СІРИЙ ПОРТРЕТ У ЧОРНО-БІЛИХ КОЛЬОРАХ
Останній рік тисячоліття виявився безпрецедентно політично тяжким і особливо він ударив по журналістському корпусу. Центрифуга політичних перипетій - створення парламентської більшості, робота Кабміну, референдум, касетний скандал - розмели нас по полюсах. Ця ситуація надзвичайно ускладнює життя нам самим, нашій совісті і вашу, читачу, можливість об’єктивно розібратися в подіях.
Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі підсумки минулого року, які підбивали найбільш значущі, найяскравіші журналісти України. На жаль, не всіх ми змогли знайти в передноворічні дні, але переважна більшість відповіла на запитання традиційної анкети «Дзеркала тижня». І ми раді, що сьогодні, хай і опосередковано, але всі ці люди зібралися разом і оцінили діяльність політиків. Вважаю, ми маємо на це право, оскільки, за останніми соціологічними опитуваннями, політикам довіряють 2,5% населення, а журналістам - майже 19%. Гадаю, що кожен із нас хоче, щоб ці цифри виросли, тому читайте і робіть висновки. Своїми думками про результати старого політичного року поділилися:
Інна Безгінська («Інтерфакс-Україна»)
Ганна Безлюдна (телеканал «Інтер»)
Микола Вересень (Студія «1+1»)
Наталія Влащенко («Сьогодні»)
Дмитро Джангіров («Слово Батьківщини»)
Світлана Дорош (Бі-Бі-Сі)
Лариса Івшина («День»)
Володимир Кацман («Столичные новости»)
Іванна Коберник (ICTV)
Наталія Кондратюк («ГРТ»)
Тетяна Коробова («Грані»)
Валерій Лапікура («УТ-1»)
Наталія Лігачова («День»)
Ірина Геращенко (телеканал «Інтер»)
В’ячеслав Піховшек (Студія «1+1»)
Ірина Погорєлова («Політичні хроніки»)
Віталій Портников (Радіо «Свобода»)
Олена Притула («Українська правда»)
Сергій Рахманін («Дзеркало тижня»)
Олександр Роднянський (Студія «1+1»)
Віктор Сльозко («Киевский телеграф»)
Єгор Соболєв («Українські новини»)
Олександр Ткаченко («Новий канал»)
Андрій Тичина («СТБ»)
Ростислав Хотин (Бі-Бі-Сі)
Олександр Юрчук («Версії»)
Політик-2000
Сьогодні свято на вулиці Віктора Ющенка. Більшість колег назвали його політиком номер один. Звісно, якщо говорити про суто політичну спроможність Віктора Андрійовича, то він навряд чи заслуговує цього звання (а можливо, прикидається, що не заслуговує?). Бо саме політичних помилок він наробив чимало. Але більшість журналістів вважає, що нинішнього року головними були не маневри, а війна, а коли бути точним, то не війна, а дії. І в цьому плані в Ющенка - пальма першості. Інна Безгінська вважає, що, «виплативши борги з пенсій і зарплат, Ющенко показав народові, що в Києві ще хтось залишився. Крім того, він демонструє вміння та прагнення грати в команді й за правилами, що в Україні - велика рідкість». Єгор Соболєв констатує: «Ющенко підвищив рейтинг, показав силу, узяв під контроль майже всі економічні процеси». Перше місце прем’єрові віддає Олександр Ткаченко: «Бо він вистояв уже рік у ролі прем’єра, і треба дуже себе не поважати, щоб не визнати, за всіх його помилок, реальних успіхів прем’єра». Андрій Шевченко небезпідставно зазначив, що Ющенко приніс новий, людський стандарт у політичні відносини. При цьому журналіст додає: «Він вивів слово «реформи» зі списку нецензурних, зробив більше, ніж будь-хто інший у незалежній Україні, для відновлення довіри до влади. При цьому зберіг посаду, всупереч недругам, собі та власній команді». Перелік понять, які Віктор Ющенко «змусив сяяти заново», продовжує Ростислав Хотин: «Віктор Ющенко - він, здається, мало не єдиний із вищого керівництва України за всі роки її існування, для кого поняття «ринкова економіка», «демократія» та «європейський вибір» не є порожнім звуком чи модними, але мало зрозумілими заклинаннями». Колегу з Лондона підтримує Віталій Портников, підкреслюючи: «Незалежно від реальних успіхів свого кабінету, прем’єр перетворився для багатьох українців і Заходу на символ можливості економічних перетворень у країні». При цьому Світлана Дорош вважає, що Ющенко й Тимошенко проявили не тільки економічні, а й політичні здібності: «Виявилося, що лише вони - «в усьому білому»: відставки уникнули, обличчя зберегли, журналістів зачарували. Та й Захід також». Серед фаворитів долі згадує прем’єра й Андрій Тичина: «Можна назвати відразу кількох: Олександр Мороз - як найсміливіший парламентарій. Леонід Кучма - як найстійкіший Президент. Віктор Ющенко - як найнезалежніший прем’єр. Причому такі риси проявляються в політиків цього рівня вперше за всю історію незалежної України».
Але не всі вважають, що Ющенко з товаришами дотягує до першого місця в номінації. Олександр Юрчук скаржиться, що при спробі знайти відповідь на запитання про політика року він відчуває, як зуби зводить від нудьги: «Ось віце-прем’єр Юлія Тимошенко, яка вражає всіх своїми далеко не жіночими рисами. Жінка з чоловічими чеснотами - це політик-2000? Не впевнений. Прем’єр Віктор Ющенко... Стабілізує все, що ворушиться, просто «душка»: малює, транші від МВФ отримує та займається нібито громадсько-політичною діяльністю. А що з того? Усі розуміють, чим скінчиться процес. Тож не варто шукати ейнштейнів у притулку для осіб із девіантною психікою. Тож і категорії мають бути відповідні: не політик, а, приміром, «асенізатор»-2000. Ось на хвилі загальної істерії називають політиком року Олександра Мороза. Я проти, щоб свобода слова приходила в Україну у вигляді Мороза, спецслужб, компромату і некрофільських політичних танців». Ось і на думку Ірини Геращенко, прем’єр не дотягує до планки політика-2000: «Хотілося б назвати Віктора Ющенка, якому вдалося зберегти прем’єрське крісло, але надто вже наполегливо підкреслює, що він «поза політикою», і занадто нерішучий буває в критичні моменти». Особисто мені таке визначення оскаржити було б важко. Трохи іншої думки Іванна Коберник: «Якби опитування проводилося у вересні, то - Леонід Кучма. Усе йшло за планом - пропрезидентська більшість, референдум... Але виникли обставини, які майку лідера трішки попсували. Правда, нікому її не віддали, і за перше місце доведеться боротися. Що стосується Віктора Ющенка, то, попри відсутність реальних відчутних реформ, його все ще продовжують називати реформатором. Схоже, що в його випадку імідж - усе...». Тут-таки Сергій Рахманін зауважує: «Віктор Ющенко весь рік клопотався про збереження власного обличчя, і досить часто - небезуспішно». Та й справді, чому б не подбати про обличчя, тоді як свобода входить у країну тим місцем, яким сидять на дивані?
Як завжди дуже хитро на поставлене запитання відповідає Микола Вересень: «Якщо судити за кількістю згадувань у медіа, то - Л.Кучма, Ю.Кравченко, Л.Деркач і також згадуваний у зв’язку з ними О.Мороз. Якщо судити за кількістю не згадувань у ЗМІ, то - В.Ющенко». Якщо повірити в те, що в першій частині своєї відповіді Микола Вересень не іронізує, то на другу позицію в номінації «Політик року» виходить Президент. Якщо ж не повірити, то тоді він поділить друге місце з Юлією Тимошенко. Але ми знаємо Вересня як серйозну людину і тому дамі другим місцем поступатися не будемо. Тим більше, що і Президент цього не зробив би.
Леоніда Даниловича підтримав Володимир Кацман, який вважає, що політик року: «Однозначно - Леонід Кучма. Сьомий свій рік у «великій» політиці він продовжував залишатися головним ньюсмейкером. Всі реальні важелі влади - у нього. Усі скількись значимі зовнішньополітичні ініціативи - його. Про «внутрішню» політику годі й говорити. «Де-факто» ми в цей складний перехідний період живемо в нормальній президентсько-парламентській республіці європейського зразка - і чим швидше ми це визнаємо, тим менше комплексуватимемо із приводу нескінченної суперечки гілок влади».
