Український агросектор не вписується.
Не тільки в ЄС насправді, але в ЄС особливо.
Європейський дотаційний фермерський бізнес, який існує не лише для заробітку, а й для збереження історико-культурних традицій, не може конкурувати навіть із середнім українським виробником. У нас уже є фермери із земельними банками в кілька тисяч гектарів, які обробляють у тисячу разів більше, ніж їхній середньостатистичний польський колега. А з великими українськими аграріями й не всяка транснаціональна корпорація потягається — все-таки Україна в топі світового агроекспорту, а отже, виробляє дуже великі обсяги продукції, які буквально не вписуються в європейські.
Проте інтеграція України до ЄС передбачає, крім іншого, що нашого аграрного слона треба якось розмістити в європейському магазині порцеляни й кришталю з найменшими збитками для всіх учасників.
Те, що це — одне з найскладніших завдань, зрозуміло всім. Пошук способу виконати його — один із наріжних каменів у переговорах між Україною та Європейською комісією.
Експерти Центру економічної стратегії в аналітичному дослідженні «Як інтегрувати українське сільське господарство до внутрішнього ринку і загальної аграрної політики ЄС?» виклали власний погляд на вирішення проблеми.
Таких поглядів буде ще сила-силенна, й усі вони важливі, адже знайти оптимальний варіант вирішення такої складної проблеми поза експертною дискусією не вийде.
Де український агросектор нині й у якому напрямку має рухатися? Експерти констатували очевидне: українська модель сільськогосподарського виробництва значно відрізняється від моделі, прийнятої в більшості країн — членів ЄС.
Зокрема держави ЄС відрізняються відносно невеликими розмірами фермерських господарств, часто сімейного типу, тоді як для України характерні великомасштабні, орієнтовані на експорт сільськогосподарські підприємства. Так, на українські підприємства площею до 100 га припадає близько 60% усіх сільськогосподарських підприємств, тоді як у ЄС — понад 96%.
Іще одна важлива особливість: у структурі українського сільського господарства переважає рослинництво. Станом на 2021 рік вартість продукції тваринництва становила лише трохи більш як 15% від загальної вартості виробленої сільськогосподарської продукції. Щодо трендів нагадаємо: частка тваринництва в структурі агровиробництва неухильно зменшується протягом останніх десятиліть.
А от переважна більшість країн — членів ЄС демонструє значно збалансованішу структуру сільгоспвиробництва. Та й утримувати достатні площі «зелених земель», максимально відмовившись від мінеральних добрив, без тваринництва просто неможливо.
На противагу українській структурі господарювання на землі, рослинництво в ЄС диверсифікованіше: питома вага багаторічних культур, коренеплодів і овочів вища, ніж в Україні. На окрему увагу заслуговує група кормових культур: у ЄС із огляду на значно більший, ніж в Україні, обсяг тваринницької галузі потреба в кормах вища.
Такими є принципові відмінності агробізнесу в ЄС і Україні. І це не обов’язково погано. Орієнтація на інтенсивне рослинництво робить нашу країну одним із найбільших у світі виробників зернових та олійних культур. Так, наприкінці 2021 року близько 28,8 млн га українських земель було відведено під виробництво ключових сільськогосподарських культур. Унаслідок широкомасштабного російського вторгнення до кінця 2023 року обсяг аграрних земель зменшився майже на 21%, оскільки частина територій перейшла під контроль ворога, а значні площі заміновано. Проте Україна має великі площі орних земель зі значними обсягами виробництва зерна та соняшникової олії.
От тільки ввійти на європейський агроринок із нашими особливостями буде не так просто. І це засвідчили недавні події. Нагадаємо, в червні 2022-го ЄС повністю зняв обмеження на українські товари, аби підтримати українську економіку, яка перебуває в стані широкомасштабної війни. Однак такого шляхетного жесту не оцінили фермери країн «східного фронтиру». В липні 2023-го почалися протести, які призвели до тимчасового повернення обмежень на імпорт українських пшениці, кукурудзи, рапсу та соняшника. Після закінчення терміну дії обмежень, восени 2023 року, польські фермери відновили протести, які тривали до квітня 2024-го.
Нагадаємо також, що в січні 2024 року Європейська комісія рекомендувала продовжити дію торговельних преференцій для України з 6 червня 2024 до 5 червня 2025 року. Однак проєкт регламенту також містив положення про «автоматичні запобіжні заходи» (поновлення тарифних квот) на українські товари, які можуть значно вплинути на ринки країн — членів ЄС.
