Хоча марганець відкрили усього років двісті тому, без нього вже неможливо уявити сучасну металургію. Адже навіть його невелике, близько 1%, додавання в сталь різко покращує її якість.
Україні пощастило з його запасами. У районі Нікополя і Марганця на глибинах від десяти до півтори сотні метрів зосереджено до третини світових запасів марганцевих руд. Усього ж у надрах України знаходиться як мінімум 2 млрд. тонн цієї руди.
На цій базі створено потужний комплекс із видобутку та збагачення руди. Побудовано два потужні ГЗК Марганецький і Орджонікідзевський із сімома шахтами і вісьмома кар’єрами.
У чистому вигляді марганець застосовується досить рідко, в основному використовуються сплави на його основі — марганцеві феросплави. Тому неподалік кар’єрів знаходиться найбільший у Європі Нікопольський феросплавний завод; навпроти, через Каховське водосховище найпотужніша, — Запорізька АЕС, а трохи далі — ще один Запорізький завод феросплавів.
Вироблений товар має непоганий попит: торік з України експортовано феросплавів на 352 млн. дол. Та й їхній внутрішній ринок досить ємний, здатний поглинути близько півмільйона тонн.
Природно, що майно, котре генерує настільки потужні експортні потоки, не могло довго залишатися безгоспним. Не минуло й п’яти років, як із усіх підприємств Нікопольсько-Запорізького енерго-металургійного комплексу лише Запорізька АЕС залишилася під контролем держави. Та й то лише тому, що їй забракло духу чи, навпаки, вистачило твердості, не віддати АЕС місцевим бізнес-групам. Решта майна за останні п’ять років знайшла нових господарів.
Приватизацію розпочали із землі, точніше, із руди. Ще 1996 року видобувними підприємствами зайнялися дніпропетровський «Приватбанк» і запорізькі бізнес-групи. Почалася бліцкампанія зі скуповування акцій у трудового колективу, ваучерні інвестиційні конкурси тощо.
Причому тоді амбіції «Приватбанку» чи, точніше, його співвласників — Ігоря Коломойського і Геннадія Боголюбова, — були ще більшими. Акціонери «Приватбанку» вели наступ по всьому фронту, намагаючись поставити під свій контроль максимально можливу кількість ГЗК.
Та оскільки це зачіпало інтереси інших бізнесів, які формувалися, то товаришів поправили. Прокуратура відразу ж почала шукати порушення. Верховна Рада про всяк випадок заборонила подальшу приватизацію ГЗК, які залишалися у держави. Взагалі, суперідею купити все і вся здійснити не вдалося. Приміром, у залізорудній промисловості вийшло скупити контрольний пакет лише на АТ «Суха Балка».
Із видобутком марганцю пощастило більше. Акціонер «Приватбанку» — «Приват-Інтертрейдинг» (український псевдонім кіпрської «Сент Джон Трэйдинг Лтд.») плюс група «дружніх» «Приватбанку» офшорів отримали контрольний пакет на Орджонікідзевському ГЗК.
На Марганецькому ГЗК пакет у 41% спочатку купила запорізька бізнес-група. Точніше, формально його купили дві тоді нікому не відомі віргінські офшорки — «Корт Холдинг» і «Кейп Трейдинг». Через рік одна з них — «Корт Холдинг» — прославиться в приватизації української енергетики, явивши на світ Божий інвестиційний пул. Тоді ж на феросплавних заводах почав часто з’являтися молодий і дуже розумний бізнесмен Костянтин Григоришин.
Однак на самому ГЗК дружні Григоришину компанії не затрималися. Акції незабаром перепродали дніпропетрівчанам. Мотивування було досить просте: Марганецький ГЗК — найскладніший, основний видобуток, на відміну від кар’єрів Орджонікідзе, йде під землею, що робить дорожчим видобуток. Підрахували, що для нормального розвитку необхідно добувати приблизно 2 млн. тонн. А оскільки в цей час видобуток на ГЗК упав вже майже до півмільйона, то вирішили не тягатися з ним, а зосередитися на вже розпочатій приватизації Запорізького феросплавного заводу. Задля справедливості зазначимо, що акціонери «Приватбанку» були налаштовані оптимістичніше і, судячи з усього, не прорахувалися.
Приватизація власне феросплавних заводів, яка почалася трохи пізніше, проходила досить бурхливо і повчально. Почалося з Запоріжжя. На початку 1998 року пройшли два інвестконкурси, на яких були продані 25-відсотковий пакет за гроші і 24-відсотковий за ваучери. Спочатку переможцем по першому конкурсу було визнано американську офшорну Washington Foundation (вона тісно контактувала в подальшому із ЗАТ «Фінанси й кредит»), у другому — харківський інвестфонд «Сигма».
