АНТАРКТИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ АБО ПЕРЕСАДКА В ПАРИЖІ

Антарктида — суворий і далекий від «бабусі Європи» край. Перші кроки з його освоєння було, по суті, зроблено лише на рубежі XIX і XX століть, а широкомасштабні й довгострокові наукові дослідження цього унікального і багатющого регіону планети практично розпочалися лише в другій половині XX століття. Участь у дослідженнях Антарктики і сьогодні, у XXI столітті, є знаковою для всіх країн. Вона свідчить про високий науково-технічний потенціал країни-дослідника.

Внесок України в освоєння Антарктики і власне Антарктиди великий і різноманітний.

Антон Омельченко — перший українець, який пізнав, що таке антарктична зимівля. Скромний, працьовитий, завжди готовий прийти на допомогу, «милий, добрий Антон», як називав його Роберт Ф.Скотт, був учасником експедиції великого британського першопроходця до Південного полюсу. Іван Хмара, котрий мужньо кинувся рятувати експедиційну техніку в ламких антарктичних льодах, теж наш співвітчизник. Він — перша жертва радянських антарктичних експедицій початку п’ятдесятих років минулого століття. Легендарний «М.Сомов» і багато інших суден українських суднобудівників, літаки марки «Ан», уславлені «Харків’янки», завдяки яким здійснювалися трансконтинентальні походи усередину Антарктичного материка (які, до речі, досі не вдалося нікому повторити), унікальні космічні спостереження та знімки, що передбачали антарктичні катаклізми (відрив гігантської крижини, яка понесла в океан радянську станцію «Дружная» і британську «Халлі-Бей») і багато іншого. Вражені цими знімками та їхньою якістю британські колеги запропонували розробити спільний проект з гляціологічних досліджень в Антарктиді.

І раптом над усіма антарктичними станціями розваленого СРСР було піднято лише російський прапор. Ніби нас там і не було.

Ідея продовження незалежною
Україною антарктичних досліджень, повернення в Антарктиду під своїм ім’ям і прапором народилася 1991 р. серед українських полярників-ентузіастів, які брали участь у антарктичних експедиціях, знали ціну українського вкладу в освоєння льодового материка.

Ідею підтримали вчені, державні та громадські діячі, ЗМІ, з’явилися безкорисливі спонсори.

Було створено громадський антарктичний комітет, який очолив академік В.Старостенко. У червні 1993 р. прийняли рішення про створення Центру антарктичних досліджень (ЦАД АНУ).

Першим його директором став член-кореспондент НАНУ П.Гожик.

У тому, що Україна швидко стала антарктичною державою, виняткова роль належить С.Комісаренку, у той час Надзвичайному і Повноважному Послу України у Великобританії. Саме він зміг побачити серед сотень паперів, які приходять в українське посольство, скромний лист із пропозицією Великобританії про можливість передачі Україні британської антарктичної станції «Фарадей». Завдяки його зусиллям її було передано практично безкоштовно.

Не можна при цьому не згадати добрим словом наших британських колег, керівників Британської антарктичної служби (БАС) Девіда Дрюврі і Френка Каррі, інших працівників БАС, посольство Великобританії в Україні за доброзичливість, конструктивізм, оперативність і толерантність при вирішенні питань, пов’язаних із передачею британської антарктичної станції «Фарадей» Україні.

На особливу подяку заслуговують спонсори — генеральний директор авіакомпанії «Міжнародні авіалінії» України В.Потьомський і його заступник Ю.Мірошников, генеральний директор МБФ «Відродження» Б.Будзан, відомий учений і громадський діяч Б.Гаврилишин, президент ТОВ «Кімерія» П.В’ялов і багато інших, імена яких не названо через обмежені рамки цієї статті.

Повернення України в Антарктиду під своїм прапором отримало в країні режим найбільшого сприяння, з’явилося державне фінансування.

Однак не все так легко вирішувалося. Були спроби перешкодити цьому процесу, аж до зриву передачі Україні британської антарктичної станції «Фарадей» і першої української антарктичної експедиції. На щастя, цього не сталося.

