Завершився академічний марафон. Обрано нових дійсних членів НАНУ та її членів-кореспондентів. Редакція «ДТ» щиро вітає нових «безсмертних». Особливо приємно відзначити, що обрано й окремих авторів тижневика, співпрацю з якими ми особливо цінуємо.
Ці вибори в кулуарах не раз називали «історичними», підкреслюючи, що влада, не вшанувавши своєю увагою сесію загальних зборів Національної академії, тим самим дозволила провести вибори в умовах повної свободи... Тільки чому так нервував академік Патон із приводу того, що підрахунок голосів тривав нестерпно довго?..
Результати голосування здивували багатьох. Обличчя тих, хто балотувався, але не був обраний, буряковіли, смикалися від обурення щоки зазвичай гордовитих, спокійних людей. Як то кажуть, такого не чекали...
Вибори справді проходили в незвичній обстановці — недавно різко підвищили плату за академічне звання. Це додало потужного імпульсу боротьбі широких академічних мас, які вже почали втрачати інтерес до колись гучного звання.
До речі, і слово «історичний» зі схожого приводу вперше використав кілька місяців тому Андрій Гурджій, повідомляючи вченим про рішення українського уряду в кілька разів підвищити плату за академічні звання. Відтоді членкор у нас став одержувати близько 250 у.о., а дійсний член — 400 у.о. Це трохи менше, аніж у Росії, але для українських учених, які недавно сушили голову над тим, як заощадити гроші на проїзді в громадському транспорті, такий щедрий подарунок рівноцінний манні небесній...
Утім, якщо порівняти плату за звання в НАНУ, яка викликала стільки еківоків, із рядовою пенсією звичайного техніка чи рядового інженера по інший бік українського кордону, наприклад у Польщі, то виявиться, що вона видається дуже блідою. І вже зовсім не варто порівнювати польську пенсію чи зарплату з грошима нашого інженера або молодшого наукового співробітника. Вона відрізняється майже вдесятеро... Тут уже й геть стає ніяково — адже і промисловість українська була колись потужніша, і наука аж ніяк не поступалася польській. Що ж ми прогледіли за ці десять років, що вони так змогли нас випередити?..
На виборах у НАНУ результати однозначно засвідчили ставлення українських учених до влади. Так, не було обрано у членкори віце-прем’єра Дмитра Табачника. Йому сказали «ні» ще під час голосування у відділенні.
Не пройшов у член-кореспонденти Богдан Губський. Залишимо осторонь наукові достоїнства кандидата, хоча, за визнанням авторитетних економістів, концепція, розроблювана його групою, одна з найперспективніших в українській економічній науці. Крім того, Б.Губський заснував фонд, який відіграє значну роль у підтримці науки і науковців. Однак усе це не переважило приналежності кандидата до можновладців.
Несподіванкою стало й те, що не обрали в академіки Станіслава Довгого. Здавалося б, Станіслав Олексійович, як ніхто інший, багато зробив для академії. Досить згадати підключення наукових установ НАНУ і вузів до Всеєвропейської наукової інтернет-мережі. Вже одне це розв’язує найгострішу проблему включення української науки в обмін новітніми знаннями з європейським науковим співтовариством. Не так сталося як гадалося...
Після всього переліченого вище сприймається як природний недобір половини необхідних голосів начальником головного управління зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій Київської міськдержадміністрації Михайлом Поживановим...
Навіть Елла Лібанова — людина явно з наукового середовища, автор конкретних і важливих досліджень із демографії, втратила не один десяток голосів, порівняно зі своїми колегами, не поміченими в контактах із владою. Вочевидь, її робота радником Президента автоматично налаштувала проти неї чималу частину академічного залу і поставила під удар її незаперечні наукові заслуги.
Однак пройшов в академіки Володимир Литвин, а в членкори — директор «Познякижитлобуду» Нвер Мхітарян. Щоправда, зарахування спікера в коло «безсмертних» було забезпечене перевагою всього в один голос. «Усе ж таки лічильна комісія може, — відзначили в кулуарах, — якщо дуже захоче».
