UA / RU
Підтримати ZN.ua

ПРИВАТИЗАЦІЯ ЗАЛКУ: РОЗДУМИ «ЛОБІСТА»

Реакція на результати приватизації Запорізького алюмінієвого комбінату перевершила всі мої сподівання, бо яскраво продемонструвала, що ми, хочемо того чи ні, досі залишаємося в «королівстві кривих дзеркал»...

Автор: Олексій Кучеренко

Реакція на результати приватизації Запорізького алюмінієвого комбінату перевершила всі мої сподівання, бо яскраво продемонструвала, що ми, хочемо того чи ні, досі залишаємося в «королівстві кривих дзеркал». Найменше хочеться згадувати про випади та образи на мою адресу зі звинуваченнями в лобізмі, що з’явилися в зв’язку з моєю участю в цьому процесі, хоча, мушу сказати відверто, таке «відро бруду» виливалося на мене вперше. Нехай ці випади залишаться на совісті тих, від кого вони виходили.

Сьогодні хотілося б поговорити про інше. А саме — про те, що ми вкладаємо в поняття «успішна приватизація», «прозора приватизація», «незалежна приватизація». І тоді, можливо, усе стане на свої місця.

Вважаю таку розмову своєчасною з урахуванням того, яке навантаження лягає на Фонд держмайна України наступного року й наскільки сильно бюджет 2001 року залежатиме від результатів приватизації. Недоліки, прорахунки й недогляди в приватизації завжди небезпечні, але наступного року вони можуть украй негативно позначитися на виконанні бюджету і, як результат, на соціальному становищі населення. Тож потрібно прагнути, аби їх було якнайменше.

Що ж таке успішна приватизація для сучасної України?

З цього питання впродовж кількох останніх років точилися жваві дискусії, і автор цих рядків також брав у них участь. Є принаймні два серйозні критерії оцінки успішності приватизації. Перший — це розмір надходжень до бюджету, другий — це наміри й можливості майбутнього господаря щодо реконструкції та модернізації підприємства, тобто інвестиційні пропозиції. Що є важливішим — перше чи друге — єдиної думки на сьогодні немає. Авжеж, з огляду на стан, у якому перебувають наші підприємства, інвестиційні зобов’язання учасників дуже важливі. Але ми вже маємо сумний досвід пріоритетності врахування інвестиційних зобов’язань при купівлі офшорними компаніями обленерго. Реалізація цих зобов’язань затягнулася на кілька років і здійснювалася практично на папері, а весь цей час переможці конкурсів володіли підприємствами й управляли ними на власний розсуд. У результаті, держава, втративши власність, не одержала ні бюджетних надходжень, ні реальних інвестицій. Тож у нинішніх умовах України критерій пріоритетності інвестиційних зобов’язань не може бути визначальним при проведенні приватизаційного конкурсу.

Стосовно надходжень до бюджету, то сьогодні вони надзвичайно важливі для країни (надходження від приватизації на 2001 рік становлять близько 15% від усіх доходів бюджету). З іншого боку, спроможність заплатити високу ціну за пакет акцій свідчить про солідність компанії та серйозність її намірів. Не думаю, що хтось викидатиме великі кошти на придбання акцій підприємства, щоб потім не вкладати гроші в його розвиток. З економічної точки зору це — божевілля. Тож оцінка пропозицій учасників конкурсу з погляду максимальної ціни, запропонованої за пакет акцій, дозволяє задовольнити обидва критерії, які має забезпечити приватизація. Певна річ, коли йдеться про значні суми, які значно перевищують щорічний прибуток приватизованого підприємства.

Коли оцінювати результати приватизації ЗАлКу з цієї точки зору, то те, що запропонована переможцем конкурсу ціна за пакет удвічі перевищила найсміливіші сподівання Фонду держмайна, свідчить про позитивність цих результатів. Поки що ми не говоримо, якою ціною їх досягнуто. Тож коли сьогодні я чую нарікання, що таких результатів удалося домогтися в результаті «нахабного тиску на комісію з боку вищих державних чиновників», у мене виникають відразу кілька запитань. По-перше, кому було б краще, якби цього «тиску» не було, й бюджет одержав принаймні на 32 млн. доларів США менше (я говорю «принаймні», бо відновлення двох учасників конкурсу й гострої боротьби за придбання пакету акцій ЗАлКу вже самі по собі підвищили рівень цінових пропозицій, заявлених учасниками)? По-друге, чому Фонд держмайна та його радник не змогли організувати конкурс так, щоб не були потрібні ні «тиск» із боку Кабінету міністрів, ні постійні уточнення та зміни умов конкурсу? Що це, непрофесіоналізм чи бажання вплинути на результати конкурсу?