Остаточний перелік цих товарів включає птицю, яйця, цукор, овес, кукурудзу, крупи та мед. 2023 року ці товари загалом становили понад 16% вартості українського імпорту в ЄС, із них понад 14% припадало на кукурудзу. Ідея обмежень полягає в тому, щоби безмитний імпорт семи українських сільгосппродуктів не перевищував середнього показника за останні два з половиною роки. Частковий відкат до довоєнних квот став відчутним для українських експортерів, але точно не критичним.
За даними Державної митної служби України за 2023 рік, загальна вартість експорту українських сільськогосподарських товарів до ЄС становила понад 11 млрд дол., тоді як країни — члени ЄС експортували до України сільськогосподарські товари лише на суму 3,3 млрд дол.
Між 2021 і 2023 роками український експорт агропродукції до країн ЄС різко зріс, наприклад, обсяг експорту до Румунії збільшився в 18,2 раза. Однак налагодження морського шляху змінило ситуацію — обсяги експорту морем уже на початку цього року зрівнялися з довоєнними. Одразу змінилась і географія — адже країни ЄС ніколи не були для українських зернових основним ринком збуту й лише проблеми з логістикою загнали наше зерно до Європи.
Ось чому Єврокомісія демонструє готовність і далі поглиблювати торговельні відносини з Україною. Однак упорядкованіше й обережніше.
Навіть там, де нині ризиків не видно, вони можливі, варто нам лише поглибити переробку або розширити ланцюжки доданої вартості. На жаль, до квотування ми повертатимемося ще неодноразово.
На Україну припадає приблизно чверть усіх європейських сільськогосподарських земель. Відповідно наша країна випереджає ЄС за внеском сільськогосподарської галузі у ВВП і часткою працівників, залучених до сільського господарства. Ба більше, з початку 2022 року після руйнування металургійної галузі частка сільськогосподарських товарів в українському експорті до ЄС помітно збільшилася й на сьогодні становить близько 50%.
Сукупність цих чинників змушує замислитися про можливість повністю інтегрувати українську сільськогосподарську галузь у внутрішній ринок ЄС так, щоб це не спричинило значного шоку.
Однак негативні чинники, на думку аналітиків ЦЕС, можна успішно нівелювати.
По-перше, Україна створює значний попит на готові харчові продукти, вироблені в ЄС. Відповідно повна лібералізація торгівлі між Україною і ЄС, найімовірніше, тільки збільшить його обсяг. Ба більше, основні імпортери українського зерна, звісно, мають досить розвинений сектор тваринництва. В такий спосіб порівняно розвинений сектор рослинництва в Україні створює умови для розумної спеціалізації в країнах — членах ЄС.
По-друге, хоч Україна й має значні площі сільськогосподарських земель, це не розорить інших країн — членів ЄС. Адже є обмеження на виплати для одного підприємства.
А з огляду на виторг найбільших українських агровиробників участь у програмі субсидіарної підтримки ЄС не є для них економічно доцільною. Якщо говорити про заходи ринкової інтервенції й витрати на розвиток сільського господарства та сільських територій, то їх обсяг значною мірою залежатиме від процесу переговорів.
По-третє, для початку будь-яких трансформацій Україна має визначитися з моделлю розвитку сільського господарства, й ця модель має узгоджуватися зі стратегією регіонального розвитку ЄС — ключовим програмним документом, який визначає обсяг фінансування сільськогосподарських програм із бюджету ЄС, статті витрат і критерії моніторингу й оцінки. Документ не декларує певних цілей, однак кожна країна-член має достатньо автономії, аби самостійно визначати галузі його застосування і механізми політики.
Наприклад, у межах критерію справедливішої й економічно стійкішої аграрної політики Польща воліє інвестувати в конкурентоспроможність невеликих ферм, Голландія витрачає додаткові кошти на технічну допомогу фермерам у розробленні бізнес-планів і діджиталізацію, а Румунія збільшує виплати для малих і середніх виробників.
Передусім Україна має визначитися з баченням майбутнього свого сільськогосподарського сектору і вписати це бачення в загальну стратегію розвитку сільськогосподарських регіонів Європи.
До речі, зовсім не обов’язково, що країни ЄС у цьому баченні будуть основним ринком збуту для нашої агропродукції, і це сильно знизить градус напруги в агроінтеграції.