Незабаром ЦАД став Українським антарктичним центром (УАЦ) і потрапив у «сферу управління» державних структур-«одноденок». Нині навіть серед фахівців навряд чи хтось згадає їхню повну назву, прізвища кураторів Української антарктичної програми. Характерною рисою цих структур була некомпетентність. Випадкові люди, випадкові керівники, котрі мають нечітке уявлення про Антарктиду взагалі і не мають абсолютно ніякого уявлення про антарктичні дослідження й організацію антарктичних експедицій зокрема, котрі бачили в Антарктиді не Україну, а побачили Антарктиду для себе.

Шостого лютого 1996 р. на британській антарктичній станції «Фарадей» було спущено британський прапор і піднято прапор держави Україна. В Антарктиді з’явилася українська антарктична станція «Академік Вернадський». Друга українська антарктична експедиція (ІІ УАЕ), що вирушила в Антарктиду на вітчизняному науково-експедиційному судні «Ернст Кренкель», була повномасштабною, пройшла успішно, майже в повній відповідності зі світовими антарктичними стандартами. Трохи запізним виявився вихід експедиції в море, обумовлений прагненням УАЦ залишити «сферу управління» структури, в якій він на той час опинився. Але це був найбільш ранній вихід в Антарктиду порівняно з наступними українськими антарктичними експедиціями.

Дослідження в Антарктиці мають свою специфіку, обумовлену кліматичними особливостями даного регіону. Найбільш сприятливий період роботи — антарктичне літо (хоча це, по суті, антарктичні весна-літо-осінь), період із листопада по березень включно. Сприятлива (за антарктичними мірками) погода інтенсивно використовується для наукових та польових досліджень, господарських робіт на станціях. У березні, як правило, роботи в Антарктиді згортаються, і експедиційні судна відправляються додому. Лише судна високого льодового класу дозволяють собі затриматися тут у квітні.

Узимку в Антарктиді черговий режим роботи. Мінімум персоналу, мінімум витрат. Треба з максимальною готовністю зустріти сезонну експедицію майбутнього року, до мінімуму скоротити весь її підготовчий період після прибуття на станцію. Так чинять усі країни.

За сім років існування УАЦ ним «керували» п’ять «сфер управління». І щораз проводилася управлінська реорганізація. У центр імплантували «своїх» людей, ніколи і нічим не пов’язаних з Антарктидою. Нові керівники терміново прагнуть «вивчити зарубіжний антарктичний досвід», внести «новий» стиль у практику проведення антарктичних експедицій. Найяскравіше це проявилося під час перебування директором центру помічника чергового куратора антарктичної програми в новій «сфері управління» Ю.Доценка.

Українське науково-експериментальне судно «Ернст Кренкель» з учасниками III УАЕ на борту пізно виходить у рейс. Через затримку портових платежів воно багато днів не може залишити уругвайський порт Монтевідео. На вітер викидаються десятки тисяч доларів, втрачаються дорогоцінні дні робочого антарктичного літа, втрачається державний престиж. (А внески за перебування в міжнародному антарктичному співтоваристві не платяться. Чи не хочемо платити? Щоб Україна частіше була на язику, щоб її не забували згадувати в пристойній антарктичній спільноті?) А в цей час новий директор із супроводом перебуває в зарубіжній поїздці. Опановує досвід організації антарктичних експедицій.

ЗМІ публікували хороші новини про українські антарктичні експедиції. Ось лише погані дяді з уряду не дають грошей на експедицію. А якщо й дають, то невчасно. А все інше прекрасно!

IV УАЕ звернула на себе увагу всього антарктичного співтовариства. Українська антарктична експедиція добирається в Антарктиду на перекладних — до Південної Америки на літаках, а далі на зафрахтованому чилійському судні. Судно старе, не пристосоване для таких плавань і цілей. Українські полярники перебувають у принизливих умовах (розміщені в контейнерах на палубі). Експедицію «очолює» суб’єкт, який втратив від безпробудного пияцтва людську подобу, але зі звучним титулом — директор Українського антарктичного центру, начальник IV Української антарктичної експедиції. В Україну суб’єкт повертався як... багаж.

