У інтерв’ю «Змішувати в єдине ціле ядерну енергетику і ядерну зброю більш ніж некоректно» («ДТ», № 14, 2006 р.) представник Міненерго України Л.Литвинський прокоментував мою статтю («ДТ» №13, 2006 р.) «Атомній енергетиці ніколи не відмитися від Чорнобиля» й запросив до дискусії. Охоче підтримую цю ідею, бо у зв’язку з оголошеною урядом України програмою будівництва 22 нових енергоблоків у суспільстві вже розгорілася гаряча суперечка про те, чи треба розвивати нашу атомну галузь і як краще це робити.
Атомна енергетика не вибачає помилок і неточностей. А думка народу про складні галузеві проблеми, якщо їх відкрито й чесно не обговорювати, може бути помилковою. Тому керівництво Міненерго України і НАЕК «Енергоатом» просто зобов’язане вберегти суспільство від неправильної оцінки ступеня корисності вітчизняного атомної енергетики й дати чесні відповіді на поставлені нижче запитання.
1. Чи можна об’єктивно оцінити корисні та шкідливі сторони атомної енергетики?
Л.Литвинський: «Будь-яка діяльність людини вважається виправданою, коли користь, яку ви одержуєте, усе-таки помітно перевищує шкоду, якої ви завдаєте… Отож, відповідно до загальноприйнятих світових оцінок, ядерна енергетика за нормальної експлуатації її об’єктів і у разі відсутності запроектних аварій є найбезпечнішим з екологічного погляду джерелом електроенергії…»
Чи можна вважати атомну енергетику екологічно безпечною, якщо в ній регулярно відбуваються запроектні аварії? Дехто (у тому числі й я) після Чорнобиля почали вважати сучасну атомну енергетику небезпечною. Тому з метою зміцнення довіри до неї прошу пана Литвинського чітко сказати суспільству, шкода від якої кількості реакторів, що вибухнули, може перевищити користь, яку вони приносять під час своєї нормальної роботи?
2. Чи безпечні українські атомні реактори?
Л.Литвинський: «Нині можливість запроектної аварії на вітчизняних АЕС оцінюється в одну подію на 100 тис. років. На думку фахівців, це соціально прийнятний рівень… Тому лаяти реактори під тиском просто смішно…»
Не розрахунками, а фактами потрібно визначати частоту появи нових запроектних аварій. За 52 роки (вік світової атомної енергетики) на реакторах відбулося три запроектні аварії - в Англії (Windscale-I) у 1957 р., на TMI у США в 1979 р. і на ЧАЕС у 1986 р. Тому фактична ймовірність такої неприпустимої події дорівнює 3/52 або 1/17. Тобто в наше століття в середньому через кожні 17 років на будь-якому з реакторів може статися катастрофа (а не в 100000 років, як нас запевняє пан Литвинський). І байдуже, у якій країні вона станеться, бо її наслідки, як це було 1986 року, можуть накрити всю земну кулю. Звідси запитання для Міненерго: чи є такий рівень ризику прийнятним для суспільства?
Л.Литвинський: «Що ж стосується пісні про те, що з реактора почнуть вилітати, як пробки із шампанського, стрижні керування... Це дитячий садок».
Відомий фізик, один із творців ядерної зброї, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської (1958 р.) і Державної (1978 р.) премій, академік Російської АН Л.Феоктистов тривалий час займався зниженням ризиків, пов’язаних із ядерною енергетикою та створенням проекту ядерного реактора, який був би безпечний за фізичними міркуваннями. Йому вдалося розробити кілька концепцій безпечного реактора, прийнятих корифеями науки. 1999 року він випустив книжку «Зброя, яка себе вичерпала» і визначив у ній ахіллесову п’яту усіх без винятку реакторів, що діють у світі. Він вважає: жоден із нині існуючих реакторів, які працюють за принципом вигоряння, не можна зарахувати до безумовно безпечних, бо коли раптом з випадкових (чи аварійних) причин регулюючі стрижні залишать активну зону, виникне значна надкритичність. Ланцюгова реакція в таких умовах розвиватиметься настільки швидко, що жоден аварійний захист не допоможе. Його думки підтвердив Л.Максимов, у минулому директор Інституту фізико-технічних проблем металургії та спеціального машинобудування, а також Науково-дослідного центру фізико-технічних і екологічних проблем енергетики в Новосибірську. Він описав цю ситуацію так: «Сьогодні всі діючі корпусні (водо-водяні) атомні реактори мають внутрішній тиск від 157 до 200 атмосфер. І варто лише пошкодити те місце в кришці реактора, через яке стрижні керування під’єднуються до систем сервоприводів, будь-яким чином - гранатою, літаком - стрижні-поглиначі миттєво, наче корки, вилетять у верхнє положення. І реактор стане атомною бомбою».
