Шоста спроба приватизації Одеського припортового заводу (ОПЗ), за визначенням, не могла бути нудною. Занадто вже велике підприємство стоїть на кону, і занадто вже уряду під вибори потрібні гроші.
Завод — не лише другий в Україні виробник аміаку і карбаміду, а й володіє терміналом із перевантаження зрідженого аміаку на судна. Тут він монополіст.
Термінал вельми цікавий як російським учасникам (він завершує міжнародний аміакопровід із Тольятті), так і нашим хімікам. На частку ОПЗ припадає половина експорту українського аміаку і 20% — карбаміду.
Та все ж такого відвертого розжарення пристрастей не очікували. Країна вже звикла до публічного ігнорування урядом президента, і гранично гнучке ставлення нашої влади до законодавства, загалом, теж не секрет… І конкурс під конкретного учасника — не новина. Проте усе разом і за кілька днів виглядає досить дикувато.
Для початку виявилося, що з 13 претендентів, які звернулися в Антимонопольний комітет по дозвіл, на сам конкурс заявки подали усього троє. Це російське ТОВ «Азот-Сервіс», українські ТОВ «Нортіма» (Ігоря Коломойського) і ТОВ «Фрунзе-Флора» (Костянтина Григоришина). Цікаво, але спеціалізація останнього — «вирощування і реалізація овочів, кімнатних рослин, декоративне садівництво, а також надання послуг із озеленення клумб».
Тепер їй доведеться брати участь у конкурсі, де стартова ціна об’єкта — 4 млрд. грн., і протягом п’яти років інвестор має вкласти 1,3 млрд. грн. у розвиток виробництва плюс 92 млн. грн. — в екологічні програми. Під останнє можна підвести й озеленення.
За неофіційною інформацією, росіяни з «Азот-Сервісу» практично негайно внесли заставу в 400 млн. грн. (10% від стартової ціни).
Зате не з’явився очікуваний фаворит — міжнародний консорціум, котрий спеціально створювався для участі в приватизації Одеського припортового заводу. До нього ввійшли Yara International (Норвегія), світовий лідер із виробництва добрив, польська Kulczyk Holding SA і лівійська Libyan Investment Authority. Та заходити на український ринок він так і не став...
Проте відразу ж з’явилося кілька судових позовів. Одні, як і обіцяла, подала Валентина Семенюк-Самсоненко, інші — черкаський «Азот» Олександра Ярославського і «ДніпроАзот», дружній групі «Приват». У результаті Окружний адміністративний суд Києва призупинив проведення конкурсу з продажу 99,6% акцій підприємства.
Юристи «ДніпроАзоту» знайшли відразу дві зачіпки. На заводі не було проведено якісної екологічної експертизи (твердження ФДМ про її проведення за вісім днів виглядає і справді смішно). Та головне — допуск «Азот-Сервісу» суперечить приватизаційному законодавству України.
Відповідно до пункту 3 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного майна», покупцями об’єктів приватизації не можуть бути «юридичні особи, у майні яких частка державної власності перевищує 25%».
Тим часом «Азот-Сервіс» — дочірня компанія «Сибур-Холдингу», яким володіють «Газпром», його дочірній Газпромбанк і пенсійний фонд «Газфонд».
У російського газового монополіста контрольний пакет саме державний. Тож у цілому в статутному капіталі «Сибур-Холдингу» і підконтрольного йому «Азот-Сервісу» частка держвласності, за розрахунками, перевищує 30%.
Претензія серйозна. Як зазначається в позовній заяві, «факт можливого приватизаційного продажу державного майна України на користь структури, у статутному капіталі якої істотна частка держвласності, суперечить логіці процесу роздержавлення майна». Більше того, оскільки держава іноземна, то зазвичай у такому разі додається і міжурядова угода. Чи вона таки є, але... на особистому рівні?
До речі, черкаський «Азот», який подав позов у суд, пізніше його відкликав «через заполітизованість питання». Хоча пан Ярославський підкреслив, що він досі зацікавлений в участі в конкурсі з приватизації ОПЗ.
Ще цікавішою виявилася реакція Фонду держмайна. Замість очікуваного роз’яснення і захисту своєї позиції він спробував... сховатися.