Це бачив увесь світ. Такого в історії антарктичних експедицій ще не було! Україна вносить свій стиль в освоєння Антарктиди! «А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо!» І навіть пересадки в Парижі.

Однак така ситуація тривати довго не могла. У пресі з’явилися статті, що розкривали істинний стан справ з українськими антарктичними експедиціями, з ініціативи наукового керівника УАЦ П.Гожика питання про роботу центру розглядалося на комісії ВР із питань науки.

В УАЦ поміняли керівництво. До нього навіть увійшла людина, котра зимувала на українській антарктичній станції.

Змінився образ центру. Зникла відверта профанація. Стіни прикрасили антарктичні краєвиди, розмови про Антарктиду стали більш антарктичними. В УАЦ, як у всякій солідній організації, з’явилася своя прес-служба. На жаль, суть роботи, організація українських антарктичних експедицій не змінилися.

V УАЕ ввійшла в історію антарктичних експедицій як найпізніша з експедицій, яка будь-коли вирушала зі Старого Світу в Антарктиду. Її особливістю був мінімальний строк перебування в Антарктиді — лише кілька днів. (Воістину можна претендувати на місце в «Книзі рекордів Гіннесса».) Проведення експедиції на практично не придатному для таких експедицій судні «Горизонт» — злочин. Мотивація вибору експедиційного судна «Горизонт» була стара: економія коштів для наступної експедиції. Але, як відомо, до VI УАЕ зекономлені гроші не дійшли (якщо вони, звісно, були).

Керівництво Українського антарктичного центру в повному складі вилетіло в останній пункт відправлення судна на українську антарктичну станцію «Академік Вернадський» із Південної Америки і забезпечило його успішний перехід через протоку Дрейка, розвантаження на станції та проведення необхідних наукових й інших робіт. Приїхали, побачили, перемогли!

Те, на що зарубіжні колеги витрачають місяці, українські спеціалісти роблять за кілька днів. Яку економію коштів вдалося отримати в результаті того, що за експедиційне судно було обрано «Горизонт», так і не оголосили. «А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо!» І навіть пересадка в Парижі.

Знову деякі ЗМІ повідомляють, що погані дяді з уряду не дають грошей на експедицію. Привчили. Інші ж укотре натякають на граблі, які кидає УАЦ, наступають на них українські антарктичні експедиції, а по лобі б’ють Україну!

Підтвердженням вищесказаного є VI УАЕ. Правильніше було б навіть назвати цей захід поїздкою групи товаришів за казенний кошт за тридев’ять земель із пересадками в Парижі. Практично — це повторення IV УАЕ з тією лише відмінністю, що відоме судно «Патріарше» замінено російськими суднами, які виконують туристичні рейси в Антарктиду із забутого Богом аргентинського порту Ушуайя на Вогняній Землі, на самому півдні Аргентини. Тут же закуповували все необхідне для життєдіяльності української антарктичної станції «Академік Вернадський» протягом наступної зимівлі (продукти харчування, пально-мастильні матеріали, устаткування матеріально-технічного забезпечення). При цьому варто зауважити, що в Ушуайї нічого з цього не виробляється — усе привізне. Уявіть собі, що для експедиції, котра вирушає будь-куди в Арктику на рік, а може, й більше, продукти й усе інше, необхідне для ізольованого життя, закуповувалося б на острові Діксон (там є однойменний населений пункт, навіть більший від Ушуайї).

А тим часом у SCAR і COMNAP уже майже постало питання про виключення України з цих антарктичних організацій за несплату членських внесків. «А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо!» Можна також не сумніватися, що звіти про виконану роботу будуть в ажурі.

І жалібні плачі про поганих дядь з уряду, котрі не дають гроші на українські антарктичні експедиції, не припиняться. Всі недоліки зводяться лише до цього. М’яко кажучи, це не зовсім так, точніше, зовсім не так.

