагатьох організацій, яка дотримувалася протилежної стратегії: не руйнувати, а будь-що зберегти єдність, мовляв, решта додасться. Сьогодні вже можна сказати: в цілому стратегічний задум академії виявився правильним. НАНУ зберегла свій потенціал, вона вже показала силу своєї єдності в прийнятті важливих державних рішень. І, нарешті, найголовніше — почали підніматися деякі інститути, дедалі упевніше заявляючи про свою здатність втрутитися в розвиток української економіки і вивести її на інноваційний шлях розвитку. Це добре видно на прикладі перших досягнень технопарку Інституту імені Є.Патона, яскравих фундаментальних робіт працівників Інституту фізіології ім. О.Богомольця, Державної астрономічної обсерваторії. Нерідко називають розробки Фізико-технологічного інституту металів і сплавів, які свідчать: на, здавалося б, засихаючому дереві Національної академії зазеленіли живі й багатообіцяючі пагони. І це притому, що розвиток академії в останнє десятиліття відбувався не завдяки, а всупереч...
— Як удалося не лише зберегти науковий потенціал, а й розробити технології та установки світового рівня в наших нелегких умовах? — з таким запитанням оглядач «ДТ» звернувся до директора Фізико-технологічного інституту металів і сплавів НАНУ академіка Володимира НАЙДЕКА.
— Думаю, не відкрию великого секрету, коли скажу, що головне в наших умовах — забезпечити фінансування. Тим більше що утримання нашого інституту обходиться незрівнянно дорожче, аніж гуманітарного. У нас технічний напрям, який вимагає великих витрат газу, електричної енергії, тепла, реагентів, — усе це коштує грошей. Інакше ніякі експерименти не проведеш.
Не приховуватиму — інститут переживав найтяжкі моменти, коли після розпаду Союзу старі дуже щедрі замовлення припинилися, а нових просто не було. Проте зараз ситуація поліпшилася. Тепер практично половину фінансування ми отримуємо не по лінії бюджету, а за рахунок того, що беремо участь у конкурсах: міжнародних і по лінії МОН, укладаємо контракти, договори, щоб заробити кошти, які частково йдуть на заробітну плату, а в основному підтримують утримання науки: оплату будинку, послуги, плату за земельну ділянку, світло, газ.
— Володимире Леонтійовичу, багато інститутів НАНУ давно змушені були відключити свої енерговитратні установки, приміром, прискорювачі. За рахунок чого вам удалося вистояти і почати ефективно працювати?
— Ми давно зрозуміли, що Європа й Америка не будуть нам допомагати, і звернули увагу на Схід. У нас зараз укладено досить великі (по 150—200 тисяч доларів кожний) контракти з Китаєм, В’єтнамом, Іраном, Єгиптом, Туреччиною. Хочу зазначити, що працювати зі Сходом завжди складно, але там зацікавлені в наших технологіях, матеріалах, установках. Під час своєї передостанньої поїздки Президент підписав договір із китайською стороною про створення українсько-китайського технопарку з високих наукомістких технологій. Ми й туди дали свої проекти — тематика технопарку зараз лише формується.
— А чому б в Україні не створити технопарк із тими ж китайцями?
— На жаль, для цього потрібні кошти, а у нас поки є лише ідея. Втім, це питання більше політичне, ніж академічне.
— А чи не вийде так, що китайці попрацюють із нами доти, доки не вироблять наявний у нас пласт ідей, а потім скажуть «до побачення»?
— Таке вже було, і не раз. Ми навчаємо технологій, якомусь виду діяльності, а потім «учні» кажуть, що наших послуг більше не потребують. Іноді й гірше — вони просто перекуповують наших спеціалістів. Особливо цим вирізняється Південна Корея. Її не цікавить інститут, вона полює лише на автора розробки. Вченого запрошують (намагаючись при цьому максимально заощадити), і він їм усе розповідає. Причому не тільки те, над чим працював сам, а й те, над чим працював його колектив, і навіть те, що роблять у сусідньому відділі. Я був на виставці в Південній Кореї, у ній брала участь і Україна, і там зустрічав багато фахівців із Росії та України, котрі працюють не по лінії договорів між країнами чи організаціями, а за персональним контрактом.
