Російська агресія, а тепер уже Польща, Угорщина і навіть Молдова штовхають українських аграріїв у переробку.
Існує популярний міф про те, що агросфера є локомотивом економіки. Якщо це і так, то локомотив цей тягне економіку не туди. А самі аграрії від цього тепер страждають.
Перша складова міфу криється в доданій вартості, яка створюється українським агросектором. Віддаючи належне невеликій частині агровиробників, які розвивають переробні потужності і будують власні ланцюги доданої вартості, зауважу, що більшість продукції української аграрки — сировина. І цю сировину ми експортуємо в необробленому вигляді. Так, частка експорту зернових культур у необробленому вигляді становить близько 60% від вирощеного обсягу.
Друга складова міфу про «локомотивність» агросектору — у структурі його споживання. За даними Держстату, частка імпортних товарів у структурі споживання українського агросектору становить 68%. І цей імпорт — або високотехнологічні товари з високою доданою вартістю (комбайни та інша агротехніка), або товари з певним ступенем переробки (нафтопродукти, пестициди, насіння).
Тобто вітчизняна агросфера має переважним продуктом діяльності сировину, а її споживання на 68% складається з імпортних товарів. Донедавна аграріям це ніяк не заважало мати успішний бізнес. І до них тут жодних претензій.
А от держава своєї роботи не виконувала. Замість того, щоб спрямовувати розвиток агросфери в поглиблення переробки, як це робили і роблять усі розвинені країни, всі українські уряди один за одним усіляко сприяли розвитку сировинного агровиробництва. І от тепер маємо проблеми не тільки від ворогів у вигляді блокування портів, а вже й від друзів у вигляді блокування експорту агросировини.
Хоча було зроблено і кілька правильних кроків. Так, запровадження в 2000-х роках мита на насіння соняшнику перетворило Україну з найбільшого в світі експортера насіння соняшнику на найбільшого в світі експортера соняшникової олії. А програма часткової компенсацій аграріям вартості української сільськогосподарської техніки привела до збільшення вдвічі обсягу внутрішнього виробництва такої техніки. На жаль, з початком вторгнення фінансувати цю програму припинили. Натомість відкрили кордони для імпорту. Тож можна констатувати, що такі кроки є, радше, винятком, ніж правилом.
Тим часом стрімкий розвиток сировинних секторів і відсутність промислової політики призвели до того, що в структурі ВВП України на переробну промисловість припадає критично низька частка. Зараз цей показник близько 10%. Для порівняння, у Польщі — майже 17%, Туреччині — 22, Словаччині — 19%. OECD, чий офіс нещодавно відкрився в Києві, визначає бенчмарк за цим показником в районі 20%. Тобто наші сусіди потрапляють у бенчмарк, а ми маємо вдвічі менше. Характерно, що так було не завжди. Ще 2007 року цей показник у України становив 18%. Тобто за останні 15 років ми значно деградували.
Низька частка переробної промисловості має своїм наслідком дуже зрозумілий для кожного показник — бідність. Так, ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності в Україні становить близько 14 тис. дол., тоді як у Польщі 37 тис., у Словаччині — 33 тис. дол.
Це діагноз хвороби, яку нам треба вилікувати. Відповідно, метою економічної політики мало би бути збільшення частки переробної промисловості у ВВП щонайменше вдвічі.
І, як це часто буває з нами, лікує нас від економічних хвороб не наше власне бажання одужати, а зовнішні обставини. І платимо ми за цей урок непомірно високу ціну.
Усі пам’ятають, як блокування росіянами морських портів спричинило нечуваний колапс сировинної аграрної логістики. І це стало першим сигналом про пріоритетність агропереробки. Адже замість виконання завдання вивезти десятки мільйонів тонн зерна і державі, і аграріям легше було би мати справу з вивезенням кількох мільйонів тонн чи літрів горілки і спирту, біоетанолу, макаронів і равіолі, кормів для тварин і ще десятків найменувань продуктів глибокої переробки зерна та інших культур.
Що повинен був зробити в цій ситуації уряд? Розгортати програми стимулювання агропереробки. Просити донорів про відповідні кредитні ресурси. Звертатися по гранти на розвиток переробних потужностей. Запрошувати до діалогу громади, які як ніхто зацікавлені в появі переробних підприємств, адже це робочі місця і доходи місцевих бюджетів від ПДФО.
Однак цього не було зроблено в необхідному масштабі. І аграрії отримали другий удар — цього разу вже не від росіян, а від друзів і союзників. Там уряди прислухаються до внутрішніх виробників. І коли їм шкодить надмірний імпорт, вони його забороняють, а не відкривають.
Дякувати Богові, війна змусила сусідів залишитися бодай в якихось рамках. І вони ввічливо зробили вигляд, що не чули заяви українського прем’єра зробити нашу країну «ресурсним центром Європи», себто ще більше наростити поставки сировини. Відповідно, українські перемовники змогли домогтися зняття заборони хоча б на транзит. Чи вдасться їм це наступного разу, краще не перевіряти.
Саме життя штовхає українських аграріїв інвестувати в переробку. За підтримки уряду їм було б легше це зробити, та й державі корисніше. Але навіть без такої підтримки важливість переробки стає дедалі очевиднішою. Тож час думати про переробку вже минув. Час будувати заводи.