Майже мільйон доларів державних коштів було направлено на I УАЕ, мільйон — на II УАЕ, майже півтора — на VI УАЕ. Майже рік пролежали незатребуваними 850 тис. гривень, виділені мером Києва О.Омельченком на реконструкцію паливного бака на українській антарктичній станції «Академік Вернадський». Ну і що? Гроші на останні чотири експедиції отримували пізно, але їх благополучно «освоювали». Замість бака на 150 тонн палива робиться бак на 20 тонн. Рішення абсолютно безграмотне — чи з некомпетентності, чи з наміру. Завдання бака для станції не вирішується, але гроші витрачено.

Проблема фінансування будь-якого заходу має місце завжди і скрізь. І в Росії, й у Великобританії, і, напевно, у золотих Арабських Еміратах. І Україна не виняток. Ну, зайнятий прем’єр і мер. Не можуть принести гроші на блюдечку. Не привезе їх і міністр фінансів. У нього гроші треба виривати. На те він і міністр фінансів. Його обов’язок гроші берегти, а не розбазарювати. Всі міністри фінансів у всьому світі однакові.

Обов’язок УАЦ переконати, отримати гроші вчасно і витратити розумно, а не «освоїти». Антарктичні експедиції потрібно відправляти, а не виштовхувати, а потім доганяти їх із пересадками в Парижі.

Причина проведення українських антарктичних експедицій на такому рівні криється всередині Українського антарктичного центру. В УАЦ почала брати гору некомпетентність. В «Антарктиду» почали грати, нею стали користуватися, нею стали пригощати. В Антарктиду стали їздити в гості. Просто так. На кілька днів за 20 тис. км.

Обговорення результатів останніх антарктичних експедицій більше нагадують обговорення вбрання відомого короля. На дискредитацію держави витрачено близько п’яти мільйонів доларів. Скільки буде витрачено ще? Практично не ведеться робота з належного інженерного супроводу станції «Академік Вернадський», немає плану її інженерного розвитку. Не виконуються умови міжнародної угоди про заміну паливного бака (замінити його мали до 1998 року), що може призвести до великого екологічного лиха.

В організацію антарктичних експедицій Україна внесла такі відмінні риси:

— українські антарктичні експедиції вирушають в Антарктиду пізніше від усіх і менше від усіх там працюють;

— експедиції проводяться на низькому організаційному рівні, що дискредитує нашу країну не лише в антарктичному співтоваристві, а й у світовому;

— Україна стоїть на порозі ганебного виключення з авторитетних міжнародних організацій SCAR і COMNAP за несплату членських внесків.

У даний час Український антарктичний центр перебуває в «сфері управління» Міністерства освіти й науки. Як показує досвід проведення V і VI УАЕ, якісних змін у кращий бік у проведенні українських експедицій не відбулося.

VII УАЕ знову планується авіа-морською, за участю «кригопроходимця» «Горизонт». І, дай Боже, щоб він не став горезвісним.

Однак це не означає, що Україна не може проводити антарктичні експедиції на належному високому рівні. Вона їх уже проводила. У світі Антарктидою займаються природоохоронні організації, академії наук. Необхідно повернути головну роль Національної академії наук і Міжвідомчого антарктичного комітету у формуванні та реалізації Програми досліджень України в Антарктиці, адекватну участь в антарктичних дослідженнях Міністерства екології. І зробити УАЦ спільного підпорядкування: НАНУ, Міністерства науки й освіти і Міністерства екології. Це дозволить об’єднати науково-технічні потенціали та фінансові можливості зазначених структур, задовольнити їхні наукові інтереси, а також забезпечити дієвий контроль за фінансуванням і використанням грошей українських антарктичних експедицій.

Україна може і повинна проводити антарктичні експедиції на високому професійному рівні, що відповідає її істинному науково-технічному й інтелектуальному потенціалу. Це доведено самим створенням Українського антарктичного центру, отриманням власної антарктичної станції та проведенням перших українських антарктичних експедицій.

***

VII Українська антарктична екскурсія знову передбачає «пересадку в Парижі». Нагадаємо — ця екскурсія коштуватиме майже півтора мільйона умовних одиниць. Скільки коштує черговий удар по престижу України — нехай оцінять інші фахівці. «А в остальном, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо!»