Закінчилися вибори нових членів Національної академії наук України. Вибрано понад сотню нових академіків і членів-кореспондентів. Чимало з тих, хто не потрапив у число щасливчиків, не вперше балотуються в академію. Для них це був останній шанс одержати вищий формальний статус в українській науковій еліті, «підсолоджений», до того ж, серйозною доплатою. Що важливо — вона дозволяє відчути «впевненість у завтрашньому дні».
Переможці теж переживали складні почуття — радість, змішану з неясним відчуттям тривоги. Для них очевидно: «підгнило щось у датському королівстві», і за будь-якого розкладу академію в недалекому майбутньому чекають великі зміни. Саме про них говорив президент країни, який виступив зі стислою, але дуже виразною промовою на загальних зборах НАНУ. Промова гаранта не залишала ніяких надій на те, що в «науковому королівстві» все залишиться, як і раніше. Та які будуть зміни? Кого вони торкнуться? Що залишиться від академії після реорганізації?..
Один із академіків пригадав трагікомічний випадок у Москві: «Ще нещодавно наші північні сусіди жартували з приводу змін у своїй столиці: ось тут був Андріївський собор. А після більшовицької реставрації він став басейном «Москва»... Тепер тут знову собор, але немає басейну». Взагалі, вибори налаштували академічне співтовариство на філософський лад. Перед деким навіть поставало запитання: ну потрапив я в академію, але чи не піррова це перемога?
Оглядач «ДТ» звернувся до ряду відомих академіків — як до тих, кого зараховують до академічних дисидентів, так і до тих, хто твердо і давно стоїть біля керма академії, із пропозицією поділитися своїми думками про вибори і розповісти, якими вони бачать необхідні зміни в НАНУ. Відповісти на запитання тижневика погодилися дійсні члени Національної академії наук України Олег КРИШТАЛЬ (Інститут нейрофізіології ім. О.Богомольця) і Валерій ЛИШКО, який нині працює в США.
— Перше враження від нинішньої сесії НАНУ (у будь-якому разі з погляду стороннього спостерігача) дуже позитивне. Здається, все проходило набагато чистіше, ніж це було на виборах три роки тому. Тоді відчувався колосальний тиск із боку можновладців — чимало з них прагнули щосили протиснутися в ряди «безсмертних» і були буквально розлютовані, коли це не вийшло. Тепер же, за винятком рідкісних украплень, академічний пейзаж не порушували представники інших еліт. До того ж підозра в спробах тиску зверху закінчувалася для кандидатів, як правило, погано. Окрім того, не особливо «спрацювала» і внутрішня підтримка президії — те, що не вибрали кількох фаворитів академічної влади, показує «розгул демократії» всередині академії. Чи не провісник це того, що в надрах НАНУ назрівають серйозні революційні процеси?
О.Кришталь: Справді, старого тиску вже не було. Вчені, начебто б, були надані самі собі. Проте тиск усе-таки був і здійснювався він в рамках традиційного способу голосування — йому передувало засідання так званих експертних комісій, які виконували волю керівництва академії. Це повний анахронізм. Основна маса членів академії — люди похилого віку, які не завжди точно відслідковують новітні тенденції. Тому для них висновок експертних комісій є по суті справи законом. Цікаво, що експертні комісії в більшості випадків давали послідовність рейтингів кандидатів... зворотно пропорційну їхньому міжнародному рейтингу.
Багато анекдотичного було й у самих виборах. У нашому відділенні кандидатом номер один, поза будь-якими сумнівами, був професор Олексій Верхратський — громадянин України. Я підкреслюю це, тому що нині Олексій Несторович — професор Манчестерського університету, академік-секретар відділення фізіології та медицини Європейської академії та ще низки інших не менш важливих наукових організацій, які користуються високим авторитетом у світі. Його наукова кваліфікація не викликає сумнівів. Це світовий клас. Проте експертна комісія поставила його у своїй номінації п’ятим лише після того, як були розпочаті чималі зусилля з ознайомлення членів комісії з реальним станом справ і з істинною науковою вагою вчених.
У результаті завдяки зусиллям тих, хто розумів усі недоліки такої оцінки, Верхратський перемістився з п’ятого місця на третє. Втім, цього виявилося не досить, щоб пройти в НАНУ. Це трагічна помилка академії: водночас як, приміром, Угорщина, Чехія, Польща збирають по світу своїх кращих учених, намагаються залучити їх для роботи в країні, ми відштовхуємо найвидатніших учених. Це прояв потворної містечкової ворожості стосовно кращих представників нашої науки. З ким Україна рухатиметься в майбутнє? Як буде змагатися з іншими країнами, які не розкидаються своїми талантами?