Спробуйте заперечити В’ячеславу Піховшеку, який стверджує: «Торік практично не було подій, на які Президент не зробив визначального впливу. Як і раніше, двома основними складового успіху Л.Кучми були й залишаються його удача й нелюдська тупість його політконкурентів. А новим у цьому році в Л.Кучми було те, що він почав платити за помилки, зроблені в минулому»... Я не заперечувала б. Віктор Сльозко по-військовому лаконічний: «Леонід Кучма. Бо Президент». А Валерій Лапікура навіть романтичний, оскільки вважає, що: «Леонід Кучма - єдиний з українських політиків, який дотримується заповіту О.Пушкіна: «Хвалу и клевету приемли равнодушно и не оспаривай глупца».
Президента підтримала й Лариса Івшина: «Якщо говорити про нормальну систему координат і цінностей, то - ніхто. А якщо про ту, що склалася в нас, - усе ж Л.Кучма. Він зберіг владні позиції та зміцнив «більшість», «референдум»... І багато що він визначатиме й надалі».
А тепер білий політичний танець! Увесь рік дама наполегливо запрошувала кавалерів, кавалери відбивалися, але танцювали під нав’язану нею музику. Сергій Рахманін вважає, що Юлія Тимошенко «зробила мінімум помилок».
Ганна Безлюдна впевнена, що віце-прем’єр, якщо й не політик року, то одна з найбільш удачливих представників політикуму: «Цей рік лише посилив її особисті позиції». Ось ще одна оцінка діяльності віце-прем’єра, яка належить Наталії Кондратюк: «Ця тендітна на вигляд жінка стійка й наполеглива як ніхто з чоловіків. Вона вміє подобатися і грати на їхніх симпатіях, вона здатна керувати тими, кому не подобається, і грати на їхніх слабкостях. У явний політичний союз вона вступає лише сама з собою. Складається таке враження, що їй особисто наразі ні від кого нічого не треба. Тому на тлі інших політиків, які торгуються постійно, вона видається «на коні і в білому фраку» якраз посеред авгієвої конюшні». «Хоч як дивно, політик року - Юлія Тимошенко, яка нібито й не займається політикою, але вміє навіть поцілунком чоловіка з-за грат справити політичний ефект. Весь рік лопуховидне палацеве оточення разом із гарантом розгадувало загадку: «Висить груша - а з’їсти зась». І в результаті - викусили. Причому незалежно від подальшого розвитку подій». Це була думка Тетяни Коробової.
А ось думка Дмитра Джангірова: «Ю.Тимошенко й О.Мороз. Перша проявила несподівані для багатьох «стаєрські» риси, другий у результаті спринтерського кидка став «совістю нації» - спочатку «самопроголошеною», потім - загальновизнаною».
Тож плавно переходимо від Юлії Володимирівни до Олександра Олександровича. Що, втім, виправдано реаліями. Олена Притула віддає свій голос Олександру Морозу: «Я все ще переконана, що, оприлюднивши запис Мельниченка, він справді хотів знати, що сталося з Георгієм, а не намагався помститися Кучмі. Для мене «касетна справа» і справа Гонгадзе - єдине нерозривне ціле, втім, як з’ясувалося, і для Генпрокуратури. На жаль, в Україні, у державі, в якій люди живуть як раби і навіть не відчувають своєї несвободи, не кожен політик здатен на такий вчинок. Багато хто знайшов би собі виправдання, щоб не оприлюднювати цю інформацію. Я вдячна Морозові за те, що тепер ми знаємо хоч щось про трагедію з Гією. І все, що відбувається, розглядаю як відплату». Сергій Рахманін вважає, що «Мороз спростував досить популярну думку про відсутність у нього чоловічого характеру», а Світлана Дорош вважає, що «Мороза можна назвати політиком грудня».
Кілька голосів віддано Івану Степановичу Плющу. Серед інших його назвали Ірина Геращенко, Сергій Рахманін, який вважає, що «спікер продемонстрував рідкісне вміння уникнути боротьби», та Олександр Роднянський, який вважає, що «Іван Плющ зі списаного в тираж, ситуативно випливаючого політика перетворився на впливову політичну постать, яка вміло згладжує суперечності між різноманітними впливовими політичними силами, іноді переводячи конфлікти у гротескну площину». І з цим не можна не погодитись, оскільки саме Іван Плющ переходить у новий рік із найважчим лантухом політичних дивідендів.
По одному голосу отримали Віктор Медведчук, «зумівши (єдиний з олігархів) звести баланс по- літичних помилок і політичних удач до нуля»; Володимир Литвин: «його стрімкий злет і вплив на Президента свідчать про це»; Олександр Лавринович, голова слідчої комісії ВР у справі Георгія Гонгадзе. Він, - вважає Наталя Лігачова, - «єдиний із тих, хто проявив якось себе нинішнього року, до кого в мене поки що не виникає запитань із приводу моральної порядності».
І завершальна відповідь, здатна зіграти роль дільничного міліціонера, який несподівано з’явився на вечірці підлітків. Вона належить Ірині Погорєловій: «Політик-2000? Експертиза покаже».
Політик-фіаско-2000
Ним став Президент України Леонід Кучма. Саме це прізвище було вписане у відповідну графу дев’ять разів.
У деяких відповідях чорну мітку віддано ексклюзивно Президентові, у деяких розсипано жменею серед представників його друзів та недругів. Світлана Дорош, приміром, вважає так: «Якщо можна робити узагальнення, то це влада. За кілька останніх місяців ця гвардія показала, як патологічно не готова до публічної діяльності». Андрій Шевченко персоніфікує відповідальність за те, що відбувається: «Дивний і безрезультатний референдум, Гонгадзе, касети, розгубленість... Країна, як на мене, уявляла нового Президента не таким». Його підтримує Сергій Рахманін: «Протягом року Президенту вдавалося практично все. Але «касетний скандал» наочно продемонстрував, що у вищої посадової особи немає команди і немає витримки. А ще, можливо, і морального права бути гарантом конституційних прав та свобод».
А ось думка колеги Георгія Гонгадзе Олени Притули: «Леонід Кучма «збирав» під себе землі, розставляв своїх губернаторів, провів референдум і «нагнув» більшість. Здавалося, йому все вдається в цьому житті. На шостому році правління його боялися всі. А після всіх цих ратних справ - одне необережне слово, і все коту під хвіст. «Фільтруйте базар», пане Президент! І це лише початок. Йому не вірять уже зараз, але його ще не перестали боятися. Я сподіваюся, що знайдеться ще кілька сильних людей у політиці, які скажуть: «це аморально!». Тоді Кучмі доведеться змінитися або піти. Але в такому віці вже не змінюються».
Інна Безгінська, за жанром - найбільш неупереджена з наших колег, - вважає, що Президент програв: «Країна не побачила обіцяного нового Президента і поки що не отримала доказів того, що це не Президент «замовив» журналіста».
Принципами не поступається Тетяна Коробова: «Кучма. Бо не політик; бо рівень лідера держави не визначається тим, як він утримує рівновагу свого крісла; бо Україна розчарувала і Схід, і Захід, і деградація в нашій країні стала сталою тенденцією. Президент - фіаско року, бо при ньому населення, так і не ставши народом, пішло у внутрішню імміграцію. Словом, причин багато, хоча все пояснюється просто - не по Сеньці шапка».
Віталій Портников виносить не тільки політичний, а й чоловічий вердикт: «Несподівано виявилося, що Президент, який здавався багато в чому символом сильної влади, не здатен тримати удар».
Беручи до уваги контекст, у якому в ЗМІ згадувалися Президент, міністр внутрішніх справ і глава СБУ, Микола Вересень схильний вважати, що всі три персонажі - суцільне фіаско.
Наталія Кондратюк переконана, що на першому місці п’єдесталу мають вміститися Леонід Кучма, Олександр Мороз і Віктор Ющенко: «Їх об’єднує одне - ні стратегії, ні тактики. Суцільні амбіції, суцільне фіаско».
На думку Олександра Юрчука, у цій номінації: «Утворилася щільна група лідерів, прямо «пелетон» якийсь: Володимир Литвин, Євген Марчук, Леонід Кучма і багато інших. Коментарі тут не потрібні. Це наша Батьківщина».