Перейдемо до наступних понять: незалежна приватизація та прозора приватизація. Передусім зазначу, що і незалежність, і прозорість процесу не є самоціллю, вони є інструментами досягнення цілей, поставлених перед приватизацією. Більше того, коли ми говоримо про незалежність, то маємо розуміти, від кого й від чого слід бути незалежними при ухваленні рішень. Так, члени тендерної комісії мають бути незалежними від тиску з боку учасників конкурсу, але їхні рішення не повинні й не можуть прийматися незалежно від інтересів держави, а також без урахування позиції тих державних організацій, які делегували своїх представників для участі в тендерній комісії. Члени комісії приймають рішення про продаж держвласності, тож захист державних інтересів має бути першим і основним критерієм при оцінці тієї чи іншої пропозиції. Уряд України в обов’язковому порядку мусить здійснювати контроль над забезпеченням державних інтересів, це, до речі, є однією з основних функцій Фонду держмайна України. І коли я читаю заяви журналістів та й декотрих членів тендерної комісії про те, що уряд не повинен втручатись у приватизацію, то лише почасти можу з ними погодитися.

Так, уряд не повинен втручатись у приватизацію, але тільки тоді, коли приватизація відбувається без порушень і прорахунків. А якщо це не так, то хто ж, як не уряд, має захищати інтереси держави? Глибоко помиляються ті, хто думають, що в розвинених демократичних країнах питання зміни форми власності (роздержавлення) вирішуються без контролю з боку державних органів. Держава для того й існує, аби захищати свої інтереси, отже — й інтереси своїх громадян.

Тепер про прозорість. Вона, безумовно, необхідна при проведенні приватизації. Процеси, пов’язані з продажем державного майна, особливо стратегічних об’єктів, мають відбуватися публічно. У цьому нема анінайменшого сумніву. Але мушу сказати, що публічність також не завжди й не всі розуміють однаково. Справжня публічність передбачає таку організацію приватизаційного процесу, коли на кожному його етапі (на початку й по закінченні) оприлюднюється інформація не тільки про результати того чи іншого етапу конкурсу, а й аналізується дотримання заздалегідь оголошених критеріїв для прийняття того чи іншого рішення. Візьмімо, приміром, приватизацію ЗАлКу, її перший скандальний етап. Якби тендерна комісія з самого початку формалізувала критерії, за якими оцінюватиметься належність претендентів до поняття «промисловий інвестор», а після визначення учасників дала обгрунтовану довідку за результатами розгляду, з урахуванням усіх заявлених раніше критеріїв, не думаю, що в когось виникли б сумніви в незалежності її дій.

Аналогічний конфлікт сьогодні виник із приватизацією обленерго. Але в даному випадку невдоволення преси викликає вже не включення, а виключення зі списку учасників двох претендентів. Коріння у цих двох конфліктів спільне — недосконалість процедури проведення приватизаційних конкурсів.

Другий етап конкурсу по ЗАлКу — оцінка технічних пропозицій — хоч і не викликав серйозних нарікань у преси, але особисто в мене виникли великі сумніви в доцільності його проведення. Я не розумію, як можна оцінювати технічні пропозиції учасників, не будучи фахівцем у галузі виробництва алюмінію, і за якими критеріями оцінювати пропозиції учасників за десятибальною системою. На мій погляд, на цьому етапі відкривається широкий простір для суб’єктивізму в оцінках пропозицій членами тендерної комісії. Тож етап оцінки технічних пропозицій слід або ліквідувати, або докладно описати з процедурної точки зору.

Не впевнений я і в необхідності забезпечення анонімності при голосуванні членів тендерної комісії. Хоча, з одного боку, ця умова покликана захистити членів комісії, тож це правомірно, але з іншого, коли виходити з того, що кожен із членів комісії представляє на конкурсі позицію організації, яка його делегувала, то йому немає чого боятися за своє рішення. Проти анонімності говорить і те, що вона створює широкі можливості для безвідповідальності, суб’єктивізму й навіть зловживань. Тож чи слід забезпечувати анонімність при голосуванні, як на мене, також підлягає розгляду.

На закінчення хотілося б зазначити, що за час після скандальної приватизації обленерго багато чого в організації приватизаційних процесів в Україні змінилося на краще. І навіть попри те, що при приватизації ЗАлКу теж не вдалося уникнути скандалу, цей продаж дуже відрізнявся від приватизації обленерго кілька років тому. По-перше, сьогодні в конкурсі брали участь усім відомі компанії, а не офшори з невідомими господарями. По-друге, у результаті приватизації ЗАлКу бюджет одержить велику суму, яка набагато перевищує очікуваний результат. По-третє, під час останнього конкурсу держава показала, що вона вміє захищати свої інтереси і вчасно виправила помилки та прорахунки, допущені в організації конкурсу. Сподіваюся, що й перебіг приватизації обленерго, результати якої будуть відомі в лютому-березні наступного року, попри конфлікти, що виникають уже сьогодні, приведе до виконання поставлених завдань.

Хочеться також, аби конфлікти, що виникають навколо приватизаційних конкурсів, не обмежувалися взаємними образами сторін, які беруть у ньому участь, і не супроводжувалися, м’яко кажучи, непрофесійними дискусіями. Продаж 68-відсоткового пакета акцій Запорізького алюмінієвого комбінату наочно показав, що саме вимагає вдосконалення в організації приватизації, і всі ми повинні зробити з цього відповідні висновки. Адже попереду — приватизація великої кількості стратегічних підприємств України, і щоб вона пройшла успішно і бюджет одержав як мінімум заплановані кошти, потрібно продовжувати працювати над удосконаленням механізмів проведення приватизації на основі докладного аналізу всіх помилок і промахів, допущених у минулому.