Майбутнє Нікопольського феросплавного заводу залишається невизначеним. Розгляд законності його приватизації в Печерському райсуді після демаршів Валентини Семенюк, яка представляла парламентський приватизаційний комітет, і Андрія Микитіна, котрий виступав від імені ЗАТ «Укренергозбут», було припинено. Проміжним результатом можна вважати накладену судом заборону на відчуження пакета акцій (50%+1), що належить консорціуму «Придніпров’я».
Сам факт судового розгляду важко назвати сенсаційним — про намір нового уряду переглянути результати приватизаційних конкурсів останніх років було відомо задовго до виборів. До того ж серед об’єктів, чия належність підлягала ревізії, Нікопольський феросплавний завжди називався одним із перших, поступаючись за частотою згадувань хіба що «Криворіжсталі».
Проте наміри — намірами, а право — правом. Претензії до жорстких умов конкурсу не є достатнім доказом упередженості приватизаційної комісії (при тому, що були потрібні лише досвід управління та мінімальна бухгалтерська прозорість), а «недостатньо висока» ціна придбаного пакета може бути зручною фігурою промови в передвиборній риториці, але аж ніяк не тягне на юридичний аргумент.
Тим більше, що 410 млн. грн., перерахованих «Придніпров’ям» за контрольний пакет, були безпрецедентно великою сумою порівняно з тими, які зазвичай виплачувалися при здійсненні українських приватизаційних заходів.
Для приклада, за аналогічні пакети Запорізького та Стахановського феросплавних заводів, виробнича потужність яких становить 60 і 30% від потужності Нікопольського, було заплачено відповідно 33,5 і 6 млн. грн. Тобто, якщо оцінювати пакети з поправкою на відмінність потужностей, виходить, що ЗЗФ був приватизований у 7,4 разу дешевше за Нікопольський феросплавний, а СЗФ — у 19,8 разу. Проте питання про реприватизацію цих двох заводів чомусь ніхто не порушував. Хоча, за логікою речей, претензії до ціни мають бути або до всіх трьох підприємств, або взагалі відсутні.
Загалом, обвинуватити ФДМ і «Придніпров’я» у порушенні чинного законодавства дотепер не вдалося, і єдиним «перспективним напрямом» судових пошуків на сьогодні залишається предмет невиконання покупцем інвестиційних зобов’язань.
Напередодні запитів на цю тему 16 березня було проведено планову перевірку підприємства. Спираючись на її результати, представники Фонду, «Придніпров’я» і заводського керівництва змогли офіційно заявити, що консорціум сумлінно виконує всі умови інвестиційного договору.
Більш того, за деякими показниками — зокрема, обсягами виручки й чистого прибутку — вони значно перевищені. До речі, якщо вже говорити про фінансові результати, то за підсумками 2004 року НЗФ залишився єдиним прибутковим підприємством галузі. Його фінрезультат становив 107 млн. грн., тоді як у ЗЗФ і СЗФ — мінус 157 млн. грн. і мінус 29 млн. відповідно.
Наприкінці березня на прес-конференції в «Інтерфаксі» представники НЗФ, оголосивши результати перевірки, пояснили позицію підприємства в конфліктах, що розгортаються навколо нього.
«Ми не віримо, що до процесу приватизації нашого заводу можуть бути якісь серйозні претензії, — заявив голова правління ВАТ Володимир Куцин, — проте змушені постійно доводити нашим зарубіжним партнерам, що ці судові розгляди не порушать стабільності роботи нашого підприємства». Справді, хто захоче укладати договори (тим паче — довгострокові) із партнером «невизначеного майбутнього», при тому, що світовий попит на феросплави поточного року знизився.
Не менш серйозною проблемою для підприємства й досі є позиція вітчизняних постачальників марганцевої сировини. З кінця минулого року НЗФ пропонує українським ГЗК придбати 800 тис. тонн їхньої продукції. Та відповіді дотепер немає.
Кризова ситуація змусила правління ВАТ НЗФ написати 16 березня відкритого листа, адресованого прем’єр-міністру, міністру економіки, Мінпромполітики, Антимонопольному комітету, Дніпропетровським облраді та обладміністрації, а також головам правлінь ВАТ «Марганецький ГЗК» і «Орджонікідзевський ГЗК».
І знову жодної реакції, хоча лише торік сумарне падіння виробництва на цих комбінатах, офіційно мотивоване «погіршенням збуту продукції в Україні», становило 245 тис. тонн. «Ми змушені були звернутися з цього приводу до прем’єр-міністра тільки тому, що наші пропозиції залишаються без відповіді», — заявив Володимир Куцин. Регулярність постачань сировини з цих ГЗК, а крім них в Україні марганцеву руду ніхто не виробляє, на НЗФ почала порушуватися з 2002 року, а до кінця 2003-го вони взагалі припинилися.
Однак варто було знайти сировину за кордоном, як представники одного з ГЗК — Орджонікідзевського відразу ініціювали спеціальне розслідування міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі законності імпорту марганцевої руди вітчизняними виробниками. Тоді, втім, заборони домогтися не вдалося, проте при новому уряді може змінитися не лише склад комісії, а й її думка. А це загрожує повною зупинкою виробництва.
