У вівторок новий голова Фонду державного майна Валентина Семенюк заявила, що Господарський суд Києва повернув 68% акцій Запорізького алюмінієвого комбінату державі.
Валентина Петрівна трохи помилилася: інтереси держави в цьому рішенні не стояли навіть поряд. Навпаки, суд відхилив протест Генеральної прокуратури України в справі про повернення пакета в державну власність. Замість цього було вирішено віддати акції заводу «Зовнішньоторговельній фірмі КрАЗ» (група «Фінанси та кредит»). Тим самим судова система України перевела стрілки годинника на чотири роки назад, повернувши ситуацію до початку 2001 року, у часи славнозвісного конкурсу з продажу ЗАлКу.
Конкурс проходив за участі іноземного радника й мав стати зразково-показовим. Треба віддати належне, показовим він став: рівень сахання з боку в бік вражав.
І якщо спочатку прем’єр Ющенко нарікав на те, що у фіналі конкурсу «з’явилися підприємства, котрі не є стратегічними інвесторами й фахівцями в цій галузі, а два учасники конкурсу мали одного й того самого засновника», то завершення тривалого конкурсу було трагікомічним. У ньому залишилися два учасники — російська «АвтоВАЗ-Інвест» (АВІ), яка представляла алюмінієвого трейдера «Арлан», і вже згадувана «ЗТФ». Під поняття стратегічного інвестора жоден із цих претендентів узагалі-то не підпадав. Але відмінність між ними була: в АВІ обіцяні нею 69 млн. дол. були, а в «ЗТФ», котра обіцяла взагалі 101 млн. дол., їх явно не було.
Правда, кілька тижнів фірма клятвено запевняла на всіх рівнях, що от-от гроші знайде. Проте так і не склалося. Хоча трималися до останнього. Історія з папірцем, який намагалися видати за банківську гарантію, стала майже хрестоматійною.
Із поданого до НБУ (його тоді також очолював Володимир Стельмах) аркушика паперу випливало: латвійський «Парекс-банк» скромно повідомляв, що він, «без жодних зобов’язань зі свого боку» цитує текст гарантії «Євро-Американського торговельного банку», який, у свою чергу, гарантує «ЗТФ КрАЗ» для участі в тендері (без уточнення, в якому саме) 90 млн. дол. При цьому з отриманих документів неможливо навіть встановити, яким чином інформація потрапила до латишів. Тим паче що про «євро-американців» ані до того, ані після ніхто в світі нічого не чув.
Загалом, грошей не знайшли й у результаті переможцем став «АвтоВАЗ-Інвест».
Однак справа на цьому не закінчилася. Групу «Фінанси та кредит» і її керівників Олега й Костянтина Жеваго можна любити чи недолюблювати, але забути їх вже точно нікому не вдавалося. Якщо хтось намагався, йому відразу нагадували — як правило, судовою повісткою за позовом компанії, котра входить у групу, чи міноритарного акціонера, чиї інтереси люб’язно представляли її юристи.
Численні судові позови навколо приватизаційних об’єктів давно стали своєрідною візитною карткою групи, причому аж ніяк не безрезультатною. По-перше, іноді щось і виходило. По-друге, іноді завдяки судам вдавалося зайві кілька місяців посидіти на прибутковому об’єкті — на кшталт «Луганськобленерго». У будь-якому разі витрати на ведення тяжб цілком перекриваються наступними вигодами.
Очевидно, зараз про це дізнається власник російської компанії СУАЛ Віктор Вексельберг. З другої половини минулого року саме його структури контролюють Запорізький алюмінієвий. СУАЛ підтвердив, що холдинг «є сумлінним покупцем» контрольного пакета ЗАлКу. Спочатку було викуплено пакет АВІ, а згодом, за даними російської преси, частка росіян на запорізькому комбінаті досягла 97,5%.
Купивши комбінат СУАЛ, вони придбали й проблему. За умовами приватизації, 2001 року новий власник мав вкласти в ЗАлК близько 200 млн. дол. Проте в тому самому 2001-му на підставі одного з судових рішень у комбінат заборонили вкладати інвестиції. Справедливості заради можна сказати — це навряд чи вельми засмучувало АВІ...
Проте з приходом СУАЛу все-таки розпочалися проекти з модернізації, і за станом на березень цього року обсяг вкладень становив 53,3 млн. дол. Із приводу решти суми велися переговори з українською владою. На початку поточного року Вексельберг приїжджав до Києва й на весну намічалася презентація інвестпроектів групи, зокрема й по ЗАлКу.
Росіяни почувалися досить впевнено, бо безсумнівно були тим самим стратегічним інвестором, котрого колись, ще прем’єром, чекав Віктор Ющенко. Із урахуванням того, що для доведення комбінату до світових стандартів потрібна майже сотня мільйонів доларів, із фронтом робіт проблем не було. А входження комбінату в групу гарантувало як збут продукції, так і забезпечення сировиною для виробництва алюмінію. Результати минулого року були також непогані — підприємство досягло рекордних показників за всю свою історію.
Очевидно, тепер оптимізму трохи поменшало. Поки що держава підняла для ЗАлКу тарифи на електроенергію й тепер вони вищі, ніж у Норвегії. (І це при тому, що сусідній ДніпроГЕС при товариші Сталіні будувався саме для забезпечення потреб алюмінієвого комбінату.)
А ось нині порадували судді. У принципі, інтереси групи «Фінанси та кредит» зрозумілі. Складніше зрозуміти логіку рішень судової системи України. Принаймні якщо спиратися на здоровий глузд. Задовольняючи позов «у повному обсязі» (у тому числі й «визнати документи, подані ВАТ ЗТФ «КрАЗ»), суд, певне, виносить вердикт і про те, що славнозвісна банківська гарантія була не просто шматочком макулатури...
Хоча безсумнівно — зараз ЗТФ у змозі заплатити за комбінат необхідні гроші. Фінансовий стан групи за останні роки поліпшився, ціни на котуни Полтавського ГЗК, котрий входить до неї, потроїлися. І хоча на прибутковості офіційного бізнесу це мало позначилося (декларований прибуток із тонни котунів не дійшов навіть до одного долара), реальний фінансовий стан цілком дозволяє оплатити покупку.
Тим паче що гроші можуть незабаром і окупитися. Алюмінієвий бізнес для групи «Фінанси та кредит» непрофільний, але з урахуванням поточної ситуації комбінат цілком можна буде комусь продати — хоча б тому ж таки СУАЛу чи «Гленкору». Загалом, варіанти є... Щоправда, про інвестиції на кілька років можна буде забути, але це вже інша тема.
Стосовно ж інтересів країни... Зачекайте, а причому тут, власне, вона? Он ФДМ узагалі вважає, що відбувається повернення комбінату державі. Правда, на цю роль ЗТФ начебто не тягне, як, утім, і на стратегічного інвестора...
Коли забирають в одного, аби віддати іншому, — це рідко називається державною політикою. Частіше — «дерибаном» на користь третіх осіб.