Отже, такі рішення слід назвати ретроградними та абсурдними. Вони показують, який психологічно тривалий шлях до возз’єднання зі світовою наукою нам слід пройти. І зробити це необхідно якнайшвидше. Інакше втрати України виявляться непоправними. Я навіть створив би в НАНУ спеціальний відділ — з координації організаційної діяльності академії зі світовим українським науковим співтовариством.
— У матеріалах, які надсилають до «ДТ» деякі, найчастіше похилого віку, вчені, як правило, відстоюється точка зору, що всі ці рейтинги для нас ніщо, імпакти та інші американські винаходи з оцінки наукового внеску вченого. Та на засіданні відділення матеріалознавства Б.Патон, коли роздали документи на кожного кандидата, що обирається в академію, обурився, що неможливо дати об’єктивну оцінку кандидату, тому що надані матеріали підготовлені без урахування і відповідності міжнародним визнаним рейтингам. Чи не свідчить це про позитивні рухи в академії?
О.К.: Виходить, сталося щось неймовірне. Певне, подули якісь вітри... Вважатимемо — це промінь світла в нашому темному царстві... Та рейтинг — півбіди. Неподобство, коли рекомендується одна людина на одне місце і при цьому ще підбирається такий напрям, на якому більше ніхто і не працює, крім поданого до обрання. Це волаюче неподобство і просто смішно.
— А хіба не викликає посмішку та обставина, що в академіки повсякчас вибирають директорів інститутів? Невже директор і видатний учений — адекватні поняття?
О.К.: — Це ще одне свідчення прямого використання адміністративного ресурсу. Директори в рейтингах експертних рад завжди одержують перші місця. Тим самим програмується їхня перемога.
В.Лишко. Проте це ж не винахід сьогоднішнього дня. Пригадаємо, кого вибирали в академіки в радянський час — це були керівники науково-організаційного відділу ЦК, керівники науково-організаційних відділів академії, наприклад, Ситник, Тонкаль і т.д. Отже, адміністративний ресурс для формування кадрів академії використовується дуже давно.
— Такі перекручення формувалися всередині самої академії. Приміром, Щербицький стежив за тим, щоб партійні бонзи не особливо лізли в академію. Виняток робився лише для невдах на партійній ниві, яким підшукували запасний аеродром.
В.Л.: Щоб цього уникнути, потрібно для директорів і адміністраторів створити іншу систему винагороди. Адже вони роблять дуже важку й корисну роботу, хоча це й не наука.
О.К.: Питання з директорами дуже серйозне і замовчується. Причому треба зрозуміти, що ми — критики академії — не домагаємося того, щоб вона була розігнана. Ні, ми хочемо, щоб у ній був зроблений євроремонт, і вона почала виконувати функцію оцінки рівня наукових досягнень, із яким не може впоратися нині і як слід не робила цього ніколи раніше. Вважаю, що цю функцію потрібно віддати в руки якійсь системі органів з обов’язковою міжнародною участю, як це відбувається в усьому світі.
Змінювати потрібно і структуру академії. Її головною структурною одиницею має бути не інститут, а лабораторія.
Скрізь директорство в науковій установі сприймається як істотне навантаження. Тому в багатьох інститутах світу люди стають директорами на пару років, потім ротируються і сприймають час директорства як втрачений для науки. У нас же ця посада сприймається як бажана годівниця, за яку тримаються щосили.
В.Л.: На жаль, у США нині спостерігаються тенденції, подібні нашим. Там директорство в інституті стає вже не соромним і вигідним. Це сумно й може призвести (при подальшому розвитку тенденції) до сумних наслідків, які ми спостерігаємо в нас. У ситуації нормального розвитку науки академіка мають умовляти, щоб він став директором, а не з директора робити академіка…
О.К.: Скажемо ще відвертіше — у ряді випадків за рахунок такої селекції в академію проходять малограмотні, ні, скажемо м’якше, люди, котрі мають низьку кваліфікацію. Кожні вибори в нас — наруга над статутом Академії наук, в якому написано, що ставати академіками мають справжні вчені. І ці вибори не стали винятком.
В.Л.: Перспектива зовсім безнадійна, тому що такі люди вибиратимуть собі подібних…
О.К.: Думаю, гірше не буде, тому що вже давно відбулося насичення академії подібними «спеціалістами». Уже давно система директорів-академіків себе відтворює, тому вона не погіршується, але й не поліпшується тривалі роки.
— Добре б зрозуміти, що робити в цій ситуації?
О.К.: Цілком очевидно, як має бути організована наука — відповідальна людина, яка одержує фінансування на її розвиток, повинна одержувати його не від академії. У НАНУ немає об’єктивного і справедливого механізму для цієї мети. Сьогодні не має значення: чи виконуєш ти свою роботу в інституті блискуче й визнаний міжнародною громадськістю, чи ти робиш її абияк і публікуєшся у вісниках провінційних університетів — різниці для тебе у фінансуванні немає. Така ситуація маразматична, абсурдна. Нічого подібного в жодній розвиненій країні світу немає. Це порядок для недорозвиненої країни, в якій через якусь причину є академія.
