Витоки
Українські політики не соромляться відкрито говорити про свій вплив на суди. Українське суспільство не вбачає у цьому нічого жахливого, багато хто таких дій схвалює. Усі розуміють: суди залежать від влади, це спадщина ще радянської системи правосуддя, яка не особливо реформувалася в наступні роки. Хрестоматійним прикладом традиційного ставлення виконавчої влади до судів може слугувати казус 1997 року, коли прем’єр-міністр заявив, причому цілком офіційно, про припинення видачі зарплати суддям доти, доки вони не прискорять розгляд позовів податкової адміністрації.
Юлія Тимошенко практично відкрито каже про свій вплив на суд у справі про приватизацію «Криворіжсталі». Останнє висловлювання — «уряд знайде ту форму поведінки, при якій буде прискорене провадження справ (розгляд касацій ІМС із приводу комбінату. — Г.М.)».
Проте всі ми знаємо, що «прискорення» може набувати й цілком непристойних форм. Коли в квітні після безпрецедентного (впродовж сорока хвилин) перегляду судом власного рішення в справі ЗАТ «Динамо-Київ» Віктор Медведчук обвинуватив владу в намірі знищити клуб, Микола Томенко у відповідь заявив: «Напевно, лідери СДПУ(о) тому заявили про методи тиску на суд, що вони їх добре знають і активно застосовували. Наша команда не користується і не користуватиметься телефонною владою для інструктування суддів чи журналістів, як це робили вони».
Проте, судячи з усього, інтерес до судових справ виявляли не лише лідери есдеків і представники старорежимної адміністрації...
Торік голова Верховного суду Василь Маляренко розповідав журналістам: «Я написав Володимиру Литвину листа з приводу візитів до мене депутатів, їхніх звернень, які компрометують і самих депутатів, і суддів. Адже вони не реєструють свої звернення в канцелярії, як це має бути, а йдуть до мене в кабінет і просять «прийняти законне рішення». Варто нагадати, що нардепами були не тільки можновладці, а й опозиція.
Щоправда, цього року Маляренко уже зазначив (див. минулий номер «ДТ»), що нині нічого подібного не відбувається. Проте, за його ж визнанням, уже встановлено «цілу низку випадків, коли різні суди чомусь розглядають справу, що стосується одного предмета, і виносять несхожі рішення. Це справа рук зацікавлених людей. Та оскільки ніхто не скаржиться, так усе і залишається».
Щодо причин, через які «ніхто не скаржиться», — трохи пізніше, а наразі зупинимося на тому, що ручатися за незалежність і сумлінність українських судів не береться навіть голова Верховного суду...
Реприватизація і «вилов бандитів»
Виносячи своє історичне рішення про переголосування другого туру президентських виборів, Верховний суд, за влучним зауваженням в «Українській правді», був змушений поступитися Законністю в ім’я Справедливості. Що ж, один раз, і за особливих обставин таке цілком припустимо. Тим паче, що швидке запровадження прецедентного права Україні, вочевидь, не загрожує. Проте римську правову мудрість про те, що дозволено Юпітеру, а що — бику, багато представників революційної влади не зрозуміли. У вистражданому (у буквальному значенні) рішенні Верховного суду вони побачили лише те, що їм хотілося, — зразок для майбутніх судових процесів, у яких бажана справедливість буде відновлена сама по собі.
Та це виявилося лише другою помаранчевою ілюзією, яка мала незабаром розвіятися (першою була впевненість у тому, що олігархи просто втечуть, покинувши все своє майно). Між рішенням за законом і рішенням по совісті суди вибрали все-таки перше — і не в останню чергу завдяки підтримці Президента, який також не бажав спиратися на хибкі поняття про революційну доцільність.
Досвід весняних судових баталій наочно показав, що суворе дотримання букви закону ставить на реприватизаційних планах уряду жирний хрест. Так, приватизація здійснювалася несправедливо, але необхідні формальності при її проведенні практично не порушувалися: бюрократична сутність колишнього режиму вимагала поваги до процедури. Того, до чого вдалося прискіпатися, виявилося явно не достатньо для визнання великих угод незаконними, тим паче, що всі ці претензії адресувалися державним органам, а не покупцям, які мали повне право наполягати на сумлінності своїх придбань і вимагати відповідних компенсацій. Відносного успіху вдалося домогтися лише з «Криворіжсталлю», проте й у цій справі мають бути ще дві касації, не враховуючи Європейського суду з прав людини, який неодноразово виносив рішення про незаконність вердиктів українських судів. І нетерпіння, яке сьогодні так явно демонструє прем’єр, може послужити погану службу Україні в Страсбурзі.
Неприємне враження справляє і той факт, що до революції судами було винесено кілька рішень про законність приватизації комбінату. Якби «особовий склад» цих судів у результаті революції також змінився, то зміна думки суду виглядала б щонайменше природною. Однак нічого такого не сталося, а давати пояснення про причини зміни особистої позиції нікому не хочеться.
Як уряд має намір домагатися перегляду прав власності на інші з «кількох десятків» намічених до реприватизації підприємств — одному Богу відомо, але підозри, що для досягнення такого успіху судову систему доведеться просто скрутити в баранячий ріг, вважаються не голослівними. Чи витримає вона таке поводження?
Крім того, набагато частіше, ніж «повернення награбованого», у передвиборній риториці звучала обіцянка «в’язниць бандитам». Та з виконанням цієї обіцянки справи ще гірші: навіть розрекламований «вірняк» із Борисом Колесниковим наразі не вигорає. Всі інші спроби в цьому напрямі до суду ще не дійшли, зате ще на стадії слідства встигли зажити репутації політичних переслідувань. Те, що як «бандити», котрих посаджено за грати, виступають лише кілька людей, викритих у підтасуванні результатів останніх виборів, цю репутацію лише зміцнило. На авторитеті судів це позначається згубно.
