Кожна інновація може бути соціалізована лише шляхом її включення в економіку. Про це свідчать «теорема про неефективність ринку з екстерналіями» (а нове — це завжди екстерналія!) і «теорема Коуза». Цього навчають економістів у кожній розвиненій країні світу, але не в нас.
Розглянемо економічні характеристики для двох різних шляхів соціалізації наукової інновації. Шлях перший (в Україні існує тільки він) — інновацію придумує конкретна людина — учений. Далі він збирає колектив для її верифікації — перевірки (треба внести в перспективний план). Після цього звіт про виконану роботу передається групі інших людей, які виготовляють промисловий зразок (знову внесення в перспективний план установи). Після чого обидві групи шукають виробника — сьогодні це, як правило, приватна фірма. Тепер уже фірма починає шукати людей, які змогли б «випускати» таку інноваційну продукцію. Та оскільки обидві групи працювали в умовах конфіденційності, є лише два варіанти. Або ці люди залишають своє попереднє місце роботи і починають працювати інженерами й робітниками (до чого вони, до речі, не готові, бо не мають необхідних навичок), або починають навчати групу нових людей — майбутніх інженерів і висококваліфікованих робітників.
Читач легко може оцінити часові втрати на кожному з описаних вище етапів: інновація доходить до споживача в кращому разі років через п’ять після її верифікації. Про дотримання конфіденційності тут навіть говорити не доводиться: величезна кількість звітів (які може розтиражувати будь-який клерк) призводить до того, що ноу-хау може бути відновлене будь-якою достатньо кваліфікованою людиною.
А тепер шлях другий (у розвинених країнах світу існує тільки він). Інноватор — учений уже в процесі верифікації формує навколо себе групу молодих — ще не навчених! — людей і вчить їх навичок, необхідних для серійного виробництва інновації. Навчання він здійснює разом з іншими людьми, яких запрошує в команду в міру потреби і які працюють у тій самій організації (на того ж роботодавця — це стосовно збереження конфіденційності). Фірма — майбутній серійний виробник (котра і здійснює соціалізацію інновації) — отримує одночасно і необхідний новий товар, і вже згуртовану, навчену групу людей для його виробництва. До речі, писаниною тут займатися сенсу немає: ноу-хау зосереджене в конкретних людях, які приходять працювати на фірму.
Теорема Коуза вимагає, щоб витрати на трансакції були мінімальними. Запитання: який із шляхів працює швидше і з мінімальними трансакціями? Відповідь — очевидна.
Отже, інноватор — професор, котрий працює у вузі. Тільки-но він «придумав щось нове», навколо нього негайно збирається група студентів, які починають йому допомагати! Студенти в цьому зацікавлені: якщо продукт «піде», вони матимуть гарантовані робочі місця. Усі разом вони «доводять» інноваційний продукт до готовності для передачі на фірму. Якщо потрібна допомога спеціаліста, у тому ж вузі працює багато потрібних професорів. Фірма одержує і продукт, і готову команду з випускників для його виробництва.
До речі, професор за такої системи зацікавлений у тому, щоб на старших курсах бакалаврату (не кажучи вже про магістратуру) студенти одержували всі необхідні для виробничої діяльності вміння і навички. Його не треба вмовляти постійно впроваджувати нове у свій навчальний курс: він особисто в цьому зацікавлений.
Отже, рано чи пізно буде саме так: без академічної і галузевої науки, із прямими контрактами на «розробку нового» між фірмою і конкретним викладачем (не вузом, а саме з викладачем!).
Тому що це — ВИГІДНО. Що, до речі, і відбувається зараз у країнах Східної Європи.
Звісно, «академіки» і «галузевики» будуть проти: їм це якраз і невигідно! Що вони й роблять, намагаючись використовувати своє право експерта. Та у сфері економіки в Україні експертів немає (доказ — у моїй статті в «ДТ» від 28 квітня 2007 року). А питання функціонування науки — суто економічне!
Поки на державному рівні не буде створено умови, щоб у країні почав працювати другий шлях, Україна ніколи не зможе розвиватися за інноваційним та інвестиційним сценарієм. Якщо цього не станеться, вона надзвичайно швидко розгубить науковий потенціал, що залишився, і наслідки будуть катастрофічними: Україна назавжди примкне до країн третього світу, де масової науки немає взагалі.