Нині велика частина продукції Нікопольського феросплавного виробляється на експорт і має відповідати набагато суворішим, ніж передбачені при будівництві заводу сорок років тому, нормам якості. Домогтися відповідності цим нормам при використанні виключно місцевої марганцевої сировини неможливо. Вона містить надлишок фосфору, «відсівання» якого потребує великих енерговитрат.
У зв’язку з цим відмова від імпортної руди автоматично виключить НЗФ із числа виробників феросплавів на світовому ринку. Та й обсяги виробництва обох ГЗК недостатні для повного завантаження потужностей підприємства — 2004 року завод виробив 1,023 млн. тонн феросплавів, посівши за цим показником перше місце у світі.
Передбачаючи можливі заперечення колишніх партнерів про нібито суто виробничий характер проблем, що виникли, а також їхні заяви про необхідність додаткового страхування цінових ризиків, правління ВАТ НЗФ, крім підтвердження заявленої раніше готовності купити в поточному році 800 тис. тонн марганцевої сировини, офіційно запропонувало платити постачальникам по 370 грн. за тонну (тобто на 40% більше за середню ціну минулого року) при повному збереженні торішніх пропорцій сортаменту.
За розрахунками правління, нормалізація ситуації з постачаннями сировини на НЗФ може принести українським ГЗК 160 млн. грн. додаткового прибутку, а державі — 40 млн. грн. бюджетних надходжень.
«В умовах посилення конкуренції нам хотілося б поставити крапку в нерозумінні, що затяглося, між нами і вітчизняними постачальниками руди. Ми переконані, що це — непорозуміння. Співробітництво між НЗФ і ГЗК може бути побудоване на взаємовигідних умовах, про які можна й потрібно домовлятися», — стверджував Володимир Куцин на прес-конференції.
Вочевидь, під «взаємовигідними умовами» мають на увазі укладення з постачальниками прямих договорів, замість закупівель сировини через офшорних трейдерів. «Компромісний» варіант у вигляді заснування сировинної біржі Куцин відкинув одразу, заявивши, що при постачальнику-монополісті (а обидва ГЗК контролюють структури групи «Приват») така біржа буде лише штучним аукціоном, тим паче що продажу на ній імпортної сировини «проект» не передбачає. Крім того, світова практика таких бірж не знає взагалі.
Від відповіді на запитання про причини такого стану справ Володимир Куцин на прес-конференції ухилився. Проте у вже згаданому відкритому листі від 16 березня правління ВАТ НЗФ прямо назвало такою причиною свідомі дії свого конкурента — групу «Приват», яка не тільки є власником ГЗК-постачальників, а й контролює два інші українські феросплавні заводи — Запорізький і Стахановський. «Після того, як групі «Приват» не вдалося приватизувати НЗФ, почалася масштабна кампанія з витиснення НЗФ із ринку, зокрема шляхом сировинного шантажу», — йшлося в листі. Кінцевою метою цих дій, на думку авторів, є встановлення контролю над останнім «конкурентним активом» і перетворення групи «Приват» на абсолютного монополіста у феросплавній галузі.
Безперспективність таких планів очевидна. По-перше, встановлення стовідсоткової монополії в галузі не влаштує вітчизняних металургів: хоча феросплави і становлять трохи більш 3% у собівартості металу, без них не можна виплавити жодної тонни сталі в принципі. Концентрація ж феросплавної галузі в руках однієї групи відкриває широкі можливості для підвищення цін і банального шантажу металургійних комбінатів. По-друге, встановлення приватної супермонополії об’єктивно суперечить і інтересам держави, оскільки в цьому разі бюджетоутворюючий ГМК фактично потрапляє в залежність від однієї приватної структури.
Нарешті, успіхи «Привата», який претендує на монополію, в управлінні підприємствами викликають певні сумніви. Йдеться про ті самі фінансові показники — як на феросплавних заводах групи, так і на ГЗК.
За такої ситуації ідеальним варіантом і для НЗФ, і для «Привата» було б домовитися між собою хоча б із сировинного питання. Адже що далі затягується конфлікт, то більше виникає проблем з обсягами виробництва і продажів — насамперед у «приватівських» ГЗК. Проте на пропозиції НЗФ вони не реагують — принаймні ніяких зустрічних пропозицій ні щодо ціни, ні щодо обсягів вони й досі не виставили. Що з погляду бізнесу пояснити практично неможливо. Складається враження, що «Приват» усе-таки розраховує отримати контроль над НЗФ на хвилі загальної реприватизації. Та з урахуванням перелічених вище чинників така стратегія може бути глибоко помилковою.
Слабкість судових позицій реприватизаторів, хиткість «цінового аргументу» в галузевому розрізі, виконання власниками НЗФ інвестзобов’язань, загроза монополії — все це робить процес реприватизації НЗФ досить складною операцією з негарантованим результатом. І якщо «Привату» в цій ситуації і можна на щось сподіватися, то лише на диво.