Причому за інвестзобов’язаннями було обіцяно шалені гроші, настільки великі, що відразу виникли величезні підозри, чи збирається їх хтось платити (досвід практичної реалізації суперобіцянок до 1998 року було накопичено предостатній). Вимога ФДМ заплатити для початку хоча б 10% від обіцяної суми відразу викликала скандал. Потім було море арбітражних судів всіх інстанцій, але результати конкурсів переграли і «первинні переможці» залишилися не при справах.
Трохи пізніше, вже 1999 року, всі непродані пакети акцій (попри запеклу протидію тодішнього менеджменту заводу) за особистим розпорядженням прем’єра Валерія Пустовойтенка отримав в управління «Український кредитний банк». Із цього моменту прийдешня перемога Григоришина і підтримуючих його бізнес-політичних структур стала лише питанням часу.
Дійсно, на початку 2000 року, уже за часів прем’єра Ющенка, 42-відсотковий пакет було спокійно куплено ще однією дружньою компанією пулу — «Дисконт-2000». Недовга боротьба розгорнулася лише навколо 8-відсоткового пакета, у якій компанія «Фаворит» трохи попсувала кров переможцям. Схоже, це була маленька помста тих, хто програв.
Однак загалом первинну приватизацію заводу успішно завершено, і контроль остаточно перейшов до рук створюваної фінансово-промислової групи. Того ж 2000 року він офіційно ввійшов в український промислово-інвестиційний консорціум «Металургія».
За контрастом із гучною марганцевою приватизацією, зовсім тихо пішов ще один феросплавний завод — Стахановський завод феросплавів. Його контрольний пакет продали лише з другої спроби. Випускаючи лише кремнієві феросплави, він до марганцевої промисловості стосунку не має, хоча зрештою і він теж опинився в складі однієї з феромарганцевих бізнес-груп. Спочатку його купила «Українська промислова компанія», за якою цілком чітко проглядалася дружня постать тодішнього першого віце-прем’єра Голубченка (трохи пізніше на короткий час він навіть став заступником голови ФДМ). На заводі офіційна посада Анатолія Голубченка називалася значно скромніше — науковий консультант СЗФ. Втім, як виявилося, цей продаж був далеко не остаточним. Торік власники заводу знову помінялися. У списках акціонерів з’явилися концерн «Металургія» і дружні йому офшори, а реєстратором став відомий по запорізькому феросплавному «Дисконт-2000».
Ну а в суто марганцевому сегменті феросплавів на десерт, як і годиться, пішло найсолодше — Нікопольський завод феросплавів. Його приватизація, що почалася влітку 1999 року, напередодні виборів Президента, привернула особливу увагу. Багато в чому це пояснювалося тим, що основним претендентом на перемогу була компанія групи «Інтерпайп» — ТОВ «Байп Ко». Засновником «Інтерпайпу» є Віктор Пінчук.
Однак за такого розкладу, якщо зовсім нічого не робити, за бортом залишалися вже акціонери «Приватбанку». Контролюючи тепер весь видобуток руди, вони могли залишитися без переробки, яка створює левову частку додаткової вартості. Україна експортує зовсім мало сирої руди і досить багато феросплавів. Звісно, за марганцеву руду теж платили б (тими ж феросплавами), але це були б зовсім інші цифри.
Водночас ризикувати йти на конкурс без підтримки було якось некоректно. Взагалі стали шукати компроміс.
За неофіційною інформацією він виглядав так. Пакет акцій оплачує «Приватбанк», за що й отримує половину від виставлених на конкурс 26% акцій. Водночас оперативне управління заводом переходить саме в руки «приватівців», як таких, що безсумнівно набагато краще його знають. Втім, сумнівно, що схема була настільки простою. Інакше важко пояснити, як до складу спостережної ради НЗФ потрапив представник заводу-конкурента Костянтин Григоришин. До речі, блокуючий пакет заводу пішов за ціною приблизно рівній вартості його місячного товарного обороту, що, м’яко кажучи, недорого.
Та й це ще не все. В цей же час некомерційний конкурс із управління НЗФ на трирічний період виграв банк «Кредит-Дніпро». Його найбільшим акціонером є все те ж ТОВ «Байп Ко». Однак ті, хто вирішив, що з власністю в цій галузі остаточно розібралися, трохи поквапилися.
Третій зайвий...