Правду кажучи, я дедалі частіше замислююся над тим, це наша Батьківщина чи їхня вотчина?
Але повернімося до наших призерів. А саме до Олександра Мороза, котрий у даному розділі посів друге місце.
І знову Кацман: «Олександр Мороз. Він був, є і залишається найнепереконливішим, найнепрофесійнішим, «найпідставленішим» із тих, кого можна було б назвати опонентом влади, - хоча, задля справедливості, подібними виглядають практично й усі інші...» Політичним фіаско називає його й Іванна Коберник: «Мороз не тільки не прораховує ходи на випадок поразки, він навіть не знає, що робити з перемогою, яка в принципі неможлива, і навряд чи він у неї вірить. Схоже, йому звичніше програвати».
Віталій Портников також зараховує Сан Санича до табору переможених: «Колишній маріонетковий лідер «комуністичної більшості» у Верховній Раді УРСР довів, що не гребує бути використаним по-всякому задля повернення у велику політику». Валерій Лапікура підтримує колегу, пояснюючи фіаско Мороза «клінічним загостренням політичного нарцисизму».
Ірина Геращенко вважає, що Мороз зробив тактичну помилку, а Ганна Безлюдна переконана: «Він розпочав «касетну історію» і довів її до скандалу. Але більшого зробити так і не зміг. Вважаю, що сильний політик не має права робити половинчасті кроки в таких ситуаціях. Тим паче, коли йдеться про життя людини».
Володар бронзової медалі особисто для мене - цілковита несподіванка. Бо вважала, що вже всі про нього забули, але виявилося, що Євген Кирилович має дар нагадувати про себе. Отже, Євген Марчук. Крім уже згаданого Олександра Юрчука, секретаря РНБО вважає фіаско року і Іванна Коберник: «Він доказ того, що не місце прикрашає людину, а людина прикрашає місце. Отримавши «розкручений пост», він опустив його на останні місця політ-хіт-параду».
Згадує Євгена Кириловича й Ірина Геращенко: «На лаври політика-фіаско претендує ціла когорта політиків, на жаль. Це: Олександр Ткаченко, Олександр Волков, Юрій Кравченко, Євген Марчук (занадто багато кроків, які викликають сумнів у його політичній самостійності)».
За Марчуком - Медведчук. Для нього, на думку Дмитра Джангірова: «2000 рік став роком краху міфів - про його перспективи як наступника, про всесильність СДПУ(о), про його контроль над парламентом...» З ним цілком згоден Єгор Соболєв. Утім, Віктор Володимирович почесне четверте місце розділив із Петром Симоненком і Віктором Ющенком (що повинно бути для віце-спікера особливо приємно).
Лариса Івшина, з усіх, хто зазнав цього року поразки, сконцентрувала увагу на Петрі Симоненку: «Комуніст №1 втратив «блокуючий» пакет лобізму в парламенті. Технологію (придуману для них) комуністи втілили, але після виборів не одержали за це нічого». Приблизно так само вважає Олександр Роднянський: «Залишаючись лідером найчисленнішої партії, яка одержала на президентських виборах близько 40% електоральної підтримки, лідер комуністів, по суті, перетворився на другорядного політика. Очолювана Симоненком найбільша партійна фракція втратила роль визначальної сили в стінах Верховної Ради».
В’ячеслав Піховшек не називає імен, але мені чомусь здається, що його відповідь можна занести в скарбничку Віктора Андрійовича. Утім, судіть самі - ось відповідь автора «Епіцентру»: «Фіаско-2000 - уряд України. Унікальну ситуацію, коли через парламент за допомогою Президента можна було «проштовхнути» будь-які закони, включаючи «Про режим цілодобового сяяння Сонця над територією України», - практично не використано. Адже це в «них» Лєшек Бальцерович свідомо брав на себе ОСОБИСТЕ пробивання непопулярних рішень, робив це, свідомо спалюючи, крім іншого, і свої політичні перспективи. Структурні реформи не відбулися. Уряд мав унікальну можливість залучити інвесторів, і через півроку ми жили б у країні, яка не дуже залежала б від того, хто нею керує. Ті, котрі вічно подають надії, ніяк не збагнуть, що хоча б народжене в новому тисячолітті покоління «маленьких українців» не повинно прожити все життя в процесі реформ».
Кілька разів у відповідях згадується міністр МВС, але персональну увагу йому приділив лише один журналіст - Андрій Тичина: «З усіх персонажів касетного скандалу він єдиний, хто разом з іміджем однозначно втратив ще одну райдужну перспективу. Незалежно від того, чим скінчаться події, нова міліцейська форма тепер навряд чи врятує ситуацію».
Кілька разів спливає прізвище Леоніда Деркача, але главі СБУ персональної уваги не приділив ніхто. І все це, мабуть, тому, що Іванна Коберник має рацію: «Керівники правоохоронних відомств - монстри, вони виявилися дракончиками, яких легко вивести з рівноваги та змусити робити помилки».
Віктор Сльозко вважає, що фіаско року - Сергій Головатий. І при цьому наводить якусь загадкову аргументацію: «Бо президент «Правничої фундації».
Олександр Ткаченко вказує на олігархів, що програли, «які, правда, останній місяць намагаються поліпшити свої справи, використовуючи скандальну ситуацію з касетою».
Наталія Лігачова, схоже, вважає, що українські політики, «як галушки в макітрі - що зверху, що знизу, все одно в маслі»: «А що, у нас реально хтось щось цього року програв, без надії повернути, повернутися, залишитися, влаштуватися?.. З точки зору наявності нерозв’язних проблем, думаю, можуть на серці миші шкребти у В.Ющенка, якщо виходити зі співвідношення надій (зокрема й на нього) - і реалій. А реальні «фіаско» у нашій політиці можливі були б тільки за умови появи справді нового Президента. А так - усе тільки легеньке лоскотання...»
А загалом-то, має рацію Ірина Погорєлова, котра вважає, що «експертиза покаже» - кому 2000 рік приніс титул політика-фіаско.
Головний стратегічний партнер України-2001
Ви ніколи не обіймалися з ведмедем? Схоже, у першому році нового тисячоліття ви матимете таку можливість. Причому незалежно від того, маєте ви бажання пережити такі відчуття чи ні. Журна- лісти практично одностайні. Від Росії нікуди не подітися. Є ті, хто підтримує багатовекторність, є ті, хто вважає її змушеною, і, ясна річ, ті, хто вважає її неприємною неминучістю. Але факт залишається фактом. Навіть відомі прозахідники виявляють песимізм, приміром, Олександр Ткаченко: «Росія. Якщо тільки у Вашингтоні після закінчення виборів не згадають про Україну». Віталій Портников: «Тепер уже Росія. Або - поки що. Спроби Польщі захистити нас виявилися незатребуваними нами ж, а Штати ще мають продемонструвати, наскільки вони сильніші від Росії, аби наш політичний трубопровід знову пішов в Америку в обхід Москви». Приреченість прозирає і в словах В’ячеслава Піховшека: «На жаль, схоже, що знову Росія. Нічого доброго про країну «маленьких українців» це не говорить. Як були, так і залишилися «маленькими». Олена Притула вважає, що «нікому, крім Росії ми такі не потрібні».
Декотрі журналісти знаходять аргументацію зближення з Москвою в економічній площині, приміром, Наталія Кондратюк: «Мені здається, що стратегічного партнера потрібно шукати не в фантазіях і мріях, а в реальності. Можна помріяти, як Україна разом із Китаєм диктує умови світові, або разом зі США вказує Росії на її місце. А в реальності варто пригадати анекдот: «Якось одного післяноворічного ранку Україна прокинулася темна й холодна - немає газу, немає світла, немає палива для АЕС, не їздять машини та громадський транспорт - немає бензину. Що сталося? Росія нарешті визнала, що Україна цілком незалежна держава». Вважає визначальною економіку й Ганна Безлюдна: «Росія ще не розчарувалася в певній економічній привабливості України. До того ж її не бентежить зміна правил під час гри. Вона нас «розуміє».
Наталія Лігачова вважає, що партнерство з Росією - це «пропозиція, від якої неможливо відмовитися». Олександр Юрчук підозрює, що всупереч застереженням Шевченка «чорнобровим» доведеться «кохатися з москалями»: «Романтична дівчина Україна шукає привабливого американського, в найгіршому випадку європейського партнера, а нею грубо й без залицянь оволодіває «північний сусіда». А ось думка Валерія Лапікури: «Поки Америка вручну перераховувала бюлетені, а Європа навчала нас жити, їх потіснив здоровий прагматизм Путіна, котрий прийшов на зміну імперській придуркуватості його попередників за тисячоліттям».
