Як уже повідомлялося в пресі, 20 січня Верховний суд підтвердив рішення нижчих інстанцій і повернув пакет у 50%+1 акція Нікопольського заводу феросплавів у власність держави. Те, що рішення далеко не однозначне, було зрозуміло відразу. А от що буде далі з точки зору нинішніх акціонерів...
Про це ми говоримо з адвокатами консорціуму «Придніпров’я» Сергієм ВЛАСЕНКОМ й Олексієм РЄЗНІКОВИМ.
— Якими, на ваш погляд, можуть бути наслідки прийнятого 20 січня рішення...
О.Р.: Давайте внесемо ясність у це питання: Верховний суд нічого не підтверджував і, тим більше, нічого не повертав. Адміністративна палата Верховного суду прийняла рішення відмовити в задоволенні касаційної скарги Нікопольського заводу феросплавів як юридичної особи. Але це було зроблено за так званою формальною ознакою: суд вирішив, що права й інтереси заводу (і, відповідно, трудового колективу) оспорюваними рішеннями не були порушені. Жодних інших висновків у постанові Верховного суду, оголошеній головуючим, не було.
Можна лише додати, що двома днями раніше в цьому ж процесі суд відмовив у розгляді скарги консорціуму «Придніпров’я» шляхом закриття виробництва, дійшовши висновку, що консорціум не має права на повторне звернення до Верховного суду.
Тобто Верховний суд не давав ні оцінки законності раніше прийнятих рішень у цій справі, ні оцінки приватизації — законна вона чи ні. Суд лише сказав представникам НЗФ і «Придніпров’я», що вони не мають права на розгляд своїх скарг. І це для нас дивно, тому що та інформація і та позиція усіх сторін, яку було розкрито за 10 хвилин, наданих судом кожній зі сторін на пояснення, зробила абсолютно очевидною відсутність якихось аргументів у сторони позивача. Більш того, ці пояснення з абсолютною очевидністю продемонстрували, що держава взагалі не має жодних претензій до консорціуму «Придніпров’я».
— Від претензій до «Придніпров’я» відмовилися і Генпрокуратура, і Кабмін?
С.В.: В апеляційній інстанції ми намагалися поставити перед представниками Кабміну і Генпрокуратури в принципі всі ті самі запитання, які озвучив Верховний суд. Оскільки ці запитання абсолютно логічні і природні і підлягають обов’язковому дослідженню при нормальному розгляді такої справи. Але Апеляційний господарський суд м.Києва в тому складі, в якому він слухав справу, не цікавився ні думкою відповідача, ні суттю справи.
Тому не можна говорити, що Генпрокуратура від чогось відмовилася або від чогось не відмовилася, — просто її позиція, яку вона протягла через усі інстанції, виявилася «голим королем» після першого ж запитання. Щойно суд почав ставити запитання по суті, Генпрокуратура у відповідь визнала, що насправді порушував законодавство тільки Фонд держмайна, що покупець нічого не порушив, що питання ціни за пакет узагалі ніхто і ніколи не торкався. Це абсолютно об’єктивні речі, це те, про що ми кричали, починаючи з апеляції.
— Представник ФДМУ Назарова зі свого боку стверджує, що порушення було з обох сторін — і покупця, і Фонду держмайна. Вона на своїй прес-конференції навіть порівняла ситуацію з автомобільною аварією, де винні обидві сторони.
О.Р.: Пані Назарова в цьому випадку трохи лукавить, намагається перекласти відповідальність з хворої голови на здорову. Усі так звані порушення, про які згадувала пані Назарова і які стосуються «Придніпров’я», полягали в тому, що, на її думку, консорціум подав під час конкурсу Фонду держмайна неповний пакет документів.
При цьому, відповідно до чинного законодавства, обов’язком Фонду було перевірити, відповідають ці документи умовам конкурсу чи ні. Фонд їх перевірив і на підставі цих документів визнав консорціум переможцем конкурсу. То хто ж винен? Фонд, котрий, на думку пані Назарової, не зовсім правильно оцінив подані документи, чи консорціум, який ці документи подавав?
Консорціум міг подати порожню папку, це було його право. Він подав усі ті документи, котрі вважав потрібними і необхідними для своєї перемоги в конкурсі, у рамках умов, які йому були висунуто.
Фонд ці документи прийняв, сказав, що їх достатньо для участі в конкурсі і їх достатньо для того, аби перемогти. То хто винен? І чому ні представники Генпрокуратури, ні Фонду держмайна, ні Кабміну про це не говорили в жодному із судових засідань?