Щойно відзвучали фанфари і сторони, розпивши шампанське, почали розрулювати фінансові потоки, на поверхню буквально виплила ще одна проблема. Річ у тім, що колись у країні було не два, а три ГЗК. Ще один, Таврійський, почали освоювати на початку 80-х на колосальному Великотокмацькому родовищі марганцевих руд. Щоправда, ГЗК не пощастило одразу. Основне будівництво припало на роки перебудови. Тому мало того, що 150-метрову шахту копали чотири роки, то ще на неї «навісили» рекордну за обсягом соціалку. У ГЗК планувалося побудувати шість шахт, тому комунальну сферу побудували на перспективу. У результаті за тридцять кілометрів від Запоріжжя виросло нове робоче селище. Як виявилося, даремно. Незабаром з’ясувалося, що воно нікому не потрібне... Будівельники ГЗК з гріхом навпіл побудували лише одну шахту. Та й та зуміла «виповзти» лише на третину проектної потужності. У результати собівартість руди стала просто жахливою. А оскільки видобуток марганцевої руди — це не соцзабез, виникла проблема: навіщо нам таке щастя?
На додаток початок лавиноподібного скорочення попиту на руду підірвало основне достоїнство ГЗК — великі запаси. На невеликому майданчику 4 на 4 кілометри під землею лежить до 100 млн. тонн руди. Це майже стільки ж, як у Марганецькому ГЗК (107 млн. тонн) і усього в 1,5 разу менше, аніж в Орджонікідзе. Коли на початку 90-х ці ГЗК добували в рік по 7—9 млн. тонн руди кожен, то виходило, що через пару десятків років доступна руда закінчиться. Однак після того, як видобуток упав до рівня менше мільйона в Марганці і менше двох — в Орджонікідзе, виявилося, що її вистачить мінімум на півстоліття. А виходить, особливо квапитися немає куди.
На додаток степногірська руда не дуже підходила для електричного переплавлення. У результаті про ГЗК і мешканців цього робочого селища забули. Саме перед початком великої приватизації шахту затопили. У селищі свято переконані, що це зробили злісні конкуренти в особі колишнього менеджера «Приватбанку» Сергія Тигипка. Дійсність була набагато гіршою: конкурентам ГЗК із майже відсутнім видобутком тоді ніяк не заважав, а уряду був просто непотрібен.
Однак через чотири роки обстановка змінилася — на шахту знайшовся інвестор. На цей час в основному завершувалася приватизація в Донецькій області. Найсолодші шматки підібрала під себе донецька корпорація ІСД. Однак, отримавши багато металургії, донеччани зі свистом пролетіли повз підприємства, що видобувають руду.
У цьому їм слід звинувачувати комуністів, починаючи від Сталіна. Саме партія й уряд, не передбачивши особливостей первинного переділу власності, нарізали обласні межі так, що основні запаси залізорудної сировини (у тому числі й марганцевої) опинилися в сусідній Дніпропетровській області. Тим часом основний принцип української приватизації великих об’єктів — чужі тут не ходять. У результаті спробам дніпропетрівчан за часів Лазаренка купити щось цінне на Донеччині покладався край не менш рішуче, аніж спробам донеччан зайти в гості до сусідів. Загалом усі залишилися при своєму.
Однак поступово чад «первинного хапка» періоду радикальних ринкових перетворень пройшов. І в залізних правилах почали зустрічатися винятки. Приміром, Дніпропетровська обладміністрація, що блокувала всі спроби ІСД закріпитися на Центральному ГЗК, кінець кінцем змирилася з його присутністю. У Запоріжжі ж і зовсім сталося диво дивне — обладміністрація, котрій дісталася свіжозбудована руїна ГЗК в околицях обласного центру, вітала прихід туди співзасновника ІСД — фірми «Візаві». Вона планувала видобувати від 200 до 600 тис. тонн руди і постачати її в подальшому на власний Краматорський металургійний завод. Тим самим Донбас отримає досить потужне (до 150 тис. тонн на рік), а головне — своє джерело феросплавів.
Втім, миролюбство обладміністрації не підтримали власники Запорізького феросплавного. Отримати під боком гніздо ІСД їм якось не посміхалося. На додаток поява зайвої руди й особливо зайвих феросплавів досить сильно змінювала розстановку сил на внутрішньому ринку. Півтори сотні тисяч тонн закриють майже третину внутрішнього споживання феросплавів, що навряд чи порадує як ЗФЗ, так і Нікополь. Оскільки особливої внутрішньої потреби в такій додатковій порції феросплавів немає, це означало, що хтось повинен буде посунутися, а отже, і втратити доходи.