Життя підтвердило слова цих учених. Змальована ними гіпотетична аварія ледь не трапилася в штаті Огайо, на американській АЕС «Девіс-Бесс». Там у лютому 2002 р. позапланово через інтенсивне забивання фільтрів бором із незрозумілого джерела було зупинено на ремонт перший енергоблок. Під час огляду реактора в його кришці виявили - цитую - «істотний знос основного матеріалу в зоні, що прилягає до патрубків регулюючих стрижнів». Насправді це була чималенька каверна на внутрішньому боці реакторної кришки завдовжки 18, завглибшки 15 і завширшки 13 см. Пізніше з’ясувалося: пошкодження металу сталося внаслідок корозії від впливу борної кислоти, яка надходила з системи аварійного охолодження активної зони.
Комісія з ядерного регулювання США (NRC) у своєму звіті зазначила, що «накладка з нержавіючого металу (завтовшки 9 мм) у зоні пошкодженого патрубка залишалася єдиною перешкодою для викиду з нього води». Додам - яка могла вдарити знизу в пристрій із сервоприводами стрижнів керування (що стояв на кришці реактора) тиском понад 150 атмосфер на см2. До речі, схему «Е» (верхню металоконструкцію реактора 4-го блока ЧАЕС, відому як «ЕЛЕНА») 1986 року було відірвано й викинуто в повітря набагато меншим тиском.
Наслідки, які міг спричинити описаний вище дефект у кришці реактора, експерти NRC назвали словом accident (нещасливий випадок; катастрофа; аварія). Аналітики комісії дійшли висновку: якби енергоблок не зупинили, то протягом кількох тижнів роботи цього реактора, запланованих компанією First Energy, дефект у металі кришки, без сумніву, міг призвести до катастрофи. І це могла бути саме та катастрофа, що вкладається у визначену вище частоту таких подій (одна запроектна аварія за 17 років).
Дізнатися подробиці цього старанно замовчуваного, але кричущого інциденту виявилося непросто. На запит у МАГАТЕ мені відповіли, що цей випадок агентство на своїх семінарах не обговорювало. Він мало кому відомий і в Україні, хоча, за розумною логікою, у зв’язку з надзвичайною тяжкістю можливих наслідків від такого інциденту, керівництво НАЕК «Енергоатом» мало ще 2002 року поінформувати про це бодай уряд. І доповісти б про те, що відразу після виявлення величезної каверни в кришці реактора американської АЕС «Девіс-Бесс» на всіх наших реакторах було проведено профілактичний огляд корпусів. І цей огляд засвідчив відсутність небезпечних корозійних ушкоджень на внутрішній поверхні всіх без винятку реакторних кришок. На жаль, «Енергоатом» нічого не оглядав. Тому суспільство має право знати, чому таку важливу для його безпеки роботу не було виконано?
3. У якому напрямі розумно розвивати атомну енергетику?
Л.Литвинський: «Твердження, що сучасні реактори погані і слід переходити до реакторів торій-уранового циклу, - це просто цілковита безграмотність… Торій-232 поділяється тільки швидкими нейтронами».
Час «ученим-ядерникам» уже знати, що торій-232 взагалі не вважається ізотопом, напряму придатним для цілей атомної енергетики. Схема торій-уранового реактора, відома багато десятиліть, побудована на тому, що після поглинання нейтрона торій-232 перетворюється на торій-233, далі на паладій-233, і лише потім уже на уран-233, який поділяється тепловими (а не швидкими) нейтронами. Тому цикл називають торій-урановим, оскільки в реактор спочатку завантажують торій, але теплову енергію в ньому в результаті отримують від поділу ядер нагромаджуваного урану-233.
Інтерес до торію виник ще на початку атомної епохи у зв’язку з можливістю його використання для одержання збройового урану-233. Але перевагу (для військових цілей) віддали високозбагаченому урану-235 і плутонію. Звідси й народилася сучасна ядерна енергетика, заснована саме на уран-плутонієвому циклі. Тому запитання Л.Литвинському: чи можна відокремлювати курку від яєць, які вона знесла?
Л.Литвинський: «… реактори на торієвому паливному циклі подібні до реакторів на швидких нейтронах на природному урані, які нині є неконкурентоспроможними».