Лариса Івшина переконана, що російський бізнес виявить до нас більший інтерес, ніж інші, а Олександр Роднянський розвиває тему: «Партнер номер один - Росія. По-перше, завдяки збігу нової жорсткої лінії російського керівництва з необхідністю завершення приватизації великих промислових підприємств в Україні. По-друге, у зв’язку з очевидною зміною зовнішньополітичного курсу українського керівництва, зумовленого кризовою внутрішньополітичною ситуацією в країні».
У свою чергу ідею Олександра Юхимовича більш конкретно розвиває ціла низка журналістів, оскільки вважають, що майбутнє зближення з Москвою зумовлено не так об’єктивними, як суб’єктивними причинами. А саме потребами Президента України. Ірина Геращенко нагадує про вісім зустрічей глав двох держав, проведених цього року. Микола Вересень нагадує, що ці зустрічі почастішали після відставки Бориса Тарасюка. Андрій Тичина мислить приблизно в тому ж напрямі: «Безумовно Росія. Під кінець року вона довела, що може вирішувати свої питання й без публічного тиску. І якщо зміна адміністрації Білого дому не призведе до зміни адміністрації будинку на Банковій, ця тенденція збережеться і яскраво проявиться в процесі освоєння української промисловості». Дмитро Джангіров кладе карти на стіл: «Росія - єдина не пов’язуватиме співробітництво зі зміною президента (США та Європа апелюватимуть до українського народу з надією здійснити сценарій «Мілошевич-2»)». У цьому зв’язку й Тетяна Коробова переконана в російській гегемонії: «Кучмі більше нікуди подітися. Його компанія - Путін і Лукашенко. Разом вони готові «зміркувати на трьох» що завгодно, крім демократії».
Сергій Рахманін усе-таки зберігає надію: «Якщо все йтиме так, як іде, то Україна буде приречена на змушене стратегічне партнерство з Росією. Змінити ситуацію може, мабуть, лише одне - несподіваний поворот у справі Гонгадзе, спроможний загострити ситуацію усередині країни та змусити «прокинутися» Захід». А Єгор Соболєв загалом вважає, що стратегічних партнерів не було й немає: «Газові угоди з РФ не можна назвати партнерством, так само як і прихід російських інвесторів. Те саме можна сказати про угоди з Заходом щодо Чорнобиля та боргів». Інна Безгінська вважає, що особливого партнерства не буде й у майбутньому: «США, коли нарешті визначаться, зроблять ставку на прагматизм, відкинувши сентименти. Росія спробує грати з Україною за новими газовими правилами, не змушуючи Київ «огризатися». Особливо зближуватися з першими буде безглуздо, з другою також».
Два голоси одержала Польща. Це голоси Ростислава Хотина, переконаного, що «іноді, особливо під час обговорення газотрубних альтернативних проектів, здавалося, що поляки є більшими українцями, ніж самі українці», й Андрія Шевченка: «Країні, що фактично за «спасибі» свариться з Європою через наш безвізовий кордон, а з Москвою через наші газопроводи, можна подарувати навіть «Вогнем і мечем». Правда, географічна близькість робить політичну безодню дедалі помітнішою». Добре сказано, але погано почуто. І один голос одержав Європейський союз, відносини з яким Президент визначив, як найпріоритетніші. У бік Європи закликає рухатися Іванна Коберник: «Відносини зі стратегічним партнером повинні бути прогнозованими, зі взаємним бажанням шукати компроміси. З Росією і США це не виходить. Був би логічним поворот у бік ЄС - і умови гри зрозумілі, і вимоги помірні. ЄС - безпрограшний вибір.
І знову Ірина Миколаївна Погорєлова, котра, з огляду на чинник суб’єктивності у визначенні зовнішніх пріоритетів усієї країни, вважає, що «експертиза покаже».
Чим завершиться справа Гонгадзе?
Відповідь В’ячеслава Піховшека на це запитання дещо шокує. Утім ще більше шокувала неспроможність Президента вибрати єдино вірну лінію поведінки в розпаленому скандалі, хоча її, цю лінію, пропонували йому наступного дня після виступу Мороза. Йому порадили рухатися в протилежному від правди напрямі. Тож кожна заява й кожне слово влади ліпиться у грудку брехні. І рано чи пізно ця грудка я-а-ак плюхнеться! Тож порада В’ячеслава Піховшека вже не застосовна, та однаково цікава: «Я все-таки сподіваюся, що Георгій живий. І буду сподіватися, поки не доведуть протилежне. Але залишаються питання, хто організував усе це. А стосовно політичної складової, то все залежить від того, хто і як захоче цією ситуацією скористатися. Найкращий вихід для Президента - визнати, що до своїх 62 років він уміє матюкатися, що нічого стосовно Георгія не «замовляв», що вірить у Бога і будує храми, що через ненормативну лексику в нас у відставку не йдуть. Говорив же колись спікер, «котрий зайшов двічі...» - «в Івана Зайця всім на заздрість яйця», і ситуацію в країні називав «блядською». Пережили... Але годинниковий механізм акцій запущено, як запущено й механізм протидії їм. Унікальний розум наших доблесних спецслужб є гарантією, що всі можливі помилки буде зроблено. Залишається питання - чи піде влада на переговори? Кравчук, Голушко й Марчук пішли на переговори в 90-му... Тут - не знаю, бо сумарний результат дій конкурентів щодо близькості до Тіла може виявитися несподіваним для всіх. І далеко не факт, що позитивним для них самих».
Олена Притула вважає, що все закінчиться: «Трагедією, після якої неодмінно має прийти очищення. Я вже говорила, що сприймаю все, що відбувається після 28 листопада, як відплату за те, що сталося з Георгієм. У нас досі є дуже маленька надія, що він живий, і ми будемо до останнього сподіватися, але...
Ясна річ, будуть відставки, перестановки, торги, переговори. Але закінчитися все має тим, що всі повинні зрозуміти - ТАК ДАЛІ ЖИТИ НЕ МОЖНА!! Реакція влади на заяву Мороза свідчить, що вони винні. І на їхньому місці я не чекала б суду, бо ніякий суд не захистить від совісті. Кучма повинен сам піти у відставку - якщо йому не довіряють люди, як він може керувати країною та людьми?»
Схожої думки й Інна Безгінська: «Усе закінчиться навряд чи швидко, але відставкою Кучми. Думаю, докладуть усіх зусиль, аби все звести нанівець. Побоююся сценаріїв «у розвиток». Або хтось захоче «дотиснути» до відставки новим епізодом, або хтось радикально «обілить» Кучму. Через певний час можуть «попросити» Кравченка. За російським сценарієм Холодов-Грачов прибрати, але за другу провину. Думаю, Кучма піде у відставку, але не в зв’язку зі справою Гонгадзе. Видається розумним вихід у відставку «по-російськи» через призначення Ющенка в.о., що навряд чи влаштує оточення».
Можливість відставки Президента не виключає Микола Вересень, котрий вважає, що результатом скандалу стане «приголомшлива дискредитація Президента України Леоніда Кучми зокрема й усієї виконавчої влади. По-перше. І можливе зростання свободи слова на тлі протистояння силових відомств і олігархів. У боротьбі за владу. Є мікрошанс, що 2002 року буде новий президент». Аналогічна надія жевріє і в Дмитра Джангірова. Він вважає, що «справа Гонгадзе» закінчиться «достроковими президентськими виборами. Правда, Президент про це поки що не здогадується, але тим жорстокішим стане похмілля».