Одиницею, для якої виділяються кошти на дослідження, має бути лабораторія, якою керує людина, котра несе відповідальність за них. Вона має звітуватися результатами своєї роботи перед дуже суворим судом, що визначає — давати їй гроші ще чи ні. Це, звичайно, не ідеальна система, але у фундаментальній науці — там, де про значимість робіт не можна судити за ефективністю та рівнем впровадження, — іншого способу немає. І коли іноземні вчені дізнаються, що в нас цей принцип не працює, вони втрачають мову... В Оксфорді професора, приміром, який за п’ять років не опублікував принаймні чотири роботи в журналах із імпактом, вищим за п’ятірку, немилосердно звільняють.
— У нас є професори, які за п’ятнадцять років не прочитали жодного серйозного наукового журналу. До речі, якби вони й захотіли це зробити, було б важко, тому що необхідних журналів, як правило, немає. Для бібліотек обрізані гроші на літературу.
О.К.: Це всі факти з одного кошика.
В.Л.: Щоб поліпшити ситуацію, великої революції робити не слід — науці різкі рухи протипоказані. Та для початку необхідно відокремити адміністративні функції академії від наукових. Нехай існує корпус великих учених (академіків), які займаються науковою працею. Та розподілом грошей мають займатися інші люди.
О.К.: Цілком правильно! Я б навіть залишив академії розподіл деякого базового фінансування, що дозволяє інститутам утримувати свої будівлі в порядку, коридори в чистоті та купувати корм для тварин у віваріях. Що ж до грошей на дослідження, то вони мають виділятися всім без винятку (і академікам теж!) на конкурсній основі.
— Про це йшлося вже неодноразово. Та як реально зробити так, щоб гроші на науку розподілялися не по праву сильного?
О.К.: Звичайно, ми ніяких нових управлінських законів не відкриваємо — це все давно відомо і прекрасно працює в інших країнах. Але коли про все це кажеш у НАНУ, чуєш у відповідь тільки одне — це підступи мафії, яка хоче зруйнувати академію...
— Валерію Казимировичу, мені неодноразово доводилося чути від ваших колег у НАНУ репліки здивування на вашу адресу, мовляв, як ви — академік — можете опуститися до того, що працюєте ледь не лаборантом в Америці.
В.Л.: Для нашої наукової номенклатури, звичайно, дивно, що хтось може сидіти в лабораторії і займатися наукою, у той час коли можна «керувати» науковим процесом із стін директорського кабінету. Та я не бачу в цьому нічого поганого, навіть якщо вони готові називати це роботою лаборанта. На жаль, українська наукова номенклатура повністю перетворилася на генералів без солдатів...
— Американський професор — керівник кафедри — теж поступово перетворюється на адміністратора. Він намагається найняти здібних наукових рабів з країн , що розвиваються, платити їм менше, а сам проводить час у полюванні за грантами. У цьому «полюванні» науки теж не надто багато, чи не так?
В.Л.: Та я і не кажу, що ми маємо повністю копіювати досвід США або якоїсь іншої країни. Полювання за грантами нині у них прийняло надто жорсткий характер. Грантова система гарна, коли багато грошей, а коли на науку їх виділяється менше — у США їх урізували всього на один відсоток — розпочинається робота ліктями й тут виявляються недоліки, які так дратують і в нас...
— Китайці і корейці починають на Заході займати те місце, яке нещодавно займали вихідці з Союзу. Кажуть, що незабаром проблема відпливу мізків з України зникне сама собою — наші фахівці з нинішньою підготовкою у вузах нікому не будуть потрібні. Це так?
В.Л.: Два науковці, які нещодавно приїхали до нас в американську лабораторію, змушені були повернутися, тому що не змогли витримати планку, яка тут поставлена. І це не поодинокий приклад. Крім того, вони й самі не особливо хочуть працювати заради того, щоб подолати труднощі. Молодих улаштовує розслаблений спосіб життя в нас у країні…
P.S. Час від часу адміністрація НАНУ обвинувачує «ДТ» в однобокому висвітленні подій у науці, в упередженості та нерозумінні того, що відбувається в академії. Оглядач «ДТ» неодноразово пропонував відповісти на запитання президенту академії Б.Патону та першому віце-президенту А.Шпаку. Проте керівництво академії дотепер не дало згоди на інтерв’ю. Однак відділ науки тижневика, як і раніше, готовий опублікувати точку зору президії НАНУ з усіх питань, що сьогодні хвилюють наукову громадськість України.