Можливість реалізації торієвих паливних циклів вивчається вже понад 30 років. Основні дослідницькі й конструкторські роботи проводилися в Німеччині, Індії, Японії, Росії, Великобританії та США. Цілком або частково торієвим паливом завантажувалися кілька дослідних реакторів. Приміром, американський реактор Fort St Vrain був комерційним реактором, який працював на торієвому паливі. Цей високотемпературний реактор (1300°С) із графітовим уповільнювачем і гелієвим охолодженням мав потужність 842 МВт (330 МВт електричних) і пропрацював із 1976-го по 1989 рік. У ньому було використано майже 25 тонн торію, глибина вигоряння якого становила 170 тисяч МВт·діб на тонну палива (на уран-плутонієвих реакторах, зокрема на всіх українських, середня глибина вигоряння ядерного палива вчетверо менше, що означає вчетверо меншу ефективність його використання).
Поновлення інтересу до торію нині пов’язане з пошуком рішень дедалі гостріших проблем ядерної енергетики, таких як економічна ефективність, ядерна безпека, поводження з відходами, із відпрацьованим ядерним паливом тощо. Наявні розробки торій-уранових реакторів дозволяють їхнім авторам вважати: торієва ядерна енергетика від самого початку позбавлена багатьох перелічених недоліків.
За час експлуатації уран-торієвого реактора в ньому напрацьовується в 10 тисяч разів менша кількість ізотопів трансуранових елементів, ніж в аналогічному за потужністю уран-плутонієвому реакторі. Ця обставина дуже суттєва, вона переводить проблему поводження з радіоактивними відходами в економічно невтратну сферу. Крім того, у торій-урановому циклі є антитерористичний компонент, дуже важливий сьогодні. Річ у тому, що під час роботи торієвого реактора поряд із синтезом урану-233 йде синтез невеликих кількостей урану-232. Цей ізотоп урану характеризується дуже жорстким гамма-випромінюванням, що не створює проблем під час експлуатації реактора, але цілком виключає можливість використання отримуваного в ньому урану-233 для виготовлення ядерних зарядів (навіть за участі в роботах терористів-самогубців). Відокремити уран-232, який має потужне випромінювання, від урану-233 неймовірно дорого та складно навіть у промислових умовах.
Прикладів використання торієвого палива безліч, немає сенсу їх перелічувати. Згадаю лише Індію. Володіючи запасами торію, які перевищують запаси урану в шість разів, Індія сьогодні висунула завдання впровадження торієвого циклу як основного завдання промислового виробництва електроенергії. Це дуже показовий приклад.
Тож у чому все-таки майбутнє атомної енергетики - у продовженні бездумного нагромадження радіоактивних відходів і опроміненого палива в уран-плутонієвому циклі чи в підвищенні її ефективності й радіаційної безпеки, що їх дає торій-урановий цикл?
4. Що робити з відпрацьованим ядерним паливом?
Л.Литвинський: «Тимчасове зберігання ВЯП - це той шлях, який обрали всі країни. Обрали з однієї простої причини: тимчасове зберігання дає нам можливість зберегти цей золотий запас».
Про необхідність надійного зберігання вбивчо небезпечного «золотого» запасу у вигляді відпрацьованого палива АЕС було сказано багато слів. І дуже дивно, що після цього НАЕК «Енергоатом» вибрав для своїх АЕС систему тимчасового (наземного) зберігання відпрацьованого ядерного палива (ВЯП) у бетонних вентильованих контейнерах, які є прямою модифікацією американської системи проміжного зберігання палива VSC-24. Світовий досвід експлуатації цих контейнерів становить лише 13 років (перший контейнер VSC-24 було завантажено відпрацьованим ядерним паливом 1993 року на американській АЕС «Палісадес»). Однак і за цей час у США сталося як мінімум два відомі випадки розгерметизації контейнерів і витоку з них радіації в навколишнє середовище. Крім того, ці контейнери (утім, як і контейнери американської фірми HOLTEC, ще одного партнера «Енергоатома»), за визнанням американських дослідників, не є універсальними, тобто вивантаження з них відпрацьованого палива (у тому числі такого, яке зруйнувалося за час зберігання) буде величезним головним болем для наших нащадків. Ці контейнери на практиці вже в початковому періоді експлуатації продемонстрували свою недостатню безпеку. У зв’язку з цим запитання: вітчизняні наука та промисловість, котрі вміють виробляти космічні ракети, можуть чи не можуть створити для потреб атомників надійний універсальний контейнер?
