Не можу залишити без коментарів дві статті, котрі стосуються однієї проблеми. Йдеться про інтерв’ю з академіком Ганною Єльською («ДТ», №1, 2010 р.) та академіком Сергієм Комісаренком («ДТ», №4, 2010 р.) стосовно ситуації в країні з біотехнологією взагалі і з прийняттям рішень, для яких необхідно залучати незалежну наукову експертизу зокрема. Інформаційним приводом до газетних публікацій послужило відкриття напередодні Різдва Державного міжвідомчого центру інноваційних біотехнологій на базі Інституту ветеринарної медицини Української академії аграрних наук.
Щоб зрозуміти суть проблеми, необхідно знати контекст. Приблизно 60 років тому науки, в яких учені СРСР були серед світових лідерів — а це генетика і кібернетика, — були оголошені буржуазними і реакційними. Екскурс в історію свідчить, що внаслідок переслідування генетики як науки і генетиків як учених у 1947—1965 роках Україна донині відстає в розвитку сучасної біології. Це, зокрема, пов’язано з тим, що у вищих навчальних закладах України й тепер немає кафедр та повноцінних освітніх програм з молекулярної генетики і клітинної біології. Тобто досі на державному рівні не визнається важливість підготовки сучасних біологів. А саме ці спеціальності служать основою для прогресивного розвитку досліджень у галузях медицини, біотехнології та сільського господарства. Тим, хто не зрозумів, чому академік Єльська назвала ім’я Трохима Лисенка, хочу пояснити, ким був і до яких наслідків спричинився цей видатний шахрай. У серпні 1948 р. на сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ) Т.Лисенко, академік ВАСГНІЛ та її президент, остаточно здобув перемогу над своїми опонентами вченими-генетиками. У біологічній науці перемогла «лисенківщина». Після цього генетика як наука в усьому СРСР (і особливо в УРСР) була розгромлена. Розпочалися переслідування та розправи над ученими-генетиками, дослідження яких було оголошено «лженауковими». Через помилкові, антинаукові погляди «народного академіка» Т.Лисенка, підтримані партійними вождями, зазнали непоправної шкоди сільськогосподарська наука, медицина. Але найстрашнішим було виникнення і впровадження в життя принципу партійності науки, який слугував засобом для нещадних репресій щодо наукових опонентів. Через цього невігласа було погублено багатьох талановитих учених. Саме «лисенківщина» як аналогія випливає на поверхню щоразу, коли наші сучасні політичні «вожді» починають рекламувати сумнівні теорії та пропозиції. Але особливістю сучасного моменту є те, що сумнівні «науковці» тепер звинувачують Національну академію наук України, яка нібито зводить перепони на шляху їхніх «проривних» ідей. Проте поведінку керівників НАНУ можна швидше охарактеризувати як пасивну, ніж як активну.
Реакція Ганни Валентинівни на це державне рішення буде зрозуміла кожному, хто не полінується поцікавитися її спробами впродовж десятиліть привернути увагу до питань розвитку біотехнології в Україні, зокрема до розробок Інституту молекулярної біології і генетики, що чекають на своїх споживачів. А ось реакція керівника профільного відділення НАНУ академіка Комісаренка потребує особливої уваги.
Академік Комісаренко вважає, що академік Єльська зчинила галас, бо «хоче отримати нове обладнання для свого інституту». І в цій ситуації постає питання про мотивацію обох представників НАНУ, з чиїми аргументами ознайомилися читачі «Дзеркала тижня». Чи не лукавить академік Комісаренко, якщо не сказати різкіше? Невже шановний керівник відділення забув, що ідея створення біотехнологічного центру при Інституті молекулярної біології і генетики НАН України ще кілька років тому була підтримана НАН України (постанови президії НАН України №196 від 14.07.2004 р. і №283 від 27.10.2006 р.) та Міністерством освіти і науки України (рішення колегії МОН №4/1-13 від 28 квітня 2005 року). Керівнику також відомо, що з передбачених 22 мільйонів гривень після процесу узгодження/урізання в Кабміні бюджету НАНУ залишилося 15 мільйонів гривень. Але до інституту на створення центру надійшло тільки два мільйони. Відомо також, що й це не зупинило академіка Єльську, і завдяки залученню інвесторів їй вдалося на 90% завершити будівництво біотехнологічного корпусу ІМБГ НАН України, введення в експлуатацію якого наразі стримує лише відсутність технологічної вентиляції, обумовлена браком коштів через фінансову кризу в країні. Все це не завадило далекоглядному і прогресивному директору ІМБіГ НАН України підтримувати дослідження в інституті на світовому рівні й успішно керувати міжвідомчою радою з біосенсорів. Результати її роботи нещодавно були предметом обговорення на засіданні президії НАНУ. Зокрема, наголошувалося, що комплексна науково-технічна програма «Сенсорні системи для медико-екологічних та промислово-технологічних потреб», до якої залучено 16 інститутів і 6 відділень Академії наук, заслуговує на підтримку її фінансування у постійнодіючому режимі, а не на одно-дворічній основі. До речі, це єдина установа НАНУ, на офіційному сайті якої є спеціальна рубрика «Біотехнологічні розробки інституту». Академік Єльська не тільки підтримує розробки в біологічних технологіях у своєму інституті, а й залучає до цієї діяльності всіх бажаючих.