— Пані Назарова також стверджувала, що ті прецеденти, котрі були вами наведені з практики Європейського суду з прав людини і мають силу закону (у тому числі і для України, яка ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини), не підходять, бо в цьому випадку винні обидві сторони…
С.В.: У справі «Стрейч проти Сполученого Королівства», до якої ми апелювали, суть така сама, як і в нашому випадку. Цей Стрейч прийшов у муніципалітет і сказав: «Хлопці, я хочу узяти в оренду земельну ділянку з правом пролонгації». Муніципалітет сказав «о’кей!», і вони підписали договір. Коли в обумовлений термін Стрейч прийшов за пролонгацією, муніципалітет «прокинувся» і з’ясував, що, підписавши документ у такій редакції, він перевищив свої повноваження і порушив закон. У результаті договір було розірвано, і всі англійські суди стали на бік муніципалітету, виходячи з того, що пан Стрейч повинен був знати закон так само, як і муніципалітет, тому що закон один для всіх.
А от Європейський суд сказав, що це не обов’язок Стрейча — стежити за дотриманням закону муніципалітетом, а обов’язок муніципалітету — знати свої права і дотримуватися закону. Стрейч зробив усе від нього залежне: він прийшов і подав ті документи, які від нього вимагали, муніципалітет ними задовольнився і підписав договір.
До речі, інший учасник тієї прес-конференції саме і заявив, що консультанти консорціуму повинні були стежити за дотриманням законності угоди. Певне, він недочитав судове рішення у справі Стрейча до кінця.
Отож, у рішенні за згаданою справою «питанню про консультантів» було приділено особливу увагу, оскільки англійські суди сказали, що Стрейч має право звернутися з позовом до своїх юридичних радників — за те, що вони нібито неправильно його проконсультували. Європейський суд у справі «Стрейч проти Сполученого Королівства» ухвалив, що і юридичні консультанти, і сам Стрейч мали повне право розумно очікувати, що коли місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція справді існує...
А тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінити відносини прав власності, які виникли в результаті такої дії органу влади. І консультанти тут ні при чому.
Аналогічно, коли консорціум «Придніпров’я» укладав договір з державою, яка проводила конкурс, він мав усі підстави розумно очікувати, що він купує власність на законних підставах, оскільки держава (в особі тих чи інших органів) організовувала конкурс, встановлювала його умови, визначала відповідність поданих документів, визначала переможця тощо.
— Нинішнє рішення Верховного суду, як і належить, «остаточне й оскарженню не підлягає». Але ж уже були рішення ВР прямо протилежного змісту?
О.Р.: На сьогоднішній день Верховний суд України у нашій справі відмовив на формальних підставах і нічого не підтверджував. З іншого боку, той-таки Верховний суд у 2004 році, розглянувши аналогічну справу, по суті, дійшов висновку, що всі дії Фонду держмайна щодо організації і проведення конкурсу по НЗФ були абсолютно законними.
— Повертаючись до формальної складової процесу — а при чому тут, справді, сам завод як позивач?
О.Р.: У договір купівлі-продажу пакета акцій НЗФ було закладено, серед іншого, «соціальний пакет», а також цілий ряд зобов’язань інвестора, у тому числі й екологічного характеру, які стосувалися безпосередньо заводу. Представник НЗФ у суді навів факт, що інвестор, виконуючи зобов’язання, передбачені договором купівлі-продажу пакета акцій НЗФ, побудував для заводу очисні споруди. І якщо зараз цей договір буде визнано недійсним, то виникає питання — що робити з очисними спорудами? Формально вони належать інвестору. І він має повне право їх демонтувати.
Крім того, на підприємстві — найвища в галузі заробітна плата, і цим працівники також зобов’язані нинішнім власникам.
До речі, наші опоненти стверджували, що робітники, які приїжджають мітингувати, організовані, куплені тощо. Мені було цікаво, і я підійшов до них просто на вулиці поговорити. І почув абсолютно щире і природне обурення робітників політикою влади і рішеннями судів стосовно НЗФ. Ці люди, стоячи на морозі в мінус 27 градусів, говорили: «Ми звідси не підемо, ми будемо стояти тому, що не хочемо іншого власника, не хочемо повернутися в державу. Ми пам’ятаємо, коли ходили на чотириденку і наші сім’ї голодували, і не хочемо повторення…» Це був наочний випадок того горезвісного союзу праці і капіталу, про який так багато говорять, але який так рідко проявляється…
— Але суд вирішив, що інтереси заводу і, зокрема, трудового колективу не порушуються розірванням акта купівлі-продажу пакета акцій?
С.В.: Так, суд вирішив саме так, і це черговий дивний для нас момент у цій дивній справі… Гадаю, що держава не може ігнорувати думку працюючих. Хоча б просто тому, що саме вони її годують.