Л.Литвинський: «При цьому просипу уранових таблеток у контейнерах не станеться, тому що технологія п’ятдесятирічного сухого зберігання ВЯП передбачає, що протягом цього терміну розгерметизації паливних касет не станеться».
Розгерметизація касет розпочинається не під час зберігання, а ще під час їхньої роботи в реакторі. Таких касет лише на Чорнобильській АЕС близько п’яти тисяч. Відома їхня кількість і на інших АЕС. Із них також неможливі просипи паливних таблеток? Покажіть мені гарантію заводу-виготовлювача ядерного палива, де написано - «стінки твелів герметичних і негерметичних тепловидільних касет нашого виробництва не зруйнуються за час їхнього зберігання в сухих контейнерах протягом 50 років». Такої гарантії немає! І не буде, поки не буде накопичено й вивчено практичний досвід 50-річного зберігання в сухих контейнерах.
До речі, товщина стінок твелів менше одного міліметра і ресурс міцності цих трубочок непорівнянний із десятками тисяч років життя найнебезпечніших радіонуклідів, захованих за цим тонесеньким захистом. Оскільки пан Литвинський не знає суті цієї проблеми, я поставлю запитання «Енергоатому»: тож висипатимуться таблетки з негерметичних твелів у процесі контейнерного зберігання чи ні? І як це може вплинути на рівень ядерної та радіаційної безпеки, особливо під час вивантаження палива з цього тимчасового контейнера через 50 років?
Л.Литвинський: «Або ще одна озвучена в статті (М.Карпана) цифра: «питома» вартість тимчасового наземного сухого сховища для ВЯП - 8,5 тис. дол. Звідки узято цю цифру? Справжня ціна - приблизно 200 дол. за тонну».
Припускаю, що Л.Литвинський має якусь книжку, де наведено цифру 200 дол. на тонну. Але жодне літературне джерело за переконливістю не зрівняється з реальністю, приміром, із уже побудованим для відпрацьованого палива Чорнобильської АЕС сухим сховищем (СВЯП -2). На нього витрачено майже 90 млн. дол. Його проектна місткість - 25 тисяч тепловидільних касет, які містять 2800 тонн ядерного палива. Поділивши вартість сховища на вагу палива, отримаємо «питому» вартість тимчасового сухого зберігання, що дорівнює понад 32 тис. дол. на одну тонну палива, котре перебуває на зберіганні. І це ще не остаточні витрати. ФРАМАТОМ, спорудивши для України цей непридатний до використання «пам’ятник», вимагає на його «доведення до розуму» ще близько 100 млн. дол. Разом - понад 60 тис. дол. на тонну. Такі наші українські реалії. У зв’язку з цим запитання: чому НАЕК «Енергоатом» для вирішення завдань безпеки вибирає найдорожчі рішення? Невже він послуговується порадами «фахівців», котрі знають усьому «справжню» ціну?
5. Чи потрібно Україні створювати виробництво з переробки ядерного палива?
Л.Литвинський: «Мене дивують і деякі інші цифри та факти, наведені Миколою Карпаном у його статті. Так, за його даними, під час переробки тонни ВЯП утворюється 45 тонн високоактивних рідких відходів, 150 тонн - середньоактивних і 2 тис. тонн - низькоактивних. Звідки автор узяв ці цифри?»
Обсяг відходів від переробки однієї тонни ядерного палива широко відомий. Нормативну величину таких РАВ було озвучено Держатомнаглядом Росії, «зеленим» об’єднанням Bellona й навіть начальником управління взаємодії з органами державної влади й інформаційної політики Мінатома Росії М.Шингарьовим: «За існуючої технології на ВО «Маяк» (на якому переробляють паливо з реакторів ВВЕР) при переробці тонни ВЯП утворюється до 2 куб. м високоактивних відходів, до 5 куб.м середньоактивних відходів і... до 2 тис. куб. м низькоактивних відходів».
Треба зазначити лукавство М.Шингарьова, котрий назвав перші дві цифри отримуваних обсягів відходів уже після операції випарювання, що зменшує більш як у 10 разів їхній обсяг. А низькоактивні рідкі РАВ ніхто не випарює, інакше економіка атомної енергетики давно б зруйнувалася. Тому загальний обсяг, наприклад, російських неперероблених рідких РАВ, які перебувають у пунктах зберігання, не ізольованих від навколишнього середовища, досяг уже 465 мільйонів (!) кубічних метрів. Тепер запитання до Міненерго: чи треба створювати в Україні паливний цикл, що включає в себе переробку ВЯП?