У результаті в 2000—2001 рр. точилася розвесела битва за ГЗК. Обидві сторони доклали чимало зусиль, пробиваючи в київських кабінетах свою позицію. Зрештою вийшла бойова нічия. «Візаві» уторгувала право на спільну розробку ГЗК. До речі, пам’ятаючи, чому не відбувся попередній проект, ніхто з інвесторів не збирається тягти все місто. Буде створено рівно стільки робочих місць, скільки реально треба для видобутку. Працювати нянькою ні «Візаві», ні ЗФЗ не збираються, про що місцеві власті вже сповіщені. Втім, поки й особливих робіт не видно. Ще в ході боротьби «Візаві» відкачала воду із шахти, але поки що ніхто великих грошей туди вкладати не квапиться. Світова кон’юнктура нині погана, і вкладати кошти в нове будівництво сенсу поки що немає. Один із експертів висловився досить-таки цинічно, мовляв, лежала руда двадцять мільйонів років, може полежати і ще.
Та все ж основною інтригою стали події навколо Марганецького й Орджонікідзевського ГЗК. Точніше кажучи, ситуація з продажем їхніх останніх держпакетів. Протягом 2000—2001 рр. основні акціонери ГЗК кілька разів намагалися провести додаткову емісію, розмиваючи, окрім іншого, і держпакет. Однак подібним спробам поклав край ФДМ. Тоді почалося найцікавіше — ДАК «Укрполіметали», у статутний фонд котрої і були внесені ці пакети, раптово почала прагнути їх позбутися. Спочатку вона виставила їх на біржі, отримавши скандал від ФДМ. Перша спроба не вдалася, але незабаром один із пакетів був в екстреному порядку (у робочу неділю) проданий через ПФТС. Фонд Держмайна дізнався про це вже постфактум і почав обурюватися, але швидко заспокоївся. Незабаром Кабмін офіційно дозволив «Укрполіметалам» продавати решту пакетів.
А ще через якийсь час стали називати ім’я покупця блокуючого пакета, усе того ж Віктора Пінчука. Природно, жодних доказів, на чистому і гранично прозорому українському ринку, у принципі бути не може. Однак вже цього року версія отримала непряме підтвердження. Наприкінці січня на Орджонікідзевському ГЗК замінився реєстратор. Замість «Приватбанку» ним став уже знайомий «Кредит-Дніпро». З огляду на крайню педантичність вітчизняного бізнесу у виборі «незалежного реєстратора», сумнівно, що це був випадковий збіг.
Тим часом на Нікопольському феросплавному відбулася зміна ролей. За словами експертів, тепер оперативне керівництво перейшло в руки «Інтерпайпу». Формально це логічно — у нього під контролем не менше 63% акцій (з урахуванням держпакета). Проте це навряд чи обрадувало акціонерів «Приватбанку». Як стверджують, їхні реальні доходи в результаті цієї рокіровки помітно знизилися. З урахуванням того, що пакет акцій, які належать їм на правах власності, помітно більший, аніж у «Інтерпайпу», це їм не дуже сподобалося.
На довершення до всього різко погіршилася кон’юнктура ринку. Росія значно скоротила закупки феросплавів, розвиваючи власне виробництво. До речі, тамтешні заводи гірко скаржаться на українців, звинувачуючи, причому безпідставно, останніх у демпінгу. І читаючи тамтешні слізні чолобитні до Касьянова, не без подиву дізнаєшся, що в Україні дешевша не лише сировина, а ще й... електроенергія.
Та жарти жартами, а за перші чотири місяці порівняно з минулим роком виробництво феросплавів упало на 100 тис. тонн. І скорочення ринку, природно, завдало серйозного удару по власниках. Активізувалися чутки про подальше перекроювання майна. Приміром, по ринку пішла чутка (явно родом із Донецька) про те, що почався зондаж стосовно продажу Запорізького і Стахановського заводів. Причому переговори велися не лише з Донецьком, а й з Росією. Наскільки це реально, покаже час, та навряд чи справа дійде до продажу.
Втім, не слід забувати і ще один нюанс — Нікопольський феросплавний усе ще державний. «Інтерпайп» перебуває там на тимчасовій основі. У жовтні минулого року йому знову подовжили «ліцензію» на управління на три роки. Та чи подовжать ще раз, питання досить цікаве. Наприкінці 2004 року в Україні мають відбутися президентські вибори з усіма подальшими наслідками. Тож на той час треба буде визначитися з приватизацією заводу. Причому продаж його за схемою зразка 1999 року напередодні виборів може дуже утруднити передвиборну кампанію. Недавно всі переконалися, скільки коштує на вторинному ринку Південний ГЗК, та й ціна зондажу по Запорізькому і Стахановському теж начебто відома. Тож в будь-якому випадку в держави з’являться шанси дорого продати завод. Інша річ, чи буде цей шанс використано.