Відходить в історію двохтисячний рік. Не претендуючи на глибокий аналіз змін в економічному житті країни, хочу сконцентрувати увагу на аналізі головного напряму економічних реформ — приватизації.
Як відомо, у грудні минулого року вийшов указ Президента України щодо прискорення грошової приватизації, ідеологія якого згодом повністю знайшла свій відбиток у прийнятій парламентом на початку цього року Державній програмі приватизації на 2000—2002 роки.
Головною особливістю нової програми є, по-перше, те, що вона, на відміну від попередніх, розрахована на трирічний період. По-друге, вона враховує індивідуальні особливості приватизації кожного підприємства, виходячи з його фінансово-економічного становища, ринкової вартості, інтересів національної безпеки й необхідності створення цивілізованих умов для участі інвесторів. По-третє, програма пропонує нові підходи до класифікації об’єктів, розподіляючи їх на потенційно привабливі та неліквідні. По-четверте, вона спрямована на збалансування інтересів громадян, приватизованих підприємств, держави в частині надходження коштів до державного бюджету і поглиблення ринкових перетворень.
Щоб забезпечувати надходження грошей у дохідну частину бюджету від приватизації великих стратегічних об’єктів, можна сказати, флагманів нашої індустрії і, найголовніше, працювати на перспективу, забезпечуючи довгострокову стратегію розвитку приватизованих підприємств, у програмі було виписано тезу про те, що право на участь у приватизації великих стратегічних об’єктів, підприємств, які займають монопольне становище на ринку, мають тільки промислові інвестори. Юридичному трактуванню цього терміна в документі відведено майже два десятки рядків. Але якщо більш доступно для широкої аудиторії сформулювати поняття промислового інвестора, то це інвестор, який працює на тому ж сегменті ринку, що й приватизоване підприємство, — або в частині виробництва аналогічної продукції, або в частині виробництва сировини для випуску цієї продукції тощо.
Приміром, якщо бізнес покупця пов’язаний з аграрним сектором ринку, то він, цілком природно, слабко орієнтується на енергетичному ринку, бо тут потрібні особливі знання щодо організації й технології виробництва, ринків збуту. Тому такий покупець навіть якщо й здатний заплатити в бюджет найбільшу ціну за державний пакет акцій, він не може взяти участь у комерційному конкурсі чи відкритому тендері: програма приватизації зорієнтована в першу чергу на вирішення не поточних завдань наповнення державного бюджету, а насамперед на перспективу — розвиток нашої економіки, піднесення промисловості, пріоритетний розвиток стратегічних галузей.
Інакше кажучи, на підприємство має прийти власник, здатний не тільки заплатити максимальну ціну в бюджет за державний пакет акцій, а найголовніше — забезпечити довгострокову перспективу його розвитку.
Для більш жорсткого закріплення цієї ідеології програма приватизації повністю виключає можливість участі офшорного капіталу в приватизації великих стратегічних об’єктів.
Приватизація-2000 пройшла під прапором грошових продажів насамперед великих промислових об’єктів групи Г. Хочеться нагадати кілька знакових прикладів. Це насамперед приватизація Миколаївського глиноземного заводу, що дала рекордну за всю історію приватизації суму надходжень грошей до бюджету в розмірі 100 млн. доларів і стратегічного інвестора для підприємства.
Другою за значимістю, на зло всім скептикам і песимістам, я б назвав приватизацію 68- відсоткового пакета акцій найбільшого в Європі нафтопереробного підприємства «ЛиНОС», розташованого в Луганській області. Фонду держмайна довелося витримати шквал критики через нібито низьку ціну продажу цього об’єкта. Причому головні опоненти приватизації «ЛиНОСу» чи то мимоволі, чи то зумисне лишали за дужками, з одного боку, колосальну кредиторську заборгованість цього підприємства, а з іншого — той факт, що без нафти цей унікальний гігантський нафтопереробний комплекс являє собою лише купу іржавого металу. І якщо сьогодні не вдихнути в нього життя, то через пару років потенційному покупцю доведеться ще й доплачувати за участь у приватизації.
Життя підтвердило слушність реалізованої схеми приватизації «ЛиНОСу», відповідно до якої новий російський власник контрольного пакета не тільки вніс гроші до бюджету за придбані акції, а й узяв на себе зобов’язання погасити левову частку кредиторської заборгованості підприємства і, найголовніше, реанімував його виробничо-господарську діяльність. Адже за договором купівлі-продажу інвестор зобов’язаний щороку забезпечувати підприємство нафтою в обсязі 4 млн. т (він це вже робить), що дає можливість вивести роботу підприємства на мінімальний рівень рентабельності. Сьогодні нафтопереробний комплекс працює. Виплачується заробітна плата. Йдуть відрахування і в державний, і в місцевий бюджети. А головне, колектив підприємства з оптимізмом дивиться в завтрашній день.