6. Куди зливають рідкі РАВ Великобританія і Франція?
Л.Литвинський: «А як вам подобається інформація (М.Карпана) про те, що Великобританія і Франція скидають радіоактивні відходи в Північну Атлантику? Після таких заяв автор може потрапити у дуже серйозні міжнародні судові розгляди. Такі речі не можна заявляти огульно. Немає цього, ну справді немає».
Чого не знає доктор наук Л.Литвинський, можуть знати академіки-фізики. Ось що говорить про це академік РАН Є.Веліхов у журналі «Вокруг света» (№7, 2003 р.): «Слід нагадати, що у Великобританії і Франції рідкі відходи радіохімічних заводів (РХЗ) продовжують зливати в море, що спричиняє підвищені концентрації техногенних радіонуклідів не лише поблизу місць скидань в Ірландському морі та в протоці Ла-Манш, а й за тисячі кілометрів від них. Зокрема скидання англійського РХЗ є головним джерелом надходження таких довгоіснуючих радіонуклідів, як Sr-90 і Cs-137 із періодами напіврозпаду 28 і 30 років, у Північне, Норвезьке, Баренцове, Карське та навіть Біле моря. Відповідно до рішення країн-учасниць Лондонської конвенції планується припинити такі скидання в моря до 2018 року».
І справді, європейські країни, котрі потерпають від радіоактивних скидань Франції і Великобританії, давно намагаються цю проблему врегулювати. У далекому 1972 (!) році вони ініціювали підписання Лондонської конвенції, яка забороняє скидання на дно морів і океанів радіоактивних і отруйних хімічних відходів. Але Великобританія і Франція зуміли «вторгувати» для себе (із певними обмеженнями, які вони постійно порушують) можливість зливати рідкі РАВ в Атлантику до 2018 року, тобто до моменту закриття своїх заводів з переробки опроміненого ядерного палива.
Незрозуміло, на якій підставі і з якою метою цей факт спростовує пан Литвинський?
7. Скільки радіоактивних відходів нагромаджено в Україні?
Л.Литвинський: «До кінця експлуатації діючих реакторів ми накопичимо високоактивних радіоактивних відходів кілька сотень кубічних метрів, а низькоактивних - кілька десятків тисяч. Я не знаю, звідки взято всі ці мільйони і мільярди».
Національна комісія з радіаційного захисту населення України (НКРЗУ) неодноразово офіційно інформувала Кабінет міністрів та інші органи державної влади про проблеми, пов’язані з нагромадженим обсягом радіоактивних відходів (РАВ). Загальну їхню кількість оцінив експерт НКРЗУ Володимир Усатенко - 130 млн. куб. метрів. Із них більшу частину було нагромаджено під час експлуатації атомних енергоблоків і видобування (переробки) уранових руд. На цілковиту переробку і надійне підземне захоронення цих відходів знадобиться (за оцінкою В.Усатенка) 65 трлн. дол. Не буду оцінювати величину цієї суми. Навіть коли її зменшити в тисячу разів (до 65 млрд. дол.), Україні ніколи не зібрати таких грошей. Тому люди, із чиїх податків складається національний бюджет, мають право знати, чи дозволить спорудження ще 22 нових енергоблоків бодай якось зменшити обсяг уже нагромаджених РАВ?
8. Чи збираються в Україні будувати могильник для закордонних РАВ?
Л.Литвинський: «... ще одне твердження (Карпана М.В.): владні структури заявляють про створення могильника для приймання радіоактивних відходів з-за кордону. Та ніхто цього не заявляв і ніхто нічого не збирається приймати».
Нагадую: президент України Віктор Ющенко під час відвідання Чорнобильської АЕС 8 грудня 2005 р. заявив про готовність прийняти політичне рішення про захоронення ядерних відходів з інших країн світу в Чорнобильській зоні. Але ж не сам він розробив цю ідею! Тому запитання до МНС і Міненерго: чи такі плани є?
9. Чи потрібно розбирати чорнобильський «саркофаг? »
Л.Литвинський: «Швидко розібрати «саркофаг» - це означає «спалити» кілька тисяч чоловік дозами в кілька десятків рентгенів. Ці люди вже не зможуть працювати в ядерній енергетиці. Кому це потрібно?»