А от Олександр Юрчук вважає, що ніяких потрясінь не буде: «Трагедії закінчуються фарсом. Буде багато нових плівок, торгів, і Леонід Кучма залишиться. Цю країну не візьмеш навіть жорстким порно, не те що компроматом». Віталій Портников представляє найчисленнішу групу, яка вважає, що справа скоріш за все, закінчиться нічим. Але при цьому він відзначає: «Справа Гонгадзе - це діагноз усій нашій еліті й великому протистоянню бандитів і провокаторів: хто кращий? Це не останній такий скандал...» Андрій Шевченко, схоже, опустив руки: «Нічим. Силовики збережуть посади, Мороз, Мельниченко й партнери - волю, журналісти - покірність, Захід - нейтралітет, країна - скепсис». Ростислав Хотин сидить у Лондоні й тихо знущається з країни, яку дуже добре видно з відстані: «Нічим! А Україна стане членом Європейського союзу разом з Іраном і Іраком». Іванна Коберник змальовує вихід із ситуації, у який, здається, і сама, небезпідставно, не дуже вірить: «Чим завершиться справа Гонгадзе? Не революцією і не торжеством правди та справедливості. Перше неможливе в зв’язку зі станом мас і відсутністю вождів, друге неможливе з огляду на першопричину - провокації не закінчуються торжеством справедливості. У найкращому випадку - якщо Президент візьме себе в руки двома руками, то ми побачимо нового старого Президента-2 з підремонтованим оточенням». Віктор Сльозко, схоже, досить цинічно заявляє: «Пшиком!»
Наталія Лігачова: «Усе, по-моєму, залежатиме від того, чи зможуть О.Мороз і К знайти фінансову підтримку акціям протесту. Поки що, здається, у них це не дуже виходить. Але за будь-яких обставин це повинно закінчитися взаємними компромісами - бо жодна зі сторін не має достатніх аргументів, аби щось кардинально змінити. А мені принаймні хотілося б дізнатися хоча б одне: зникнення Георгія та «касетний скандал» - це справа одних і тих самих рук, чи різних? А надія побачити Георгія - на жаль, дедалі менша».
Ірина Геращенко переконана, що «справа Гонгадзе повинна завершитися повним розслідуванням - у правоохоронних органів і влади немає іншого виходу. Занадто великий резонанс у країні й за кордоном. Гонгадзе знайдуть - сподіваюся, що живого... або його тіло». Ганна Безлюдна, і не тільки вона, цілком згодна з колегою: «Сподіваюся, ми дізнаємося імена винних ще за життя, а не років через п’ятдесят як гучні викриття. Та якщо після цього все просто вщухне й нічого так і не станеться - у цій країні більше нічого буде робити».
Володимир Кацман обережніший: «Якщо мати на увазі розслідування зникнення особистості Гонгадзе - слідство покаже...» Світлана Дорош зауважує: «Наймерзотніше те, що хтось напевне знає, як ця справа почалася і як вона може завершитися. А нам залишається сподіватися, що гірше, ніж є, уже не буде». Оптимістів, котрі вважають, що може бути й гірше, не знайшлося. Але Андрій Тичина переконаний, що всі дійові особи так чи інакше домовляться: «ВОНИ завжди домовляються. Радикального результату годі чекати. Жодна сторона, на жаль, не має критичної маси соціальної підтримки. У чомусь виграти можуть лише ЗМІ. Якщо два місяці примудрялися говорити про ЦЕ, то про все інше говорити вже буде легше. Про Гію не говорю. Будемо сподіватися...» Але надія залишилася не в багатьох. Ось думка Валерія Лапікури: «Дуже хотілася б, щоб він знайшовся живим, щоб він виявився лише заручником чиєїсь брудної гри. Але, на жаль! - історія ХХ століття показала, що заручників дедалі частіше вбивають ще до початку переговорів».
Я заздрю тим колегам, у яких залишилася надія на те, що Георгій живий і не можу заздрити тим, хто вважає зміни неможливими, а пошук правди - абсолютно безперспективним. Водночас не можу розділити надії Олександра Ткаченка на те, що все скінчиться «якимось очищенням і виходом у позитив: більш прозорою економікою, політикою, не говорячи вже про інакше ставлення до журналістики та свободи слова». А хотілося б. Але частина опитаних налаштована, схоже, скептичніше. Приміром, полум’яна Коробова вважає, що від усього, що сталося, залишаться лише «спогади про те, що Україна пережила потрясіння, яке не стало катарсисом». Та й Наталія Кондратюк упевнена, що «справа закінчиться нічим. Домовляться. А «справу» просто «забалакають». Крайнім виявиться офіцер Мельниченко». А Олександр Роднянський переконаний, що сформовану ситуацію використовуватимуть усі, кому не ліньки: «Справа продовжуватиметься, трансформуючись із «касетної справи» у «справу Мороза» чи якусь іншу, як мінімум до парламентських виборів. Це надзвичайно вигідно й ефективно для багатьох учасників політичного процесу». Лариса Івшина підозрює, що ситуація «використовуватиметься як «сировина» для різноманітних політичних акцій. Має перспективу юридичної війни. Позаяк обидві сторони не мають достатньої довіри, і їхні аргументи відразу ж викликають сумнів». Але в кожному випадку мають рацію Сергій Рахманін і Єгор Соболєв: «За будь- якого результату - остаточною втратою довіри до влади».
Хоча всі точки над «і» розставить експертиза. І про це говорить Ірина Погорєлова.
Найгучніша відставка і найвпливовіше призначення, яке ви прогнозуєте на 2001 рік?
І знову Віктор Андрійович переможець. Відставку прем’єра 2001 року прогнозує найбільша кількість опитаних. На другому місці - Юлія Володимирівна, на третьому - Леонід Данилович. Знаменно, що про відставку силовиків говорить лише дехто. Є також оригінали. Приміром, Віктор Сльозко переконаний, що відставником року стане прем’єр, а Юрій Кравченко посяде його місце...
Просто моторошну картину малює Олександр Юрчук: «На мою думку, гучна відставка - Віктор Ющенко. Я особисто до нього дуже добре ставлюся й мені навіть здається, що часом я його розумію. Але така карма прем’єра. А з призначень - це, скажемо так, Роман Безсмертний на місце Литвина й Микола Азаров куди-небудь в уряд. І прийде донецький клан, і простягне він руку допомоги Президентові, і стисне він цю руку...»
Інна Безгінська вважає, що зі своїми посадами попрощаються як прем’єр, так і Президент. Дмитро Джангіров переконаний, що сенсацією 2001 «стане відставка Кучми. Впливові призначення вже давно вичерпано, можна чекати лише якихось повернень (Горбулін??)». Андрій Тичина припускає таке: «Віктор Ющенко в будь-якому випадку піде у відставку наступного року. «Гучність» цієї події могла б перекрити тільки відставка Президента, що дуже малоймовірно. Відповідно, найвпливовішим призначенням буде наступник Ющенка. Будь то Азаров, Тигипко чи хтось інший - це буде сенсацією». На думку Наталії Кондратюк: «Найгучнішою може бути тільки відставка Президента чи відставка парламенту. Це не прогноз - це репліка».
Невесело оцінює перспективи як нинішнього, так і майбутнього прем’єра Віталій Портников: «Після його відставки навряд чи можна говорити про гучного прем’єра - на цій посаді може опинитися будь-який висуванець міні-олігархів, котрі набирають сили...»
І тимчасом, як стосовно відставників Микола Вересень на загальному тлі не оригінальний, то щодо майбутніх призначенців - йому головний приз за оригінальність: «Якщо, попри сьогоднішню політичну логіку піде Л.Кучма, то буде гучна відставка. Друге місце за децибелами посяде відставка В.Ющенка. А призначення - Л.Кучми свідком у справі Г.Гонгадзе».
Насторожено до урядового майбутнього ставиться Олександр Ткаченко. На його думку, найвірогідніші: «Відставка Ю.Тимошенко, призначення в уряд Азарова чи Щербаня. Хоча розвиток подій може бути значно драматичнішим». Частково його підтримує і Наталія Лігачова: «Якщо Л.Кучмі допоможе Росія - то, думаю, може-таки відбутися відставка Ю.Тимошенко. А, загалом, справа не в конкретних іменах, як мені здається. А в тому, що в країні катастрофічно мало Професіоналів і Особистостей. Зокрема - на жаль - їх немає і в лавах опозиції. Отже, на кого й на що розраховувати 2001-го, 02-го, 04-го?» Про кадровий голод і недоліки особистостей говорить і Олена Притула: «Я думаю, що коли- небудь наступного року все-таки відбудеться багаторазово анонсована відставка Тимошенко. Проте, йдучи, вона гучно грюкне дверима, або за нею захлопнуть двері камери... Призначення - хіба в нас залишилися люди, які самостійно на своєму місці приймають рішення? Яке може бути впливове призначення? У нас рідко коли людина прикрашає місце».