Успішна приватизація Херсонського нафтопереробного заводу казахською структурою «Казахойл» також дала можливість не тільки залучити солідну суму до бюджету, а й забезпечити гарантоване покупцем щорічне надходження нафти в обсязі близько 2 млн. т, достатньому для ритмічної, стабільної роботи підприємства.
Придбання контрольного пакета акцій миколаївського суднобудівного заводу «Океан» голландською компанією разом із бюджетними надходженнями забезпечило солідні інвестиції в підприємство і розширення ринків збуту. Можна наводити ще багато позитивних прикладів. Але хотілося б зупинитися і на проблемних об’єктах.
Парламент ухвалив законопроект про індивідуальну схему приватизації найбільшого металургійного підприємства — Маріупольського комбінату ім. Ілліча — без конкурсу, методом викупу державного пакета акцій закритим акціонерним товариством, створеним на цьому ж підприємстві, практично за номінальною вартістю з розстрочкою платежу до бюджету протягом півроку. З одного боку, це різко зменшило надходження грошей до державної казни, з іншого — вкотре дуже вдарило по інвестиційному іміджу України. Крім того створено прецедент проведення приватизації за індивідуальною схемою. На сьогодні в надрах парламенту розробляється законопроект про індивідуальну приватизацію ще одного промислового об’єкта.
Закордонні інвестори вже давно змирилися з тим, що наше законодавство далеке від досконалості, і готові при ньому працювати, але тільки за одної умови — ми не будемо постійно з високим ступенем інтенсивності вносити поправки в чинні закони, робити винятки із загальних правил для окремих підприємств, комерційних структур й інших юридичних і фізичних осіб, що руйнує і без того досить хитке законодавче поле.
Відсутність стабільного законодавства не лише не сприяє поліпшенню інвестиційного клімату в Україні, а навпаки, відлякує серйозних інвесторів, у результаті чого потужні інвестиційні потоки транзитом пролітають над нами і приземляються на території більш благополучної в цьому плані Польщі. Вона отримала кілька десятків мільярдів доларів іноземних інвестицій, на відміну від України, котра отримала їх за весь період незалежності майже на порядок менше — близько 3 млрд. доларів.
Не можна обминути найбільш резонансний продаж року — Запорізького алюмінієвого комбінату (ЗАлКу). Вперше в Україні проведено відкритий тендер за допомогою іноземного радника з приватизації найбільшого стратегічного об’єкта.
Спершу на початку цього року було проведено конкурс по відбору іноземного радника, котрий мав брати участь у приватизації ЗАлКу. Переможцем стала австрійська компанія «Райфайзен», яка потім, грунтуючись винятково на діючій в Україні законодавчій базі, розробила весь пакет тендерної документації, згодом затверджений Фондом державного майна ще до початку проведення тендеру.
Ідеологія відкритого тендера саме й полягає в тому, що члени тендерної комісії, до якої входять тільки держслужбовці на рівні керівників (чи їхніх заступників) центральних і регіональних органів державної влади, Кабінету міністрів, а також представники СБУ і МВС, абсолютно незалежні і приймають рішення, керуючись лише діючою нормативно-законодавчою базою. За чинним положенням, членів тендерної комісії можна замінити. Але ніхто не має права давати їм прямі вказівки, яку комерційну структуру, що бере участь у тендері, підтримувати, а яку — ні.
Керівництво ФДМУ, члени тендерної комісії, іноземний радник зробили все від них залежне, щоб цей тендер пройшов максимально чесно, об’єктивно й прозоро, прекрасно розуміючи, що на карту поставлено не лише долю великого підприємства, а щось значно більше — інвестиційний імідж України.
Усе так і було б, якби не одне але... Преса про це досить багато й об’єктивно писала. З морально- етичних міркувань не хотілося б ще раз коментувати те, що відбулося насправді. Хоча стислу оцінку тому, що сталося, можна дати однією крилатою фразою колишнього прем’єр-міністра Росії В.Чорномирдіна: «Хотілося як краще, а вийшло як завжди».
Позиція Фонду держмайна України в цьому плані одна й непорушна: правила гри на єдиному приватизаційному полі України мають бути єдиними і спільними для всіх без якихось винятків.
Лише абсолютна прозорість приватизації, лише відкрита конкуренція капіталів — як вітчизняних, так і закордонних — на приватизаційному ринку України зможуть забезпечити найбільшу ціну пакетів акцій, а отже й максимальні надходження грошей до бюджету, і максимальні інвестиції в економіку.
Аналізуючи виконання головного вартісного параметра — надходження грошей від приватизації до бюджету нинішнього року, хочеться навести статистику цих надходжень за кілька попередніх років. 1997 рік — 70 млн. грн.; 1998-й — 360 млн.; 1999-й — 694 млн.; 2000-й — понад 2 млрд. грн. Для порівняння: остання сума, з одного боку, утричі перевищує надходження минулого року, а з іншого — більша за сумарні надходження від приватизації за всі попередні роки.