Виглядало це дуже цікаво. В.о. голови фонду Дмитро Парфененко привселюдно заявив, що «Фонд держмайна не одержував ніяких документів, котрі забороняють приватизацію Одеського припортового заводу». «На сьогодні у фонді відсутні судові постанови, які забороняють проводити конкурс щодо Одеського припортового, про існування якихось позовів ми дізнаємося з преси», — сказав керівник приватизаційного відомства.
М’яко кажучи, це не зовсім так. Представник ФДМ, як і представник Кабінету міністрів, брав участь у відкритому засіданні Окружного адміністративного суду Києва, котре відбулося 22 вересня. Втім, потім вони відмовилися від одержання постанови суду про забезпечення позову ВАТ «ДніпроАзот», про що і було складено акт.
Та гра в хованки продовжилася. У ФДМ просто не пускали в приймальню кур’єра «ДніпроАзоту» із судовою ухвалою про припинення приватизації ВАТ «Одеський припортовий завод». Йому наполегливо рекомендували кинути конверт у поштову скриньку у вестибюлі. Ситуація стала нагадувати славні спецаукціони часів пана Чечетова.
Зрештою листа таки відіслали через скриньку у вестибулі...
Чого цим домагалися чиновники, незрозуміло. Адже в результаті їм довелося визнати, що ухвалу Окружного адміністративного суду Києва, котра призупиняє конкурс, вони все ж отримали і тепер над нею думають.
Цікаво, що раніше в ФДМ пробувала пробитися Валентина Семенюк-Самсоненко, аби вручити пану Парфененку судову постанову, яка забороняє конкурс.
Пізніше відбулася заочна полеміка. Парфененко висловив припущення, що його попередниця на посаді «працює листоношею підприємства «ДніпроАзот», а Валентина Петрівна пообіцяла, що «коли потрібно продублювати, я в суботу (26 вересня) ще раз занесу рішення їм особисто. З мене не спаде корона».
І зазначила: заяви фонду про те, що там не одержували рішення суду, — пояснюються «або залежністю, або тиском на керівництво ФДМ».
У не надто далекі і зовсім не демократичні часи саме це і називалося «телефонним правом». І з ним, пам’ятаємо, боровся такий собі блок «БЮТ».
Узагалі ж «граціозні» дії чиновників породили стійке переконання, що ФДМ наказано будь-що триматися за росіян. І мовчання з приводу закидів у порушенні Закону України «Про приватизацію державного майна» у цьому сенсі є вкрай красномовним...
Більше того, Юлія Володимирівна дещо раніше у звичній для себе манері пообіцяла: «Не звертайте на це уваги. Усе скасуємо через апеляційний суд». За фактом, «не звертати увагу» закликали саме інвесторів із російською пропискою.
Причина теж зрозуміла: потрібні гроші. Дуже потрібні. Конкурс Кабмін намітив на 29 вересня.
Президент уже прокоментував ситуацію, заявивши, що уряд планує «шоу». За словами Ющенка, конкурс із продажу ОПЗ планують почати з 4 млрд. грн. і зупинити торги на певній фіксованій сумі, котру він не хоче сьогодні називати, хоча і знає.
Водночас президент зауважив, що ця сума становитиме 50% реальної вартості заводу. І пообіцяв, що результати конкурсу з приватизації ОПЗ, у разі його проведення, будуть обов’язково скасовані.
Те, що продавати активи під вибори й у кризу — річ невигідна, місяць тому визнавав і один з учасників нинішнього конкурсу Ігор Коломойський: «З точки зору держави, я вважаю, нераціонально. Я вважаю, що під час кризи приватизацію треба зупиняти».
Втім, попри зізнання, бізнесмени завжди і без особливих докорів сумління будуть не проти купити об’єкт якомога дешевше...
Тоді ж Коломойський спрогнозував: «...максимальна ціна може дійти до мільярда доларів. Це якщо буде багато учасників і буде ажіотаж. А може бути і так, що особливо охочих не буде, і можна буде забрати за стартовою ціною».
Ажіотажу щось не видно. Хіба що серед чиновників. Очевидно, їм ДУЖЕ треба — настільки, що вони готові ігнорувати і президента, і суди. Отак воно і виглядає — терміновий продаж Батьківщини, XXI століття. Картина олією...