Про те, що у відставку піде віце-прем’єр із питань ПЕКу, вважають Ірина Геращенко й Іванна Коберник: «Відставка Тимошенко - представники силових структур стверджують, що відставка Ю.В. - кримінальна справа проти неї. А слідство навряд чи буде тихим, отже галасу вистачить і після відставки. Призначення - наступний прем’єр». Відставку уряду прогнозує і В’ячеслав Піховшек: «Скажуть, ясна річ, що коней на переправі не міняють, але набридло вже плавати на цій переправі. Коні, до того ж, «не винні». За визначенням. Впливових призначень 2001-го не буде. Вплив цих призначень відчуємо згодом».
Дуже цікаво про наслідки відставки нинішнього прем’єра й Кабміну говорить Олександр Роднянський: «Її наслідком буде створення навколо Ющенка великої політичної сили - об’єднання націонал-демократів і низки партій центру. З іншого боку, у разі призначення главою уряду рішучої постаті, можлива поява нового претендента на президентську посаду. Скоріш за все, такою кандидатурою стане політик, який не належить до так званих силових міністрів». Про можливу відставку прем’єра говорить і Володимир Кацман, туманно натякаючи: «Можливо, це буде водночас і «гучна відставка», і «впливове призначення»...
Сергій Рахманін вважає, що відставка Ющенка гучною не стане і при цьому додає: «Хочеться сподіватися на відставку Кучми, проте надія ця слабка. Крім того важко назвати політичного лідера, гідного звання нового лідера нації. А стосовно призначень, то, думаю, нас можуть здивувати імена нового прем’єра, нового міністра внутрішніх справ і нового глави президентської адміністрації».
Дуже цікаву й загадкову думку висловила Лариса Івшина: «Будь-яку відставку можна зробити гучною. Кандидати передусім - у Кабміні. Чимало залежатиме від тих висновків, яких дійдуть на основі «скандалу касет». А Світлана Дорош вважає інакше (у сенсі децибелів відставки): «Навряд чи в Україні відставка може бути гучною - про неї говорять наступного дня після призначення. Так само як і сумнівним є впливове призначення. У нас впливають одні й ті самі. Мабуть, може статися «гучне призначення», приміром, на посади силовиків».
До речі, про силовиків. На думку Ірини Геращенко, Кравченко, Деркач і Потебенько не збережуть свої посади. Ганна Безлюдна не виключає, що силовими міністерствами наступного року керуватимуть цивільні особи.
Як бачимо, з майбутніми відставками куди більше визначеності, ніж із призначеннями. Очевидно тому, що за бортом владних крісел залишилися рядові. І хто з них призначатиметься в майбутньому і куди, передбачити справді складно. Тим паче невідомо, за яких обставин відбуватимуться відставки та призначення. Адже, як справедливо відзначає Ірина Погорєлова, це покаже експертиза.
Партія-2002
Світлана Дорош прогнозує, що на майбутніх парламентських виборах перемогу імовірніше за все отримає «блок партій із приємною назвою і великими грошима». Такої думки дотримується стільки ж опитаних, скільки висловилося за партію з не дуже приємною, та все ж широко відомою назвою - КПУ. Комуністи практично нога в ногу йдуть із соціал-демократами, особливо якщо останнім зарахувати голоси, віддані їхньому блоку з Демсоюзом. Основною силою соціал-демократів і просто демократів вважає Віктор Сльозко. В’ячеслав Піховшек із ним згодний: «Люди, котрі отримали колись мандат довіри виборців, не сприйняли його як карт-бланш. Цим структурам доведеться впоратися з внутрішніми проблемами, вони, на жаль, закономірні. Вони мудрішають, із ними інші партії не можуть зрівнятися по резервах, інтелектуальних можливостях та організаційних. Але, як і раніше, багато що залежить від вирішення проблеми, чи мають значення в цій країні партії». Розбиває мрії про реальність Андрій Тичина: «Можна лише сподіватися, що це буде Рух. Без усяких «у», «к» і «е». Об’єднання могло б мати набагато привабливіший ефект для електорату, аніж розкол, що забезпечує ефект відторгнення... Але будемо реалістами - із КПУ реально змагатися можуть лише СДПУ(о) із Демсоюзом, та й то в тандемі». У перспективу блоку Медведчук-Волков вірить і Олександр Роднянський: «Блок має потужний сумарний ресурс: фінансовий, медійний, особистісний. У його лідерів є великий досвід використання адміністративних і організаційних засобів у політичних проектах». А от Іванна Коберник припускає, що особливо бурхливе зростання буде спостерігатися в рейтингах СДПУ(о) і «Трудової України». Появу блоку трудовиків і соціал-демократів не виключає Лариса Івшина: «Якщо уряд протримається до виборів, то нова версія «Громади»-«Батьківщина» плюс сателіти. Якщо ні - нова коаліція (можливо, Медведчук, Тигипко)». Наталія Лігачова висловлюється за союз праці й капіталу: «Трудова Україна» (і, можливо, ті, хто примкнув до неї). В одному місці зібрано всі ресурси: фінансові, сімейні, моральні, особистісні». Віталій Портников з певною огидою констатує: «Я не можу вважати існуючі групи лобіювання партіями...» Такої ж думки Олександр Ткаченко: «Хотілося б бачити нову політичну силу, принципово відмінну від нині існуючих бізнес-партій розколотих безладних реформаторів і демократів, не кажучи вже про лівих. Але навряд чи це станеться цього разу». Конкретніше про нову силу та її можливого лідера говорить Інна Безгінська: «Її поки немає і не буде до 2002 року. Якщо тільки Ющенко з ідеєю прагматизму і відмови від ідей не примкне до якоїсь нинішньої непомітної». А ось авторитетна думка Володимира Кацмана: «Упевнений, це не буде жодна з тих партій, які сьогодні посилено крутять дорогі ролики на співчуваючих телеканалах чи замовляють «хороші й правильні» соцдослідження. І вже тим більше не ті, хто спішно приміряє на себе одяг «партії влади»... Тепер доведеться пояснювати: якої такої влади, кого конкретно маєте на увазі, будь ласка, по прізвищах!.. «Паті»-сюрпризом може бути та структура, про яку сьогодні соціологи не пишуть. При загальній партійній імпотенції зліплять гарне, звучне, зрозуміле ім’я і два-три розумні слогани (кліпи, акції тощо). На моє глибоке переконання, партійні вибори-2002 будуть знову чистим аркушем паперу: все колись написане зникне, доведеться писати наново. Можливо, за винятком комуністів - але й у них електорат скорочується значно, на особливі успіхи в 2002-му розраховувати не варто».
Про відсутність партії, «котру люди підтримували б свідомо», говорить Ганна Безлюдна. З цим, схоже, не зовсім згодна Ірина Геращенко: «КПУ, СДПУ(о) - їм вдасться пройти в парламент і отримати чимало мандатів: у перших - вірний електорат, другі - почали кампанію за чотири роки до виборів».
Наталія Кондратюк вважає, що партією номер один 2002 року буде «традиційно - КПУ. За нею, швидше за все, СДПУ (о), бо в неї є гроші, вплив і мета». Повний скепсису Сергій Рахманін: «За два роки багато може змінитися. Якщо виходити із сьогоднішніх реалій, то на наступних виборах нас розчарують усі - одні більше, інші менше. Слабо віриться, що за кілька років у нас може з’явитися потужна партія чи життєздатна коаліція. Комуністи втрачатимуть свій вплив, але, як і раніше, будуть залишатися гуллівером серед ліліпутів».
Андрій Шевченко висловлює песимізм із приводу перспектив правих партій: «Комуністи будуть попереду, оскільки постійне розпушення не червоного грунту поки родючого гумусу не дає». З ним згодна Олена Притула, котра вважає, що ніхто не дотягує до рівня вірних ленінців. Комуністам най- більшу фракцію прогнозує й Тетяна Коробова, нагадуючи про те, що «КПУ - кращий спаринг-партнер влади». А от Юрчук із ними не згодний: «Рухи України! Вони так гарно розмножуються. Кумедно».
Один голос, якщо не рахувати саркастичних авансів, виданих «Батьківщині» Ларисою Івшиною, отримала партія Юлії Тимошенко. Це голос Дмитра Джангірова: «Батьківщина» (можливо в блоці) - вибори-2002 пройдуть майже без використання адмінресурсу, що визначить крах її конкурентів - СДПУ(о)-ДС і «ТУ». Валерій Лапікура вважає, що переможе партія здорового глузду, а Ростислав Хотин знову жартує: «Знову якась Партія зелених». Хоча чому жартує?