При цьому не в плані виправдання, а в плані додаткової інформації хочу відзначити ось що. Цього року було зірвано два тендери, що проводилися також за допомогою іноземного радника, — з приватизації Кримського содового і Харцизького трубного заводів. Ціна втрат для бюджету 2000 року — мінімум півмільярда гривень. За всієї поваги до іноземних радників, віддаючи данину їхній широкій ерудиції, задля об’єктивності слід зазначити, що їхні глобальні знання в галузі приватизації в жодному випадку не компенсують брак знань нашої української специфіки. Тут і недостатність знань нашої законодавчої і нормативної бази, українського ринку й особливо технології підготовки, прийняття та реалізації рішень у вищих органах державної влади. Гадаю, якби вищезгадані тендери проводили винятково фахівці Фонду держмайна, а рівень їхньої кваліфікації досить високий, приватизація цих об’єктів, вочевидь, відбулася б.
У плані цього року була й приватизація першої групи енергопостачальних компаній — семи обленерго. Стартова ціна цих об’єктів становила 131 млн. доларів. А після вдалої презентації їх у Європі — у Парижі й Лондоні — ФДМУ очікував отримати до бюджету нинішнього року близько 250 млн. доларів. Але іноземний радник, який брав участь у приватизації енергетики, у процесі підготовки продажів вищезгаданих енергетичних компаній несподівано й радикально поставив перед керівництвом Фонду питання про повне списання кредиторської заборгованості приватизованих обленерго. Розв’язання цього питання не входило в компетенцію ФДМУ, внаслідок чого узгодження умов приватизації обленерго вийшло на рівень Кабінету міністрів і, природно, спричинило подовження термінів прийняття рішень. Зрештою, було знайдено компромісний варіант, відповідно до якого передбачалося не повне списання боргів, а їхня реструктуризація терміном на п’ять років. Але темп було втрачено, і гроші від приватизації цих обленерго надійдуть вже в казну бюджету майбутнього року.
Ухвалюючи державний бюджет на 2001 рік, парламент затвердив суму надходжень від грошової приватизації в розмірі 5,9 млрд. грн., або в еквіваленті майже 1 млрд. доларів. Сума не просто величезна — вона колосальна. Астрономічна. У повітрі витає запитання: чи посильна вона для Фонду держмайна? Відповідь однозначна. Для одного Фонду — ні. Цю гігантську вагу можна взяти лише спільними, максимально злагодженими і синхронізованими в часі зусиллями Верховної Ради, Кабінету міністрів і Фонду держмайна.
Причому всі мають зрозуміти й осмислити одну азбучну істину. Щоб вищезгадану суму отримати в бюджет, на приватизаційний прилавок слід виставити кращі, найбільші, найпривабливіші в інвестиційному плані стратегічні об’єкти. А не за принципом — «на тобі, небоже, що мені негоже». У засобах масової інформації, у заявах окремих політиків висловлюється думка про те, що на приватизацію слід виставляти лише те, що вже «добите до ручки» і загрузло в величезних боргах. І тепер давайте знайдемо дурного інвестора, котрий заплатить за цей нікому не потрібний об’єкт скажені гроші в бюджет та ще й вкладе свої фінансові ресурси в реанімацію його господарської діяльності. Це все ілюзії. Таких «розумних» інвесторів ми вже ніколи і ніде не знайдемо. Не треба думати, що хтось дурніший за нас.
Тому словесний туман має бути повністю розвіяний. Має бути повна ясність для всіх, особливо для тих, хто братиме участь у підготовці, прийнятті та реалізації рішень з цього питання. А гірка правда життя одна. Коли на кону стоїть не просто 5,9 млрд. грн., а, без перебільшення, доля бюджету 2001 року, гра буде відкритою, і ходити доведеться не з шісток, а з найбільших козирів.
По суті, долю бюджету 2001 року змогла б вирішити приватизація «Укртелекому» та всіх енергопостачальних компаній. Але через зволікання в Кабінеті міністрів із процедурою узгодження умов приватизації «Укртелекому» реально розраховувати на надходження грошей до держбюджету від його приватизації в 2001 році вже не можна. Тому до приватизації в наступному році Фондом держмайна готуються ряд інших великих стратегічно важливих об’єктів.
Фахівці ФДМУ зможуть забезпечити максимальні надходження грошей до бюджету від приватизації за однієї умови — якщо у вищих органах державної влади вистачить політичної волі виставити на приватизаційний прилавок найбільші, інвестиційно привабливі об’єкти й надати Фонду держмайна можливість провести відкриті, прозорі тендери із залученням як вітчизняного, так і іноземного капіталу, поставивши наріжним каменем не політичну, а винятково економічну доцільність.