Фраза «швидко розібрати «саркофаг» зовсім не означає, що потрібно розбирати весь енергоблок (про це йдеться в моїй книжці «Чорнобиль. Помста мирного атома»). Досить зняти дах «саркофага», аби отримати доступ практично до всього обсягу ядерного палива і паливовмісних мас (ПВМ), яких реально разів у шість менше, ніж заявляє МНС. Якби Л.Литвинський знав, як працюють сьогодні люди в «саркофазі» і які дози вони там дістають насправді, то не лякав би народ «спалюванням» людей. Зняття верхніх конструкцій «саркофага» не призведе до аварійних доз, вони не перевищать навіть звичайні нормативи, що переконливо засвідчує практичний досвід робіт із розбирання промислових реакторів у Росії. І в Україні необхідні технології є, про них на парламентських слуханнях 26 квітня 2006 року розповів академік І.Юхновський. Він також закликав не відкладати рішення з видалення ядерного палива зі «саркофага». Тим паче, що пилоподібні маси в ньому збиратимуть не руками - Львівським політехнічним інститутом уже давно розроблено метод видалення радіоактивного пилу з допомогою розчинів бентонітових глин.
Навіщо потрібен ще один тимчасовий «саркофаг» над старим? У чому небезпека старого «саркофага» (так офіційно називали цю споруду в 1986 р.)? Керівники МНС твердять, що вона полягає в невизначеності ресурсу конструкцій, на яких лежить його «дах». І в тоннах радіоактивного пилу, що містить матрицю ядерного палива, яка вилетить із «саркофага» при заваленні його верхніх конструкцій. Вони пропонують (як і Л.Литвинський), накрити «саркофаг» згори новою, знову тимчасовою, циклопічною спорудою й чекати, коли під нею обрушиться дах старого «саркофага» та забруднить радіоактивним пилом усе його нове нутро. А далі що? Наслідуючи їхню ж логіку, другий «саркофаг» доведеться накривати «саркофагом» №3, і одержить Україна таку собі невеселу, але супердорогу «чорнобильську матрьошку». І ввійде в історію як творець найбільш ідіотських будівель. Тож чому б не прибрати пилоподібні ПВМ сьогодні, бо за рахунок саморуйнування структури твердих ПВМ кількість радіоактивного пилу рік у рік зростає, а розміри порошин дедалі меншають? Ядерні реакції розпаду, що безперервно відбуваються у паливній матриці, роблять розмір порошин таким малим, що через 10 років їх не втримає не лише новий «саркофаг», а й навіть усі відомі на сьогодні фільтри (прогнозують українські вчені, котрі постійно вивчають стан ПВМ).
Є ще одна проблема в «саркофазі», про яку чомусь мовчить МНС. Це проблема невідомого стану майже 140 касет із відпрацьованим паливом, які перебувають у південному басейні витримки, що стоїть без води з 1986 року. У якому стані ці касети? Чи немає там просипів паливних таблеток на дно басейну витримки, що є неприпустимим явищем із погляду ядерної безпеки? Огляд басейну з допомогою перископа й відеокамери через свердловину, пробурену з сусіднього приміщення (№ 515/3), засвідчив наявність на його дні регулярно розташованих купоподібних утворень прямісінько під висячими пеналами з паливними касетами. Ці утворення ніхто не спромігся дослідити. Звідси запитання до МНС: яка оцінка рівня ядерної безпеки в цьому басейні? І чи треба прибрати це паливо, чи краще дочекатися моменту, коли там утвориться критична маса, котра сама себе прибере? І людей на станції також?
10. Управління чорнобильськими проблемами
Олег Кільницький: Чи вважаєте ви доцільним створення (за пропозицією М.Карпана) єдиного центрального органу виконавчої влади з питань подолання наслідків чорнобильської катастрофи?
Л.Литвинський: Досвід функціонування в Україні такого відомства до 1996 року показав міру «ефективності» цієї схеми. Протягом кількох років усі підприємства сплачували спочатку 14%, потім 10% чорнобильського податку з обороту. Тобто, по суті, цей самий уповноважений орган розпоряджався 10% усього валового національного доходу… Ці гроші фактично розбазарювалися і розкрадалися.
Усі чорнобильські міжнародні проекти провалено. Частина з них не витримує жодної критики. Повернімося до нового «саркофага» - навіщо городити цю супердорогу й супердаремну споруду? Аби напаскудити своїм нащадкам? Чи списати «наліво» побільше грошей? Сьогодні не покладено жодної цеглини в його фундамент, але з фонду, заснованого для створення, уже зникло майже 400 млн. дол. Хіба ці факти не говорять про те, що на державному рівні втрачено керування роботами в Чорнобилі?