У Миколи Вересня на адресу партій новорічне побажання: «Дай Боже, щоб вони пережили кризу зі справою «Гонгадзе-Мороз-Кучма-Кравченко-Деркач-«Україна без Кучми»-«Україна з Кучмою»- мітинги-демонстрації-голодівки». І ще - експертизу, - додає Ірина Погорєлова.
Наступник-2004
Ось вона - криза довіри населення до влади: не вірять журналісти Леоніду Даниловичу, котрий заявив про те, що йому достатньо двох термінів президентства і про жоден третій він навіть не думає. Журналісти владі не довіряють і тому схильні вважати, що Леонід Данилович зможе-таки втретє стати Президентом...
2004 року господарем Банкової Леоніда Даниловича бачить Володимир Кацман. Не виключає цього і В’ячеслав Піховшек: «Ця людина має надати гарантії певного типу і діючому Президенту, і його найближчому оточенню. Це мають бути гарантії, яким повірять. Боюся, у цьому і полягає головна проблема в країні, де більше половини громадян не вірять людям. Якщо ж людини, гарантіям якої повірять, знайдено не буде, можливо й те, що Л.Кучма піде на третій президентський термін. Залишимо деталі правникам, та й зараз очевидно, що сам Президент цього не хоче. А ми можемо визначити наступника, виходячи з відомих нам фактів про те, хто з можливих кандидатів уміє давати й дотримувати слова і довів це своїми діями». Обережно припускає подібний варіант і Лариса Олексіївна: «У найближчі роки основною рисою буде уникнення наступництва. Ну а потім впливові сили мають домовитись. Якщо не знайдеться політичний топ-менеджер а-ля Чубайс в Україні, їх поєднають з-за кордону». Ще обережніше висловлюється Андрій Шевченко: «Не факт, що наступник. Не факт, що 2004-го. Не факт, що буде хтось новий». Олександр Роднянський міркує таким чином: «Якщо не залишиться на третій термін нинішній Президент, то швидше за все наступником стане представник «м’якої» опозиції, явно дистанційованої від влади. Можливо, навіть хтось із нинішнього близького оточення глави держави розіграє такий сценарій».
Щодо нинішнього оточення. Згадаємо всіх поіменно. Дмитро Джангіров переконаний: «Наступника не буде, бо призначена поквапливо кандидатура типу Пустовойтенка викликатиме лише жалість». Наталія Лігачова продовжує вірити в могутність Литвина: «Адже не випадково ж його відразу потихеньку «вивели» з участі в усіх нинішніх перипетіях. Хтось щось чує про його заяву до суду? І чи не здається вам, що зараз тишком-нишком - але знову ж набирає особистої ваги В.Медведчук?» Що стосується Віктора Володимировича, то йому пророкує президентство Віктор Сльозко, уточнюючи, правда, що така перспектива відкриється перед лідером СДПУ(о), якщо місце не займе Юрій Кравченко. Сильною стороною кандидатів Сльозко вважає відсутність публічних заяв про високі амбіції. А от Олена Притула думає так: «Не Литвин, не Кравченко, не Марчук і, я сподіваюся, не Медведчук...» Наталія Кондратюк переконана: «У нас не може бути наступників. Занадто швидко влада змінює фаворитів, розвішуючи черепи «бідних Йориків», у повчання тим, хто ще наївно вірить, що друзів не зраджують, а слова - дотримуються».
Андрій Тичина, як і переважна більшість, не визначився: «Медведчук, Кравченко, Тигипко, Ющенко... Кучма?.. Кандидатур багато, а реальну ми можемо і не знати. Часу попереду ще дуже багато (можливо)».
Наступним президентом Віктора Ющенка бачать Єгор Соболєв, оскільки прем’єр «продемонстрував уміння вчитися, явно загартувався. Зростання економіки, яке вже з 2001 року буде помітним на мікрорівні, привертає до нього електорат» і Інна Безгінська: «За відсутності ідеї, здатної захопити маси, її місце займають дії. З наявних Ющенко поки - найдійовіший».
Тетяна Коробова прогнозує ось що: «За умови, що вибори будуть демократичними, переможе Вітренко. Такими є результати правління Л.Кучми: після нього до влади може прийти тільки щось крайнє, яскраве і ще жахливіше. За умови звичайного проведення виборів - Кучма, котрий обтруситься».
Ганна Безлюдна серед існуючих кандидатів не бачить нікого і чекає появи нового лідера, а Олександр Ткаченко вважає, що про наступника можна говорити після парламентських виборів. Сергій Рахманін виводить середнє арифметичне двох арифметичних думок: «Сьогодні це пророчити практично неможливо. Гадаю, ніхто з тих, чиї імена називають сьогодні». Якийсь майже абстрактний портрет майбутнього Президента малює Олександр Юрчук: «Можу назвати його основні риси: юрист, любить футбол, гнучкий, як Марчук, далекосяжний, як Мельниченко, блискучий оратор (як Ющенко), за правду готовий піти по трупах (як Мороз). Всі ці якості взаємодіють, нівелюються, і виходить якийсь директор». Іванна Коберник не дуже конкретна, зате дуже символічна: «Наступник-2004. Залежить від стратегічного партнера і швидше за все буде вирішуватися в останній момент. У списку залишаються Ющенко, Медведчук, Тигипко, Кравченко. Швидше за все, щось середнє між Немедведчуком і Неющенком». До речі, про роль основних стратегічних партнерів у виборі наступника чи обранні його без урахування побажань нині діючого Президента буде ще сказано багато. Ось, наприклад, Ростислав Хотин знову думає, що жартує, коли називає наступником-2004 Володимира Путіна. І Вересень туди ж. Правда, він поділив шанси фіфті-фіфті між Путіним і Бушем.
Втім, певною мірою вплив Москви та Вашингтона на зміну чи обрання на третій термін нині діючого Президента залежатиме від результатів проведеної в нинішні дні експертизи. Про це нагадує Ірина Погорєлова.
Цитата-2000
Торік ми ремствували з приводу рідкісних виступів Івана Степановича Плюща. Зараз оратор номер один повернувся у велику політику і... не втримався на першому місці, яким міцно володів завжди, обіймаючи спікерське крісло в попередні роки. У Івана Степановича з’явилися серйозні конкуренти. У першу чергу, звісно, Леонід Данилович. Наприклад, Олена Притула вважає, що: «Абарзелі совсєм!» (цитата з розшифровки розмов Кучми і Кравченко, може відноситись до всього). Микола Вересень відмовився цитувати вислів, який сподобався йому: «Я процитував би, але навряд чи це надрукують. За законом нецензурне слово й вислів публікувати не можна, але, як виявилося, можна говорити в кабінеті». З ним цілком згодні Андрій Тичина, Дмитро Джангіров й Інна Безгінська.
В’ячеславу Піховшеку запам’яталися: «Співпереживання Президента про «скажених європейських корів» і про здоров’я депутатів, які побували за кордоном»». Репліки за вище згаданою адресою оцінила й Тетяна Коробова: «свині необрізані», «шарики за ролики заїхали», «бред сивої кобили» й інші перли лідера європейської держави, адресовані парламентерям. Іванні Коберник запало в душу висловлювання Леоніда Даниловича: «В України немає проблем із газом, а є проблема з доларами».
Іван Степанович ввійшов у хрестоматію перлів 2000 року фразою: «Хай слухають - щоб їм усім позакладало». У цьому впевнені й Олександр Роднянський, і Наталія Лігачова. До речі, щодо прослуховування. Тут відзначився й Леонід Васильович Деркач, і це не забула відзначити знову ж Іванна Коберник: «Скажу вам чесно - якщо спецслужби когось прослухують, клацання немає. Якщо є клацання, то це можуть бути просто дефекти зв’язку. Не може спецслужба слухати й сопіти». Й одразу Олександр Юрчук наводить цитату майже невідомого автора: «Я вас пишу, чего ж боле... Что я могу еще сказать?» Втім, із точки зору нестатутного цицеронства главі СБУ конкуренцію склали його ж колеги. Світлана Дорош нагадує про те, що сказав прокурор М.Потебенько своїм підлеглим на колегії Генпрокуратури: «Нема доказатєльств, нєчєго упражняться над людьми». Тут і Ростислав Хотин із зауваженням Миколи Джиги: «Я Гонгадзе не знаю, хоча людина я дуже поінформована». Чудесний діалог року наводить Сергій Рахманін: «Сергій Головатий (звертаючись до Юрія Кравченка): «А пам’ятаєте, як ви мені сказали: «Я тебе відвезу в ліс і по мєнтовськи відпи...» Я далі не буду говорити. Це ви пам’ятаєте?»
