Видавництво «Ворошиловградська правда» вважали поліграфічним мастодонтом колишнього СРСР. Це було одне з небагатьох підприємств, орієнтованих на книжково-журнальне виробництво. Загальний наклад преси центральних, республіканських газет становив близько 3 млн. на добу, а наклад книжок — близько 100 тис. на місяць. Загальна площа, яку займало видавництво, становила майже 6 гектарів, а понад 500 чоловік штату працювали в три зміни.
Внаслідок процесів із розподілу майна, які відбувалися в Україні з кінця 1991 року, колишній партвидав — видавництво «Лугань» — було не лише визначене об’єктом права державної власності, а й віднесене до розряду стратегічно важливих. А 1997-го видавництво було включене до переліку об’єктів держвласності, які не підлягають приватизації.
Роки незалежності показали, що поліграфічні масштаби, доречні в СРСР, занадто громіздкі для Української держави. Весь цей час видавництво було полишене на самого себе й особливої опіки, у тому числі з боку Держкомінформу, не відчувало. Першого директора Олега Дерябкіна (він пішов зі своєї посади за рік до пенсії) змінив «криз-менеджер» Володимир Мочалов, в часи правління якого почалися масові скорочення і неоплачувані відпустки. Більшість луганських газет стали друкувати в обласній і донецькій друкарнях, а, за першим договором про спільну діяльність, приватній фірмі було віддано найбільш високорентабельну ділянку «Лугані» — цех офсетного друку.
Кредити під заставу майна видавництва, які В.Мочалов взяв у липні 1995-го та в жовтні 1996-го для оплати товарно-матеріальних цінностей, навіть були частково спрямовані на виплату заробітної плати і обов’язкові платежі, але становища не змінили. Коли в червні 1999 року на виїзному засіданні Кабміну в Луганській області управління ОДА з питань преси й інформації розглядало питання про завантаження потужностей видавництва «Лугань» держзамовленням на виготовлення підручників, при вивченні фінансових можливостей підприємства з’ясувалося, що кошти держзамовлення можуть просто піти на погашення заборгованості численним кредиторам, які ініціюють процедуру банкрутства видавництва.
Окрім виявлених практично на всіх напрямах фінансово-господарської діяльності підприємства порушень, комплексна перевірка в грудні 1999 — лютому 2000 року встановила, що статутний фонд і сума основних засобів видавництва дедалі зменшуються; при загальній площі видавництва 5,97 га фактично використовувалися 16 330,2 кв. м комплексу споруд, а обсяг виробництва 1999 року становив 256,8 тис. грн. — майже в чотири рази менше, ніж 1998-го.
З червня 1999 року підприємство фактично зупинило самостійне виготовлення поліграфічної продукції і працювало відповідно до договорів про спільну діяльність із приватними структурами, які використовували потужності держпідприємства для отримання власного прибутку. Збитки видавництва, за результатами фінансово-господарської діяльності 1999 року, становили 674,8 тис. грн. Плюс непогашені збитки минулих років на загальну суму 1383 тис. грн.
Додаткова перевірка КРУ (акт від 1 березня 2001 року) виявила цікавий рух основних коштів протягом останніх місяців директорства В.Мочалова: книги обліку та руху основних фондів загубилися, актів про списання на більшість устаткування не було, руху виручених від реалізації коштів не відбито, але в усіх випадках списання проводилося з дозволу Держкомінформу. Щоправда, все це не стало предметом подальшого розгляду, і по закінченні терміну контракту В.Мочалов благополучно розпрощався з підприємством.
Кандидатура головного інженера Юрія Якиміва, випускника Львівського поліграфічного інституту, який пропрацював у видавництві 30 років і п’ять місяців виконував обов’язки директора, тодішньому начальникові управління преси Луганської ОДА Євгену Селіванову (який тісно спілкувався з Володимиром Кулінченком, фактичним власником створеного на базі обласної друкарні поліграфічного підприємства ТОВ «Прес-експрес», що йому досвідчений керівник на «Лугані» міг створити конкуренцію) видалася недостатньо авторитетною. У листопаді 2000 року директором видавництва призначили Григорія Луцького, який не мав фахової освіти і до цього очолював торгову фірму АТ «Луганськмеблі». На той час у видавництві залишилися близько 250 робітників, борг із зарплати становив 350 тис. грн., до Пенсійного фонду — 450 тис. грн., загальний борг із податків — близько 1 млн. грн. Через величезні заборгованості за тепло й електроенергію новий директор і орендарі офісів у видавництві, серед яких були редакції газет «Голос Донбасса», «Луганская правда», «Наша газета», «Ракурс», «Земля-кормилица», змушені були працювати в неопалюваних приміщеннях і в умовах постійних перебоїв у подачі електроенергії.
