У якому стані сьогодні перебуває процес реприватизації, запущений урядом Юлії Тимошенко? На це просте запитання, хоч як дивно, складно дати однозначну відповідь. Тому що загалом, з позицій десятків, сотень або навіть тисяч об’єктів, над котрими після зміни влади зависнув дамоклів меч перегляду результатів приватизації, цілком коректно говорити про завершення реприватизації. У будь-якому разі, на рівні виконавчої влади.
З іншого боку, спочатку все виглядало щонайбільше як неминучий антураж Реприватизації (у вузькому значенні слова), котра стосувалася лише ВАТ «Криворіжсталь». І немає нічого надзвичайного в тому, що коли приватизаційний конкурс з продажу меткомбінату вийшов на фінішну пряму, тема масової (або, як мінімум, «групової») реприватизації зникла з порядку денного.
Проте суто вітчизняний парадокс полягає в тому, що хоча в Україні немає реприватизації як процесу і відсутня правова база для нього («Криворіжсталь» сприймалася усіма як одиничний і суто політичний випадок використання юридичної системи ad hoc), існують реприватизатори-неформали. І найактивніші з них — представники дніпропетровської групи — розкручують процес реприватизації Нікопольського заводу феросплавів (НЗФ).
Тут важливо зробити одне уточнення, без якого зміст публікації можуть неправильно витлумачити. Справа в тому, що сьогодні в навколополітичних колах і, відповідно, у ряді ЗМІ явно простежується тенденція до демонізації групи «Приват». Ми бачимо всі ознаки дежа-вю, тому що все сказане і написане про цю групу вже говорили і писали раніше: стосовно «динамівців», «Інтерпайпу», «донецьких» — груп, які задавали тон розвитку вітчизняного капіталізму на різних стадіях становлення української політичної системи. І, відповідно, широко використовували можливості, котрі ця система відкривала. А також, зрозуміло, її недосконалості.
Однак є одне дуже істотне «але». Річ у тім, що переділ власності через реприватизацію — це шлях, прямо протилежний магістральному напряму розвитку капіталістичної економіки та її надбудови у вигляді політичної і правової системи України. Причому сьогодні можна говорити про практично повний консенсус усередині політичних еліт щодо неприйнятності реприватизації і необхідності поставити в ній останню крапку. Діапазон політиків і чиновників, котрі висловилися у такому дусі, відкривається першими особами держави — президент, прем’єр-міністр, голова Верховної Ради України; це одне із небагатьох питань, де сходяться позиції НСНУ, СПУ, Партії регіонів, Народної партії. Не можна говорити і про «саботаж» на якихось рівнях виконавчої влади. Більш того, великий бізнес зробив де-факто свій крок назустріч президенту, визнавши прийнятність мирових угод, які передбачають доплату власником за раніше приватизований об’єкт.
І тут ми змушені дійти невтішного висновку: продовження реприватизаційних процесів пов’язане насамперед із розвалом правової системи, а якщо точніше — її судової складової. Екзотичність рішень, що їх приймають суди, особливо першої інстанції, аж ніяк не сприяє ні зростанню довіри суспільства до «третьої влади», ні подоланню правового нігілізму, ні поліпшенню інвестиційного клімату в країні.
Та й чи може бути інакше, коли, приміром, 12 грудня, у понеділок, Дніпропетровський господарський суд одночасно не визнав збори акціонерів НЗФ від 30 серпня законними і ухвалив, що його рішення… підлягають виконанню. А за два дні до цього, у п’ятницю (збіг, напевно!) Київський господарський суд визнав ТОВ «Славутич-Реєстратор» тримачем реєстру ВАТ «Нікопольський завод феросплавів», хоча рішенням Верховного суду (!) договір на ведення реєстру між НЗФ і «Славутичем» розірвано.
При цьому Київський госпсуд де-юре підтримав позицію «Славутич-Реєстратора», який стверджував, що де-факто є тримачем реєстру НЗФ через те, що... раніше не виконав рішення вищої судової інстанції.
Зрозуміло, що такі судові рішення (приховані механізми яких ми залишаємо за кадром через їхню очевидність) тільки розпалюють апетити позивача, якому пощастило. І сьогодні своє місце в дуже малоприємній черзі на судову «гільйотину» зайняли ВАТ «Київміськнафтопродукт» і навіть «1+1»...
Дійсно, нинішні судові успіхи «Привату» поки що сприймають на кшталт якоїсь «закарлюки» на шляху розвитку приватної власності і ринкових відносин в Україні. Але ще кілька, нехай навіть локальних, успіхів такого роду — і саме цей шлях сприйматиметься як магістральний також іншими бізнес-групами — як загальнонаціональними, так і регіональними. Тим більше що прецедентну базу «правильних рішень» уже фактично створено. Так, в Україні, суворо кажучи, не існує прецедентного права. Але прецедент, скоріш за все, існує у вигляді безкарності суддів за винесені ними екзотичні рішення.
Все це давно не секрет. Про це вже говорили і президент України, і парламентарії. Так, коментуючи рішення Дніпропетровського господарського суду, народний депутат Віктор Мусіяка не без іронії констатував: «Цих рішень незабаром буде два десятки. Одні — відмовити, інші — задовольнити. Судова влада повинна припинити все це неподобство. Не може ж це нескінченно тривати. Або завод повертається державі, або підтверджується його належність конкретному приватному власнику. І все, не чіпайте його».
Поки що при вирішенні економічних питань у суді сторони найчастіше застосовують «дуже серйозні стимули». «Суди — це живі конкретні люди, — продовжив свою думку Віктор Мусіяка. — Там уже можуть бути давно налагоджені зв’язки. Судова влада ще ніколи не була в такому стані: людина практично беззахисна перед органом, до якого вона звертається для захисту своїх прав. Це жахливо».
Втім, схоже, комусь вигідно підтримувати напруженість і непевність щодо позиції влади з питань реприватизації. Так, у пресі знову з’явився «витік» про нібито існування «чорного списку» підприємств і намір держави укладати мирові угоди тільки з тими, чиї справи не розглядаються в судах.
Наявність «чорного списку» оперативно спростувала глава Фонду державного майна Валентина Семенюк. Але свідома недобросовісність «витоку» була і так очевидною: насправді мирова угода можлива виключно в рамках судової процедури. Більш того, механізм мирових угод — чи не єдиний спосіб для нинішньої влади раз і назавжди повернути реприватизаційні процеси в правове і цивілізоване річище.
Адже, повертаючись до тої ж таки ситуації з НЗФ, ми бачимо спробу групи «Приват» установити контроль над підприємством, не стаючи його власником. І відразу ж спадає на думку найближчий прецедент: управління приватівським менеджментом (на рівні спостережної ради і ради директорів) ВАТ «Укрнафта», в якому група «Приват» має 48% акцій (а НАК «Нафтогаз України» — 50%+1). Однак того пакета, що належить «Привату», цілком вистачає для того, аби блокувати збори акціонерів; цей нехитрий прийом робить існуючий менеджмент ВАТ беззмінним. І, в результаті, наприклад, купівля «Укрнафтою» автозаправних станцій у «Привату» обійшлася в 1 млн. дол. за кожну АЗС, хоча експерти стверджують, що реальна ціна коливається в межах 200—500 тис. дол., залежно від регіону.
Але всі ці схеми — навіть не вчорашній, а позавчорашній день української економіки. І країна з європейськими амбіціями навряд чи може собі дозволити такий відкіт в епоху «дикого капіталізму».