Законодавчий «кисіль»
і відповідальність суддів
Навіть найавторитетніший суд не в змозі відновити справедливість, не маючи можливості обпертися на розроблене законодавство. Нині в українських законах існують такі проріхи, що подив голови Верховного суду з приводу можливості двох «несхожих» рішень за однією справою виглядає дещо нещирим. Так, судам доводиться розглядати позови, подані в ході корпоративних конфліктів у всіляких АТ, за фактичної відсутності спеціального закону про акціонерні товариства. Судді в цьому, зрозуміло, не винні, тут недогляд Верховної Ради, яка визнала необхідність цього закону ще 1996 року, проте надала його для першого читання лише до 2002-го і заблокувала до сьогоднішнього дня.
Сьогодні питання застосування судом забезпечувальних заходів при розгляді спорів акціонерів (таких, як заборона на відчуження акцій або обмеження права голосування) взагалі не врегульоване й залишено на розсуд суддів. А вибіркове застосування цих заходів дає змогу проштовхувати на «альтернативних» зборах акціонерів практично необоротні рішення, причому відповідальність ініціаторів цих заходів залишається не прописаною. Також немає однозначного розуміння процедури скасування помилкових рішень суду — навіть якщо, наприклад, ці рішення грунтувалися на підроблених документах (суддя — не криміналіст, не експерт і перевіряти їхню автентичність у ході судового засідання за законом не зобов’язаний).
Ця законодавча невизначеність приховує у собі надто велику спокусу для українських суддів. А те, які наслідки законодавчий «кисіль» може мати на практиці, стало ясно після недавнього депутатського запиту Юрія Кармазіна до силових структур і Вищої ради юстиції. Нагадаємо, він стосувався правомочності рішень кількох десятків районних судів з питання законності приватизації Нікопольського феросплавного заводу, що були прийняті на задоволення позовів фізичних осіб, які не мали жодного стосунку до справи, до того ж за відсутності свідків і відповідачів і навіть без повідомлення останніх про винесені «вердикти».
Надбанням гласності чимало з цих судових рішень стали лише через рік-півтора після винесення, тобто після закінчення всіх термінів подання апеляції. Отже, зауваження Маляренка про те, що «ніхто не скаржиться», дехто вправі розцінювати як знущання.
Ще однією важливою рисою законодавчої невизначеності залишається мала відповідальність суддів за прийняті рішення. Ця обставина може виявитися згубною не тільки для умовних «супротивників держави», а й для самої держави — наприклад, при обстоюванні бюджетних інтересів.
Президент був змушений якось заявити, що не може зрозуміти 30 суддів, які приймали рішення, що мінімізували надходження до бюджету на 10 млрд. грн. Нещодавно український Кабмін також проаналізував судові рішення за 2004—2005 роки, що стосувалися позовів з відшкодування сум податку на додану вартість. На думку прем’єра, «факт ненадходження до держбюджету 9,564 млрд. грн. дає підстави для ініціювання перевірки правомірності прийняття судами рішень і дотримання суддями основних положень судочинства».
Як депутатський запит, так і постанова Кабміну стосувалися не лише скасування необгрунтованих рішень, а й неприємної теми відповідальності тих, хто ці рішення виносив.
Проте навряд чи варто очікувати в суддівському середовищі серйозних репресій. За словами міністра юстиції Романа Зварича, він направив уже десять звернень до Вищої кваліфікаційної комісії з матеріалами для притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Та за жодним з них рішень дотепер не винесено. Зварич нагадав, що лише торік його попередник Олександр Лавринович подав 19 таких звернень, проте задоволено було лише одне. Крім того, генпрокурор Святослав Піскун при вступі на посаду з «революційною» рішучістю зобов’язав підлеглих припинити всі перевірки судів, що здійснювалися на підставі вказівки колишнього генпрокурора, а з уже порушених кримінальних справ розпорядився «прийняти рішення відповідно до вимог закону в найкоротший термін».
Для посилення відповідальності суддів, на думку голови Верховного суду, «потрібна окрема структура, яка займалася б виключно вивченням скарг на дії суддів. Ця структура має бути при Верховному суді, а не при Вищій раді юстиції або ще при комусь… Поки що все відбувається на громадських засадах».
Про хліб насущний
Минула влада, мало відрізняючись від радянської, не могла співіснувати з незалежною судовою системою. Тому судова система й не реформувалася. Влада нова урочисто оголосила про своє прагнення до незалежності суддів. Однак для досягнення цієї незалежності зроблено наразі ще дуже мало. Так, навіть проста й очевидна умова матеріальної незалежності залишається недосяжною. Виконавча влада вирішує, де та яку квартиру виділити судді, самі судді змушені постійно випрошувати у влади кошти на підтримку судів у робочому стані.
І якщо в останні роки хоча б порушувалося питання про порядок матеріального забезпечення суддів, то розмова про позбавлення їх інших видів залежності, певне, розпочнеться не скоро.
А злидні, за зауваженням Вольтера, розбещують анітрохи не менше, ніж розкіш. І перші ж плоди «дикої незалежності» виявляються гіркими. Звільняючись від диктату влади, суди негайно піддаються диктату грошей. «Зрозуміло, що з мого боку було б нерозумно стверджувати, що хабарів у судах не беруть. Корупція була, є і буде», — зізнався голова Верховного суду.
Чи багато буде користі новій владі від такої «незалежної» судової системи? Запитання, мабуть, риторичне.