Перший лист тодішньому голові Держкомінформу Івану Драчу з проханням дозволити створення на базі видавництва «Лугань» ЗАТ, щоб реанімувати виробництво, був відправлений ще наприкінці 2000 року. Усього таких листів (надалі до них додалися прохання передати видавництво в комунальну власність) було близько сімдесяти. Але всі вони виявилися безрезультатними. Тим часом долею видавництва «стурбувалися» чиновники Луганської ОДА, тим більше що колишні робітники «Лугані» у процесі вибивання заборгованості із заробітної плати по три рази обійшли губернатора Олександра Єфремова та всіх його заступників.
Щоб точніше визначити точку відліку, з якої почалася активізація інтересу у керівництва Луганської ОДА до власності видавництва (названа депутатом Юрієм Кармазіним «хижим знищенням видавничої справи шляхом доведення підприємств ДАК «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання» до стійкої неплатоспроможності та банкрутства»), потрібно повернутися в січень 2001 року, коли на десятиріччі «Нашей газеты», яке святкувалося у промерзлій їдальні видавництва «Лугань», під почесним гостем ювілею губернатором О.Єфремовим поламався стілець.
Із приходом весни Олександр Сергійович із усіма своїми заступниками ще раз відвідав видавництво і старанно оглянув усі його приміщення. Після цього в «будинок із кулями» (так називають приміщення облдержадміністрації) були витребувані плани всіх будівель та споруд, якими володіла «Лугань» (площа тільки газетного корпусу, розміщеного в діловому центрі Луганська, становила 10580 кв. м). А на окреме доручення О.Єфремова було розглянуто можливі шляхи й механізми для вирішення питання передачі видавництва «Лугань» у спільну власність територіальної громади області.
20 червня 2001 року з донецькою фірмою «Альфа-Інвест» було укладено договір купівлі-продажу на поліграфічне устаткування, яке встигло пройти по ряду кредитів і на час передачі ТОВ «Альфа-Інвест» векселів Укркомунбанку на суму 14,5 млн. грн. перебувало під арештом за рішенням суду. Паралельно з відчайдушним штурмом прокуратур усіх рівнів, листами М.Азарову, втручанням народного депутата, у вересні-жовтні 2001 року Г.Луцький скоротив понад 120 висококваліфікованих спеціалістів, ще 48 чоловік пішли за власним бажанням одночасно з продовженням Держкомінформом контракту з Г.Луцьким на три роки...
У грудні 2001-го, коли в штаті видавництва залишилося 14 чоловік (переважно охорона і техперсонал), суд передав злощасне устаткування на зберігання у видавництво «Лугань». Виробнича лінія, що коштувала 14,5 млн. грн. і, за свідченням працівників видавництва, привезена з автоматниками, була звалена як купа брухту, у зовсім непридатне приміщення, де вона простоює досі. А у вересні 2002-го вже реально розглядалося питання реалізації проекту, за яким фактично для придбання майна видавництва «Лугань» могли бути використані заборгованості з обов’язкових податкових відрахувань до бюджету, до державних цільових фондів і за вексельними зобов’язаннями перед Укркомунбанком. При цьому на 1 вересня 2002 року загальна сума заборгованості з обов’язкових податкових відрахувань до бюджету і до державних цільових фондів становила 214 тис. грн., а заборгованість за вексельними зобов’язаннями — 14 413 226 грн. На той час видавництво, маючи виробничі потужності, не могло використовувати своє поліграфічне устаткування й існувало тільки за рахунок здачі в оренду частини майна. А перетворення держпідприємства на ВАТ, мабуть, лише сприяло поновленню активності виконавчої служби.