— А поведінка Європи в цьому плані різниться?
— Мало. Тут використовується такий прийом — до нас засилають аспірантів. Начебто приємно — ми їх готуємо, навчаємо. Потім вони їдуть до себе і... Так недавно в Німеччині у нас з’явився конкурент із біметалічного лиття (а це українське ноу-хау)... Підгледіли, навчилися і починають реалізовувати у своїй промисловості.
— І якої стратегії ви дотримуєтеся, щоб в умовах найтяжкої нестачі коштів на розробки утриматися на плаву?
— Правило одне — потрібно розробляти проекти, у які закладено ідеї, що набагато випереджають свій час, і все те, що сьогодні є у світі на цю тему. Потрібно, щоб наші розробки дійсно стали наукомісткими і високими в умовах, коли, на жаль, вітчизняна металургія і ливарне виробництво перебувають у тяжкому становищі. Основні фонди металургів зносилися на 65%, а у ливарників, вважайте, на 95. Крім того, у наявності повна невідповідність передовим досягненням розвинених країн.
Тому необхідно, щоб наші розробки носили стрибковий характер, щоб, створюючи їх сьогодні, ми дивилися в післязавтра і випереджали найпередовіше, що є там. Ми докладаємо серйозні зусилля саме в цьому напрямі. У нас є розробка світового рівня. Наприклад, магнітно-динамічні насоси, що перекачують рідкі метали, зокрема сталь. Це відноситься і до методів безперервного вимірювання температур за допомогою різних світловодних пристроїв, і до таких розробок, як біметалічне лиття. Є ще цілий ряд гідних технологій, що випереджають час.
Такий стрибковий (проривний) шлях — єдиний, яким слід йти інституту, що перебуває в НАНУ. До речі, керівництво академії всіляко підтримує такі підходи, навіть попри те, що поки ці розробки не можна застосувати в нашій країні, оскільки за відсталості основних засобів виробництва не так легко схилити хазяїна чи підприємця до впровадження того, чого він ще не бачив за кордоном. Психологія наших бізнесменів і властивий їм комплекс меншовартості іноді відіграють негативну роль.
— Що, взагалі немає прикладів застосування проривних технологій у нас?
— На щастя, є згода Новокраматорського машинобудівного заводу, на якому розгорнемо роботи з геть нового принципу безперервного розливання сталі. Це винятково важливо для України. Нам треба зробити щось надзвичайне. І це саме такий приклад...
— Хоча колись українські учені вже були піонерами на цьому шляху...
— Так, у нас же розроблялася технологія безперервного розливання сталі, яка потім була застосована в Японії й інших країнах. Новий принцип полягає в тому, що хочемо зробити проміжний ківш — серце технологічної лінії — у вигляді магнітно-динамічної установки.
В основу розробки покладено досягнення професора Віталія Поліщука. Він, на жаль, помер, не доживши до реалізації свого дітища. Нині напрям очолює член-кореспондент НАНУ Віктор Дубодєлов. Спочатку такі пристрої були розроблені для кольорових металів, потім для чавуну, а тепер створено і для сталі. Це ще один приклад серйозного прориву...
— Яке співвідношення пошукових і робіт з основної тематики?
— Пошукових робіт у нас удвічі більше, аніж основних. Пошукові виконуються за короткий відрізок часу, на них відпускається не дуже щедре фінансування, але вони дозволяють накреслити шлях, яким можна швидко піти вперед. Ми шукаємо різні варіанти стрибка. Якщо пошукова робота виявляється продуктивною, переводимо її в основну тематику, що затверджується президією НАНУ. Пошук для нашого інституту, який називався раніше ливарним, — характерна риса...
