Цього разу відзвітувати за витрачені торік гроші Національна академія наук України вирішила публічно. Спричинила все започаткована з подачі віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Томенка дискусія про доцільність фінансування НАН із держбюджету, а, отже, і про існування академії в її нинішньому вигляді.
Проте фінансовий звіт, із допомогою якого НАН намагається довести своє право на отримання бюджетних грошей, залишив змішані відчуття досади та здивування. Відповідно до документа, Національна академія за дуже скромні 935 млн. грн. 2004 року видала досить вагомі результати. Україна отримала суперкомп’ютер, здатний виконувати кілька сотень мільярдів операцій на секунду, георадар, який може бачити Землю на десятки метрів усередину, дефектоскоп, який дозволяє оперативно виявляти дефекти магістральних трубопроводів та інших стратегічних об’єктів. Наші інститути розробили автоматичну систему управління об’єктами електроенергетики, випуск нанопорошків і аморфних сплавів з унікальними властивостями, метод пікохвильової стерилізації харчових продуктів — сучасніший і більш щадний. У нас створено апаратуру для електрозварювання живих тканин (і це не лише прикладна, а й велика фундаментальна робота), тепловізор для визначення пухлин на ранніх стадіях раку й діагностики ран, гамма-камера для нейродіагностики, прилад для аудіовідеоспектроскопічної діагностики органів дихання — сучасний стетоскоп.
Торік Академія наук разом із фахівцями з інших галузей завершила розробку енергетичної стратегії України. Підготовлено проект концепції державної програми безпечних технологій в основних галузях економіки, державні програми з гуманітарного розвитку України, проект концепції демографічного розвитку України, розроблено загальнодержавну програму розвитку малих міст країни. Все це міждисциплинарні проблеми, які без участі НАН державі було б дуже складно розв’язати. Впроваджено в різноманітні галузі економіки понад 2100 нових розробок. Серед них інформаційні технології, машинне устаткування, матеріали, АСУ, програмні продукти, бази даних, сорти рослин, методичні рекомендації та стандарти.
Зрозуміло, всі ці масштабні розробки — справа не одного року, проте завершити їх, судячи зі звіту НАН, вдалося саме 2004-го. Це тим паче дивно, що більшу частину виділених грошей — 57 відсотків — «з’їла» заробітна плата. А на придбання приладів і обладнання академія витратила трохи понад третину, і яким чином учені проводили свої дослідження, залишається тільки здогадуватися.
Тут виникає цілком законне запитання: якщо всі ці досягнення такі значущі, то чому НАН змогла заробити на них лише 180 млн. грн. — саме стільки було перераховано до спецфонду — і сьогодні знову з надією дивиться на держбюджет? У світі вартість продукції з елементами нанотехнологій досягла мільярдів доларів, а біологія й фармацевтика вважаються сьогодні найприбутковішими галузями бізнесу після видобутку й реалізації нафти.
Напрошується висновок: або рівень наукових праць не такий високий, як про це говорять у НАН (наші вчені слабко інтегровані у світову науку, і перевірити ефективність їхньої роботи з допомогою такого визнаного методу, як кількість публікацій у найавторитетніших наукових журналах світу й посилань на них, можливості немає), або держава не розуміє ролі науки в економіці.
Через це й небажання всерйоз вникнути в проблеми науки, відсутність чіткої концепції її реформування й розвитку, механізму залучення в науку приватного капіталу, гідного подання українських розробок на світовому рівні. У нас досі до науки, особливо фундаментальної, ставляться як до чогось начебто й потрібного, але в даний момент некорисного, оскільки та не окупає вкладені гроші.
Тим часом у всьому світі ставлення до науки, зокрема й фундаментальної, змінилося докорінно. Головним чином тому, що останніми десятиліттями розвиток виробництва пішов інтенсивним шляхом: більше прибутку дає впровадження нових технологій, ніж розширення виробництва чи перенесення його до слаборозвинених країн. Про інноваційну економіку сьогодні говорить весь світ, вірніше, уже не стільки говорить, скільки шукає найефективніші шляхи її розвитку.
У найрозвиненіших країнах внесок науково-технічного прогресу в приріст ВВП становить від 75 до 100%. У США рентабельність капіталовкладень у наукові дослідження дорівнює 100—200%. Стосовно виключно фундаментальної науки (а сьогодні всі надрентабельні розробки, скажімо, в галузі біотехнології, по суті, фундаментальні наукові дослідження), то, за даними англійських експертів, її рентабельність досягає 28%, не рахуючи внеску в підготовку висококваліфікованих кадрів.
Мабуть, тому й гроші на науку виділяють не маленькі: лише Європа, намагаючись скоротити технологічний розрив між США та Японією, щорічно на ці цілі витрачає приблизно 15 млрд. євро. До 2010 р. ЄС має намір довести обсяг інвестицій у науку до 3% ВВП (нині 1,93%). Відповідно до українського законодавства, ця цифра має дорівнювати 1,7%, а реально не дотягує й до 0,5%. Для порівняння: США торік направили на наукові пошуки (за різними даними) 3—4% ВВП, Японія — на один відсоток більше.
Проте йдеться не тільки про необхідність серйозних «вливань» в одну з ключових галузей економіки, скільки про саму систему організації наукових досліджень, визначення пріоритетних напрямів і тем і, як результат, розподіл грошей на науку. Власне, зовні начебто й робляться певні кроки, але реально на стан справ вони не впливають.
Так, рік тому відбулося розширене засідання президії НАН, де розглядалися шляхи вдосконалення наукової діяльності й було підтверджено, що необхідно ширше використовувати програмно-цільовий метод фінансування. Тобто не розпорошувати кошти, а структурувати їх і спрямовувати на пріоритетні напрями. Тому президія НАН сформувала комплексні програми фундаментальних досліджень: це наноструктурні системи, наноматеріали й нанотехнології, сенсорні системи й технології, а також проблеми демократії та людського розвитку.
Проте, з огляду на сміховинний бюджет досліджень, відсутність реальних реформ у сфері науки й державної системи інноваційного розвитку, навряд чи варто очікувати незабаром вагомих результатів. Принаймні для економіки країни. Отож, наука ще не скоро стане локомотивом, здатним «вивезти» Україну в ЄС, допомогти їй стати рівною серед розвинених країн світу, змусити рахуватися з собою й шанувати. А не лише «годувати» кредитами й гуманітарною допомогою в обмін на геополітичну лояльність.