Юрій Кравченко: «Шановний пане Головатий, я хочу сказати, що ваша лексика мені не знайома».
Віталій Портников звертає увагу на слова президента Росії: «Если Кучма узнает, за какие деньги я продаю газ Шеварднадзе, он мне сала не отрежет и горилки не нальет», Олександр Ткаченко на висловлення Джорджа Буша: «Я люблю свободу слова», а Андрій Шевченко на заклик Білла Клінтона: «Борітеся - поборете». У даній ситуації доречно навести цитату Лариси Івшиної, вписану нею ж в анкету: «Для того, щоб наздогнати, ми повинні випередити».
І тільки Ірина Погорєлова не поспішає визначатися з цитатою року, очікуючи, що з цього приводу скаже експертиза.
Надія-2001
Ви звернули увагу, як багато злості та як мало дотепності в наведених вище висловлюваннях? Для того, щоб пояснити це, потрібно просто роззирнутися довкола. Ми живемо, повернувшись спинами одне до одного, ми розучилися співпереживати й радіти успіхам інших. Найчастіше навіть друзів. Як хочеться про все це забути в передноворічні дні й позбутися цього відразу ж після свят, із першого робочого дня. Мрії... Надії... І знову вони в кожного свої. Однак, мабуть, чиясь надія виявиться не одинокою і стане чиєюсь ще, і тоді в неї з’явиться шанс втілитися. А поки що...
Віктор Сльозко сподівається, що запевнення Григорія Омельченка, що «Український народ - мудрий», у новому році стане реальністю. На український і Вищий суд покладає надії Інна Безгінська. Ганна Безлюдна має надію, що «в суспільстві повинна з’явитися хоч якась здорова об’єднуюча ідея. Діти повинні шанувати свою країну». Розмріялася і Світлана Дорош: «Нехай хоча б у небагатьох політиків обізветься совість». Тему продовжує Ірина Геращенко, сподіваючись, «що влада винесе із осінніх подій року, що минає, урок, політики стануть публічнішими, влада - поряднішою, журналісти - професіональнішими. А людина-надія - Ющенко. Хотілося б, щоб він став політиком і створив свою команду». Ірину підтримує Віталій Портников: «Поява в уряді Віктора Ющенка не тільки харизматичного прем’єра і залізного віце-прем’єра, а й сильної команди компетентних реформаторів - це шанс». А ось В’ячеслав Піховшек сповнений песимізмом: «Її не існує, як не було і в році попередньому. Йде гра за написаними ролями, під обридлу фонограму. І це називають політикою. Я не вірю в гороскопи, але довіряю статистиці. Попередні роки Змії - 89-й (Фергана, Карабах, Баку - перша велика кров у перебудованому Союзі), 77-й (прийняття брежнєвської Конституції), 65-й («посадка» перших дисидентів Даніеля і Синявського), 53-й (смерть Сталіна, амністія, початок «відлиги»), 41-й (початок війни), 29-й (початок Голодомору), а також революційні 1917-й і 1905-й. Мені особисто подобається лише 53-й».
Сподіваємося, що надія Наталії Лігачової все ж зміцніє, оскільки вона полягає ось у чому: «Хочеться сподіватися, що до кінця 2001 року я не жалкуватиму, що свого часу відмовилася будувати майбутнє своєї дев’ятирічної доньки за межами України. На жаль, наприкінці 2000-го я сумніваюся, що вчинила правильно».
Без рожевих окулярів у майбутнє хоче дивитися Микола Вересень: «Надії на те, що скінчиться мракобісся, неправда, вбивства, фальсифікації результатів виборів і результатів референдумів, немає. Проте є надія, що трохи розвидниться, хоч у чомусь, хоч десь». На порядок оптимістичніший Олександр Роднянський: «Хотілося б сподіватися, що всі скандальні конфлікти і кризи приведуть до відродження політичного балансу між гілками влади і до перетворення підкилимової гризні кланів, груп і партій у відкритий політичний процес».
Володимир Кацман грайливий: «Хочу сподіватися, що в майбутньому тисячолітті:
- синоптики сподіватимуться на те, що на кожен циклон виявиться антициклон;
- селяни сподіватимуться на хороші погодні умови;
- жителі міст сподіватимуться, що останнє підвищення цін було по-справжньому останнім, що буде гаряча вода і не замерзнуть батареї опалення;
- «зайці» сподіватимуться, що на найближчій зупинці не ввійде контролер;
- уряд сподіватиметься - і ці сподівання в щось конкретне втіляться;
- політики йтимуть «в останній бій» із надією - і вона їх переможе, померши останньою...»
А ось Іванна Коберник - прагматик: «Краще не сподіватися, а планувати. І не забувати афоризму: «Наші успіхи доводять, на що ми спроможні, а наші невдачі показують, чого ми варті».
До речі, мрія Тетяни Коробової цілком реальна: «Хочу купити папугу. Назвати Даниличем і тренувати з ранку до вечора сподіваючись навчити пристойно розмовляти». Сергій Рахманін папуги купувати не буде. По-перше, тому, що в нього є черепаха, а по-друге, тому, що вважає: «Якщо в Росії виникнуть серйозні внутрішні і зовнішні проблеми, з’явиться надія на те, що ми не станемо Білорусією- 2. Є слабка надія й на те, що Україна без Кучми буде кращою, ніж Україна з Кучмою». Україну без Кучми сподіваються в наступному році побачити Дмитро Джангіров і Ірина Погорєлова, якій, щоб вірити в це, не потрібна жодна експертиза. Тим паче що є цілком предметна надія Олександра Юрчука: «Фірма «Самсунг» випустить цифрові диктофони з автоматичним упізнанням голосів. Не доведеться залучати міжнародних експертів».
Цікаво, що надії покладаються й на Джорджа Буша-молодшого. Про це пишуть Ростислав Хотин та Лариса Івшина. Проте, на відміну від свого колеги, Лариса Олексіївна все ще сподівається на тих «нових-старих українців, які воювали з касовими апаратами». На народ чомусь покладає надії Олександр Ткаченко, а Єгор Соболєв вірить у зростання нової економіки, у тому числі малого і середнього бізнесу. Андрій Шевченко сподівається, що Гія живий і що телебачення в наступному році буде прибуткове і випростає плечі. Валерій Лапікура сподівається, що плечі випростають не лише телевізійники: «Люди, які працюють на добре ім’я України: династія лікарів Шидловських, що зберегли і збільшили перлину Волині - санаторій «Лісова пісня», підприємець із Білої Церкви Петро Мороз, що здійснив революційний прорив у розробці і впровадженні альтернативних теплових технологій, нарешті тендітна жінка Ніна Карпачова, в якої більше мужності, ніж у 400 чоловіків-депутатів Верховної Ради. А в моєму особистому житті - надія-2001 і всіх наступних років та століть - моя Лапікуриха». Дай Боже, щоб у всіх поруч була людина, на яку можна було б покладатися. Надія Наталі Кондратюк у чудових віршах:
«Я знаю: будет золотой и долгий,
Как мед густой, непроходимый полдень,
И будут с гирями часы на кухне,
В саду гудеть пчела и сливы пахнуть.
Накроют к ужину, и будет вечер,
Такой же хрупкий и такой же вечный,
И женский плач у гроба не нарушит
Ни чина жизни, ни ее бездушья».
І, як луна, слова Олени Притули: «Сподіваюся, що ми дізнаємося правду про Гійку. Сподіваюся, що все це стане останньою краплею.
Сподіваюся, що всі будуть любити своїх близьких, дітей і батьків сьогодні, не відкладаючи на завтра. Обійміть їх міцніше зараз, не плануйте на завтра зізнання в коханні, принесіть їм подарунок сьогодні. Оскільки завтра може бути пізно... І пам’ятайте, що поки вони поруч, живі й здорові, - ви щасливі! Сподіваюся, що гірше вже не буде».
Надія вмирає останньою - нагадує Андрій Тичина, і ми не сперечатимемося з ним. Сподівайтеся! З Новим роком!