— Колись в академії жартівники з іронією називали вашу організацію не Інститутом проблем лиття, а Інститутом лиття проблем...
— Знаєте, цей жарт народився спонтанно (сміється). Коли вийшла Українська енциклопедія, щоб ранжирувати інститути, слово «лиття» у назві винесли на перше місце, вийшло — «Лиття проблем інститут». Крім того, у зворотному англійському перекладі він так само пишеться. От і пішло...
— Мимоволі порівнюючи ваш інститут з іншими закладами НАНУ, складається враження, що тут справи виглядають набагато краще. Можливо, навіть краще, аніж за часів Союзу.
— У деякому сенсі працювати стало простіше й цікавіше. Мені здається, зараз тематика різноманітніша. Раніше вона замикалася на суто ливарних проблемах. Це був єдиний інститут на весь Союз, і дослідження були націлені на задоволення одномоментних потреб: поліпшення складу пісків, модельних композицій, підвищення якості при тонкостінному виливанні, упровадження якихось видів матеріалів...
Зараз усе виглядає зовсім інакше, тому 1996-го ми звернулися до президії НАНУ, щоб нас перейменували у Фізико-технологічний інститут металів і сплавів. Це відразу дало можливість зайнятися й іншими аспектами металургійних і ливарно-металургійних технологій. Ми почали займатися використанням різноманітних фізико-хімічних впливів на процеси. Під новою назвою можемо вести пошук набагато ширше, тому й працювати значно цікавіше. Але раніш ми були багатшими — гроші давала оборонна тематика. Її було багато...
— А нинішні закордонні замовлення?
— Вони аж ніяк не компенсують того, що ми втратили в матеріальному плані.
— Гадаю, якби інститут такого рівня працював у Німеччині чи США, ви за свої розробки одержували б незрівнянно більше грошей. Все ж загальне ставлення до нашої країни як до держави третього світу занижує вартість зробленого навіть на світовому рівні... Чи все ж можна створити процвітаючий, відомий усьому світу інститут у небагатій країні?
— Гадаю, можна. Але щоб створити необхідний міжнародний імідж, потрібні великі гроші, необхідна участь у конгресах, поїздки працівників, реклама в міжнародних ЗМІ, передусім технічних, які визначають «тонус» промисловості. А за все це потрібно платити чималі гроші, яких у нас зараз, як правило, бракує... І бракуватиме, поки не підніметься українська промисловість. Ми ж експортно залежна країна в галузі металургії.
Уявіть жахливий випадок — за кордоном відмовилися від наших поставок металу. І що тоді, зупиняти значну частину економіки? Треба зрозуміти: нас може гарантувати від потрясінь лише внутрішній ринок. А у нас 80% експорту — напівфабрикати і сировина. Ми стаємо ніби сировинним придатком чужої промисловості. Фактично «банановою республікою», ну хіба що банани — із чавуну. У такій галузі, як металургія, потрібно не соромлячись зайнятися державним регулюванням, інакше бути біді.
2002 року Державну премію присудили за створення устаткування та технології в непічній обробці та безперервному розливанні сталі на Донецькому і Єнакіївському металургійних заводах. У цих роботах брав участь академік Єфімов, котрого у грудні не стало. Більше прикладів таких масштабних інновацій у нас немає.
Зараз 80% підприємств у приватних руках. Нові хазяї використовують старе устаткування, не вкладають кошти в розвиток матеріальної бази — у науку, науково-технічний розвиток. Лише маленькі підприємства щось шукають, оскільки розуміють: конкурувати з металургійним монстром не можуть. Недавно вони захопилися феротитаном — англійці, начебто, готові купувати його у нас. Серед бізнесменів бум — приїжджають до нас і просять розповісти, як можна отримати такий матеріал. Можу навести ще аналогічні приклади, але це — пошук у дуже вузьких рамках. Природно, і успіх його локальний.