Приблизно тоді ж, коли було порушено питання про неефективну діяльність ДАК «Українське видавничо-поліграфічне об’єднання», на доручення прем’єра В.Януковича, стали розглядати можливість вилучення ВАТ «Лугань» із переліку об’єктів, які не підлягають приватизації. Паралельно йшло відпрацювання Мін’юстом питання виконання рішень суду про примусову реалізацію майна ВАТ «Видавництво «Лугань», чому сприяли і згода на таку реалізацію, яку видало 21 липня 2003 року регіональне відділення Фонду держмайна в Луганській області, і залишена без розгляду справа про банкрутство ВАТ «Видавництво «Лугань», і скасування мораторію на задоволення вимог кредиторів (18 грудня 2003 р.) Господарським судом Луганської області.
У лютому 2004 року додатково провести ретельний аналіз законодавства із питання відчуження майна ВАТ «Видавництво «Лугань», а при потребі — і внести проект відповідного нормативного акта «попросив» Дмитро Табачник. Позиції Мін’юсту, ДАК «Укрвидавполіграфія» і ФДМ збіглися. Готувати відповідні проекти документів для внесення змін до Закону України «Про перелік об’єктів державної власності, які не підлягають приватизації», що ними передбачалися вилучення з цього переліку видавництва і передача пакета акцій ВАТ «Видавництво «Лугань» Фонду держмайна України для подальшої приватизації, не довелося.
І хоча в березні 2004-го депутат Юрій Кармазін у своєму запиті назвав «Лугань» разом із херсонською «Наддніпрянською правдою» та ужгородським «Закарпаттям» видавництвами, майно яких готується до продажу «без застосування конкретних встановлених законом методів продажу, за явно заниженими цінами», вже через чотири місяці, 16 липня 2004 року, було проведено відкриті торги з реалізації заарештованого майна «Лугані». Стартова ціна, раніше визначена експертами як ринкова вартість, становила 14 741 312 грн. Переможець торгів ЗАТ «Фінансист» заплатив 14 825 000 грн., усього на 25 і 10 тис. грн. більше, ніж пропонували два інших учасники торгів. Організатором торгів стала луганська філія СДП «Укрспец’юст», правоустановчим документом — наказ Держкомітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України №2711 від 30.11.2001 р., а порушень виявлено не було.
Через два місяці Господарський суд Луганської області нарешті відкрив справу про банкрутство ВАТ «Лугань» і ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів. У результаті векселі Укркомунбанку опинилися у трьох фірм, одна з яких — ЗАТ «Доля-Схід», через виконавчу службу вхопила свої 3,5 млн. грн. й ініціювала процедуру банкрутства, очоливши реєстр із дев’яти кредиторів. Якщо взяти до уваги, що фірма «Доля-Схід» належить Павлу Лозовському, а виконавчий директор Укркомунбанку — Едуард Лозовський, то фактично значна частина від суми 14,5 млн. грн. повернулася «у сім’ю». Тому й немає нічого дивного в тому, що замовлення на проект запланованого новим власником торгово-промислового комплексу на території видавництва у ДВАТ «ЛуганськДІпрошахт», як стверджує колишній головний інженер видавництва «Лугань» Юрій Якимів, було підписане директором ЗАТ «Доля-Схід» Павлом Лозовським. Якщо ж взяти до уваги, що інтереси Олександра Єфремова сьогодні в суді з однією з обласних газет представляють провідні юристи Укркомунбанку, то чи слід дивуватися, що при вирішенні долі «Лугані» було забуто Закон «Про державну службу» і відповідні статті Конституції. Більшості активних представників громадськості Луганська зв’язок Укркомунбанку, який видав видавництву доленосні векселі, власника частини цих векселів ЗАТ «Доля-Схід» і переможця торгів ЗАТ «Фінансист» цілком зрозумілий. Втім, як і те, що хоч було за цей час кілька разів перепроданим, головного власника майно видавництва не змінило.