Усе це академік Комісаренко добре знає не тільки як керівник профільного відділення, а й як голова редакційної колегії часопису «Біотехнологія», що виходить на базі його інституту, хоча, за логікою, такий часопис мав би виходити у тому місці, яке найбільше задіяне в координацію зусиль у галузі біотехнологій. Я переконана, що за посадою керівник такого відділення покликаний усіляко доводити до відома тих, хто приймає рішення, необхідність і важливість негайного інвестування в сучасні біологічні дослідження і базовані на них нові технології. Тому викликають подив деякі коментарі академіка Комісаренка. Не про обладнання для свого інституту піклується академік Єльська, а про виконання тих доленосних для країни рішень президії НАНУ та інших державних органів, які було прийнято, використовуючи при цьому всі наявні і додаткові ресурси.
У мене є запитання до академіка Комісаренка: а що він зробив для того, аби прийняті рішення було виконано? І що саме зробив він для того, щоб біотехнологічні розробки були в Україні і щоб доручене йому відділення було проактивним, а не реагувало на абсурдні законопроекти постфактум? То яку ж мотивацію академіка Комісаренка у цій справі можна виявити? Лише одну. Він не збирається активно підтримувати колектив Інституту молекулярної біології і генетики, бо цільові гроші напевно хоче все ж таки розподіляти на власні проекти і на власний розсуд між «іншими, не гіршими інститутами нашого відділення й інших відділень академії». У цьому й полягає «глибина» розуміння проблеми керівником від науки. Ось лише так сталося, що кожен інститут має різну за значенням і рівнем експертизу в певній сфері, а оцінювати треба за результатами діяльності. Для мене очевидні два підходи в обговоренні проблем біотехнології: державницький, що його постійно презентує академік Єльська на профільному комітеті Верховної Ради, на засіданнях президії та на відділенні НАНУ, в МОН, на численних конференціях, — і такий собі бюрократично-зверхній підхід секретаря відділення академіка Комісаренка, який намагається звести дискусію про стратегічний розвиток важливої галузі до персональних розмов за зачиненими дверима.
Ось і виходить, що немає справжньої мотивації у секретаря профільного відділення НАНУ розвивати сучасну біологію. Звідси й пасивність. Звідси й перенесення відповідальності за відсутність популяризації науки і досягнень вітчизняних учених на народ. Мовляв, нікому це не цікаво.
І ще одне суттєве непорозуміння панує в академічній спільноті. Якою повинна бути концепція Національного центру біотехнологій? Вочевидь, вона повинна вміщувати те, що пропонує ІМБіГ: дослідний полігон з повним циклом — від ідеї, дослідження, розробки базової пілотної технології, підготовки кадрів і аж до передачі її у виробництво. Інші ж уявляють такий центр, швидше, як мале виробництво вакцин та інших біотехнологічних продуктів. Переконана: питання створення Національного центру генних і клітинних біотехнологій — це не предмет розмови і дискусії двох академіків, ця тема заслуговує широкого громадського обговорення. Це державна проблема — як розвивати біотехнологію і що для цього робить НАН України та її інститути.
Не можу не навести хоча б один приклад прогресивного і проактивного підходу до розвитку біотехнології зокрема і будь-яких технологій взагалі. Серед лідерів американської інноваційної системи за результативністю значиться один із найбільших і найстаріших наукових парків — Research Triangle Park (RTP), розміщений у Північній Кароліні. RTP — чудовий приклад того, як стратегічні інвестиції в освіту, інфраструктуру і бізнес-клімат можуть позитивно впливати на економіку. RTP був заснований у центрі трикутника, який утворюють три першокласні університети — Дюка, Університет Північної Кароліни в Чапел Гілл та Державний університет Північної Кароліни — комітетом, до складу якого входили лідери держави, університетів та бізнесу, як модель для досліджень, інновацій і економічного розвитку. Науковий парк став місцем, де освітяни, дослідники і бізнесмени зібралися разом на правах партнерства з надією змінити економічну структуру регіону і штату, розширити можливості для громадян Північної Кароліни. Причиною заснування RTP послугував той факт, що у 50-х роках минулого століття Північна Кароліна була найбіднішим штатом півдня і негативні економічні тенденції мали загрозливий характер. Доход на душу населення у 1952 р. становив 1049 доларів. В економіці домінували низькозарплатні виробництва меблів, текстилю, деревини і малого сільського господарства. Штат потерпав від «відпливу мізків», оскільки випускники вишів залишали його в пошуках кращої роботи, а ті, котрі навчалися в інших штатах, не поверталися назад (чи не нагадує це сучасну ситуацію в Україні?). Участь держави у проекті побудови RTP звелася до підтримки на перших етапах будівництва інфраструктури за рахунок надання земельних ділянок. Головними гравцями стали університети як виробники досліджень, і приватний бізнес як виробник кінцевого продукту. На території парку також розміщувалися спеціалізовані інженерні й патентні бюро, консультативні й інвестиційні фірми, фінансові брокери та банки. За 40 років RTP перетворився на один із п’яти лідируючих світових регіонів високих технологій. У 2006 р. доход на душу населення в Північній Кароліні досяг 56 тис. дол., що на 45% перевищує середній по країні.
Реалізація такої концепції для вирішення проблем сучасної біотехнології в Україні потребує лише наявності позитивно мотивованих лідерів із ключових секторів — держави, освіти, науки і бізнесу.