Однак навіть після переліченого вище важко зрозуміти, якими критеріями керувалося академічне співтовариство, обираючи собі нових членів. Якщо густе сито сесії НАНУ відбирало в академіки за принципом «не пропустити адміністраторів, депутатів і взагалі людей влади», то у виборах по відділеннях, що пройшли двома днями раніше, явними фаворитами були не дослідники, а академічні керівники, найчастіше дуже далекі від безпосереднього добування знань. Напевно, це головна загадка НАНУ — примудритися поєднувати люту нелюбов до державних владних структур із обожнюванням власного дрібного і дуже, як свідчить досвід останніх років, захланного та бездарного академічного начальства.
Втім, не ототожнюватимемо Національну академію з академіками, оскільки, на жаль, у дійсні члени часто-густо потрапляли не ті, хто дійсно прославив її. А останніми роками найталановитіші молоді вчені якось дедалі більше намагалися відійти в тінь і навіть залишити країну. Вперед у масі своїй висунулися ті, хто здобув звання за роботу в президії, за колишні партійні та комсомольські заслуги, навіть за участь у самодіяльності. Про справжніх науковців дуже часто примудрялися забувати. І доки існує «ця прогнила система» (цитую розгніваних академіків), існуватимуть і її корінні недоліки.
Останні вибори ще раз засвідчили: чітка структурна організація академії, тобто те, що було її головною силою за радянських часів і дозволяло вистояти в епоху розброду, тепер стає істотним гальмом. Академія дедалі більше скидається на хоспіс із усіма наслідками й особливостями поведінки, що звідси випливають. Деяких учених найбільше вражало лицемірство учасників голосування — до колег, які програли, підходили академіки й довірчо повідомляли, що вони проголосували «за». Так, до одного з тих, хто програв, підійшли шестеро і люб’язно доповіли, що саме вони й голосували «за». І це при тому, що реальних голосів було всього два... Про які пошуки істини, про яку науку, совість нації при цьому можна говорити?
Втім, минулі вибори можна вважати лише легкою розминкою-репетицією перед головною подією, очікуваною у листопаді, — виборами президента Національної академії. Попереду болісна зміна нетривіального лідера, який провів академію крізь різні епохи — хрущовську, брежнєвську, вибоїстим шляхом незалежної України. За такий тривалий період прізвище Патона стало своєрідним брендом української науки, і багатьом важко навіть уявити, що НАНУ колись зможе працювати без такого прапора. На жаль, у сліпучому промінні ще не переобраного президента НАНУ поки що важко розгледіти інші справжні академічні вершини. Побачити їх дозволить лише час.
Однак біля трону явно проглядаються постаті претендентів очолити процес. У тумані вже окреслилися абриси несемимудрагелистого підтоптаного красеня. Трохи оддалік дуже впевнено орудує сірий кардинал... І нехай вони нічого виразного не зробили в науці, не запропонували ніякої концепції подальшого розвитку, але вони вже готові стартувати...
У НАНУ дедалі чіткіше усвідомлюють: існуюча академічна система потворно прогнила. Але зрозуміло й інше — доки є охочі, гра в таких дійсних членів триватиме, хоча склад гравців неухильно блідне...
P.S. На доповнення розповіді про «історичні» вибори необхідно згадати, що серед учених поширена думка: між президією НАНУ й окремими представникам верхніх ешелонів влади існував усний договір — в обмін на підвищення виплат за звання академіки виберуть представників влади у «безсмертні». Не склалося, не зрослося...
У зв’язку з цим, розходячись після виборів по домівках, вчені замислено розповідали одне одному давню притчу про жабу, яка погодилася на вмовляння скорпіона перевезти його через ріку. Однак на середині ріки скорпіон взяв і вкусив жабу в шию. «Ти, що? — закричала жаба. — Ти ж обіцяв, що не будеш. Ми ж потонемо зараз разом!» — «Обіцяв, обіцяв, — прохрипів, захлинаючись, скорпіон, — але ти ж знаєш мій характер»...
Так, тепер уже можна з упевненістю сказати, що НАНУ на цих «історичних» виборах справді проявила характер. Ось тільки незрозуміло: а що ж буде далі?..