Про те, що видавництво «Лугань» «де-факто» не існує з 16 липня 2004 року, оскільки власником об’єкта є ЗАТ «Фінансист», працівники видавництва дізналися з газет. Так само, як і про попередні спроби продати майно видавництва вроздріб. Але тоді незаконну операцію вдалося зупинити. Залишалася надія й тепер — уже після того, як у луганських газетах з’явилася інформація, що на місці видавництва буде побудовано торгово-розважальний комплекс, 22 лютого 2005 року господарський суд визнав угоду продажу майна видавництва недійсною.
Весь цей час Г.Луцький, контракт якого з ДАК «Укрвидавполіграфія», схоже, уже став безстроковим, продовжував стягувати орендну плату з майна, яке вже не мало жодного стосунку до юридичної особи ВАТ «Видавництво «Лугань», не відчуваючи жодних перешкод із боку нового власника. Чи може це (як і припущення, що погодитися стати лоцманом видавництва «Лугань» на шляху до банкрутства і продажу майна Г.Луцького змусила наявність кримінальних справ за скаргами працівників ТОВ «Луганськмеблі») свідчити про його справжню роль у процесі, який згодом увінчався «відкритими торгами»? Зрозуміло одне — якщо він і вів бурхливу юридичну війну, то не з приводу самого факту продажу держвласності з молотка, а з виконавчою службою.
Як показала перевірка Мін’юсту, на лютий 2004 року у відділі ДВС ЛРУ юстиції м.Луганська пребували на виконанні 383 виконавчих листи про стягнення з ВАТ «Видавництво «Лугань» коштів на користь юридичних, фізичних осіб і на користь держави на загальну суму 15 642 167,4 грн. За даними Головного управління економіки, до початку процедури санації загальна сума заборгованості із зарплати становила 260 283,9 грн., на 1 лютого 2005 року — 89 681 грн. За словами Г.Луцького, єдиним офіційним документом, наданим йому виконавцем відділу виконавчої служби ЛРУ юстиції м.Луганська В.Самойловим, є акт від 6 жовтня 2004 року про часткову виплату 244 127,51 грн. заборгованості із заробітної плати, а жодної відповіді на свої листи з ДВС ЛРУ він так і не отримав.
Чому через стільки місяців із часу продажу майна залишилися незакритими вимоги кредиторів із загальним боргом 5 909 164 грн. — головне запитання до виконавчої служби і з боку кредиторів, які домоглися продовження процедури санації до 7 жовтня 2005 року. З’ясувати подробиці виконавчого провадження щодо ВАТ «Лугань» весь цей час було неможливо, оскільки в березні нинішнього року його вилучила прокуратура м.Луганська. За деякими даними, стан його такий, що це може стати причиною окремого розгляду і пояснює, чому ДВС ЛРУ не подала в суд першої інстанції жодного акта щодо виконавчого провадження ВАТ «Лугань», попри те, що на той момент прокуратура цього провадження ще не вилучила.
Головний же доказ ЗАТ «Фінансист», який виправдовує придбання державного майна всупереч Закону «Про перелік...», такий. Горезвісна експертна оцінка, з якою так і не ознайомився суд першої інстанції і яка визнала майно видавництва «Лугань» таким, що не забезпечує виробничого процесу, була надана лише на засіданні апеляційного суду 5 травня. Причому основний упор у ній зроблено на лист директора видавництва, який дає таку оцінку майну.
9 червня апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, задовольнивши апеляційну скаргу нового власника. На той час за клопотанням юриста ЗАТ «Фінансист» засідання суду було переведене в режим закритих. І кореспонденту «ДТ» (єдиному на засіданнях представникові ЗМІ, який «зазіхнув» на конфіденційну інформацію про господарську діяльність) залишилося тільки спостерігати за тим, як у рамках замовлення на 1,9 млн. грн. ДВАТ «ЛуганськДІпрошахт» і далі готує території видавництва під об’єкти торгово-розважального комплексу. В ході цієї підготовки поступово руйнується те, що залишилося від найбільшого колись видавництва, здатного навіть у нинішній непростий час за показниками обсягу валової продукції всього одного зі своїх цехів, відданого, за договором про спільну діяльність, приватній фірмі, посісти не нижче ніж восьмий рядок у загальних показниках виробництва підприємств, які входять до ДАК «Укрвидавполіграфія».