— А ви не намагалися при інституті організувати бізнес-інкубатор, який дозволив би працівникам ідеї перетворювати на кінцевий продукт?
— Ми робимо це. З металургами наші зусилля були не особливо успішні, а от з ливарниками реконструювали ливарне виробництво заводу імені Лепсе, Одеського ливарного заводу. Ці роботи проводимо через технопарк «Інститут технічної теплофізики», де наш інститут є співзасновником. На жаль, я дізнався про його формування пізно, коли назву затвердили. Втім, нас це не бентежить — важливо те, що там записано енергозберігаючі технології в металургії, ливарному виробництві, тобто напрям, яким ми займаємося. Технопарк дозволяє за невеликих витрат вирішити питання науково-технічного розвитку підприємства.
— А ви не працюєте над тим, щоб торгувати не патентами, а установками, лініями, ливарними заводами? Адже так вигідніше і безпечніше в тому плані, що можна далі піти від конкурентів.
— Коли у нас було дослідне виробництво, ми лили виливки і самі виготовляли устаткування, лінії тощо. Однак коли в країні в 90-х роках настав обвал, змушені були ліквідувати дослідне виробництво, частково ввівши його в інститут. Зараз ми виготовляємо в себе окремі види устаткування: зробили дві установки для Китаю, робимо для Єгипту, для В’єтнаму створюємо устаткування для плазменно-індукційних печей.
Вважаю, Україні потрібно йти шляхом зменшення масштабів металургійних виробництв. Поступово великі заводи закриватимуться. І не тільки у нас — у США за останні 25 років із приблизно 150 доменних печей залишилося 40. Це пов’язано і з екологічними проблемами, адже гігантське виробництво чинить велике навантаження на регіон — візьміть Кривий Ріг, Маріуполь, Запоріжжя. А міні-заводики — зовсім інша річ. Один із них уже виріс із Донецького металургійного. Цим шляхом підуть і ливарники, і металурги.
— Зараз кажуть, що нашу металургію взагалі варто закрити, а не витрачати кошти на її розвиток. Мовляв, єдине, чим слід нині займатися — це хай-тек. Цікаво, у портфелі вчених, котрі займаються розвитком металургії, є щось, що можна назвати хай-теком?
— Металургія — дуже енергоємна галузь. І коли ми хочемо знизити витрати енергії на виробництво тонни прокату, маємо застосовувати наукомісткі технології. Коли я кажу про стрибковий шлях розвитку, саме маю на увазі використання нових фізичних, фізико-хімічних впливів. Зараз отримано найцікавіші поєднання сплавів, яких і в природі не було. Вже створено композиції із не лише надзвичайними механічними характеристиками, а й іншими можливостями. Так виготовлено ангідридоутворюючі композиції, що їх можна використовувати в ролі акумуляторів. В наявності зміна уявлень про роль металів і композицій у різних видах людської діяльності.
— Чи можна сподіватися, що упор на матеріалознавство виявився правильним і в нових умовах розгорне свій потенціал?
— Упевнений у цьому. Наша академія завжди посідала і посідає високе місце у світі в галузі матеріалознавства. Зараз активно працюємо над паливно-ядерним циклом, плавимо цирконій. У нашому інституті ведуться роботи з використання відходів. Україна як країна, у принципі, багата водночас бідна на деякі елементи — такі, як нікель, молібден, ніобій, вольфрам. Нині шлам ванн міднення, нікелювання, хромування, акумулятори, каталізатори — усе це викидається у відвали, забруднюючи грунти, води. Наш інститут розробив технології вилучення з них цінних складових. Ми видобуваємо ці компоненти, щоб потім легувати метал. При цьому вирішуються кілька завдань: не потрібно імпортувати вищезгадані метали, очищається середовище, здешевлюється виробництво.
— Якщо металургія за рахунок експорту ще якось виживає, то підприємства ливарного виробництва просто гинуть. У вас є план порятунку?
— Тут справжнісінька біда. На початку 90-х Україна була країною з високорозвиненим виробництвом різних виливків — їх вироблялося 120 кг на душу населення в рік. Це був найвищий у світі показник! Тепер же заготовки ми завозимо, а саме виробництво перебуває на грані загибелі. Так, найбільший у Європі Купинський центролив практично вже не існує, Центролив у Сумах майже не працює, Кіровоградський, можна сказати, загинув, на Одеському центроливі йде реструктуризація, націлена на те, що як підприємство він не буде існувати. У Мелітополі колись працювало чудове підприємство «Автоколірлив». Тут вироблялися практично всі види сплавів — і чорних, і кольорових. Зараз завод у тяжкому стані. І якщо з виробництвом алюмінієвих сплавів становище ще не настільки критичне, то магнієві в Україні ніхто, окрім цього заводу, не виробляє. А це ж майбутнє автомобільної промисловості! Ливарні підприємства розтягують на якісь частини, відокремлюють від них цехи, створюють якісь МП. У цілому таке підприємство втрачає комплексність — воно не може працювати частинами.
Усім байдуже, що ливарне виробництво — основа заготовкового циклу. Без лиття не вдасться створити жодну машину. Стан із ливарним виробництвом — вірна ознака того, що машинобудування у нас «лежить». Порятунок один — необхідно подбати про внутрішній ринок. Якби почало працювати сільськогосподарське, транспортне, компресорне машинобудування, якби ми стали більше будувати кораблів, літаків, гірничодобувних машин, ливарники знадобилися б у першу чергу. Але є небезпека того, що поки все це відбудеться, ми втратимо ливарне виробництво. І це при тому, що нам наступають на п’яти сусіди: Туреччина, Румунія, Польща. Вони вже перегнали нас за виробництвом литва на душу населення! Це ознаки серйозної катастрофи, яка очікує нас. Хотілося б, щоб Міністерство промислової політики звернуло на це увагу.
— Як ви бачите своє майбутнє?
— У нас компактний інститут. Нині у ньому працює 480 чоловік (а за часів Союзу було 1500). Скоротившись, ми зберегли головні сили. Хоча в нас і був відтік учених за кордон, нині процес загальмувався і становище стабілізувалося. Ми навіть потурбувалися про те, щоб висококваліфіковані спеціалісти не пішли на пенсію. Коли декому з них засвітила дуже приваблива наукова пенсія і вони могли піти, ми постаралися їх утримати, щоб не знижувати рівень робіт нашого інституту...
— А як із молоддю, котра замінила б старших?
— Вона, на жаль, не прийшла. І її можна зрозуміти — середня зарплата по інституту 470 гривень. Причому обтяжені ступенями отримують 530, а той, хто тільки приходить після інституту, може претендувати лише на 350.
— Цікаво, а в бізнес у вас не йдуть люди?
— Наслідки цього процесу ми уже відчули — багато наших працівників пішли в малі підприємства. Причому деякі там почуваються досить успішно. На жаль, цей процес призводить до збідніння інституту в прямому і переносному значенні — той, хто іде в МП, забирає із собою працю й ідеї тих, хто залишається тут працювати. Висловлюючись м’яко, це можна назвати зубожінням, але на ділі — це розкрадання інтелектуальної власності. Нові МП із висококваліфікованими працівниками вступають із нами в конкурентну боротьбу. Нерідко зустрічаємося з ними на виставках, де виставляється така ж продукція, яку виробляємо і ми. Вона представлена нашими вчорашніми працівниками, а сьогодні — конкурентами. Загалом, несподіванки на нас чатують на кожному кроку, а неприємності можуть прийти з геть непередбачуваного боку. Тож розслаблятися не можна. Як бачите, працювати стало дійсно цікавіше!