Чим глибше ми входимо в процес приватизації найбільших стратегічних об’єктів, підприємств, які посідають монопольне становище на ринку, тим більше постає серйозних питань, від вирішення яких прямо залежить національна безпека держави.
Питання перше. Ви не замислювалися, чому навіть у методології розрахунку державного бюджету, яку використовують наші міжнародні фінансові донори, насамперед Міжнародний валютний фонд і Світовий банк, гроші від приватизації державної власності не вважаються доходами бюджету? За їхніми розрахунками, наш так званий бездефіцитний державний бюджет на 2001 рік зведено із дефіцитом 3%. Тобто всю суму запланованих надходжень від грошової приватизації — а це 5,9 млрд. гривень, або практично 1 млрд. доларів США, — вони зарахували в дефіцит бюджету. Суть їхньої ідеології зводиться до того, що в дохідну частину мають іти лише зароблені державою гроші, а не кошти від розпродажу своєї власності. І це цілком логічно і природно. Не можна через бюджет проїдати те, що створювалося працею не одного покоління.
Напевно, економічно доцільніше було б скерувати ці кошти не на розв’язання нагальних бюджетних проблем, а змусити їх працювати на перспективу, точково сконцентрувавши їх на пріоритетних точках зростання, насамперед промислового виробництва за рахунок його технічної модернізації, впровадження передових технологій, на що, власне кажучи, і націлює указ Президента України «Про заходи для залучення коштів, отриманих від приватизації державного майна, на інноваційне інвестування підприємств, які мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави».
Питання друге. Чи потрібно форсувати грошову приватизацію стратегічних об’єктів — флагманів нашої індустрії, якщо справжньої конкуренції, навіть просто конкуренції національного й іноземного капіталів на єдиному приватизаційному ринку України сьогодні просто не існує. І не слід на це заплющувати очі.
Програмою приватизації відрізано участь офшорного капіталу в приватизації великих промислових об’єктів групи «Г». А крім нього просто не існує легального національного капіталу в обсягах, співрозмірних з іноземним, який бере участь в українській приватизації. Тобто ми чітко повинні бачити наслідки всіх наших дій. А вони одні: промислові гіганти, енергетика можуть повністю перейти під контроль іноземного капіталу. Добре це чи зле, важко відповісти одразу. Але що це безпосередньо зачіпає інтереси національної безпеки — поза сумнівом.
Тому якщо ми готові легко здати всі командні висоти в економіці представникам крупного іноземного капіталу, тоді треба продовжувати нарощувати темпи грошової приватизації стратегічних об’єктів. А якщо ні — тоді постає закономірне запитання: а чи не зробити нам паузу, щоб на законодавчому рівні спробувати вирішити питання про часткову легалізацію кримінально незаплямованого тіньового капіталу з наданням йому в подальшому можливості брати участь у великій приватизації.
Якщо таке рішення буде прийняте, то виникає необхідність у корекції державного бюджету за рахунок різкого зменшення надходжень від грошової приватизації і вишукуванні додаткових компенсаторів доходів бюджету з тим, щоб не змінювати видаткової частини або ж, у крайньому разі, піти і на адекватне скорочення витрат.
Питання третє. Яку мету ми ставимо перед собою в процесі грошової приватизації? Якщо лише підвищення ефективності управління, налагодження ефективнішого менеджменту і за рахунок цього — підвищення ефективності виробництва в цілому, а не надходження за всяку ціну грошей від приватизації в бюджет для виконання планової цифри, то тоді це дає можливість трохи інакше, під іншим кутом зору подивитися на необхідність приватизації високорентабельних державних підприємств, які добре працюють, таких, як, наприклад, металургійний комбінат «Криворіжсталь». Тобто, інакше кажучи, якщо головну мету приватизації — підвищення ефективності виробництва — досягнуто за рахунок високопрофесійної роботи команди менеджерів без зміни форми власності, то, напевно, питання приватизації таких підприємств сьогодні, м’яко кажучи, просто неактуальне.
Тому, на мій погляд, на даному етапі розвитку будь-яка економічна і соціальна політика в Україні має насамперед передбачати наслідки як у середньо-, так і в довгостроковій перспективі. На порядок денний виноситься завдання — рухатися вперед шляхом ринкової трансформації не хаотично чи, в кращому разі, інтуїтивно, а на основі добре спрогнозованої і спланованої стратегії.
На відміну від централізованої системи, що спускає директиви згори, новий механізм планування має базуватися на залученні до аналізу та процесу прийняття рішень всіх економічних і соціальних партнерів. Це процес діалогу й узгодження, названий так тому, що спрямований на об’єднання різних партнерів (уряду, підприємців, профспілок) з експертами для спільного виявлення проблем у різних галузях і, по можливості, для пропонування конкретних шляхів їх розв’язання.
В умовах ринкової економіки засоби економічного та фінансового регулювання зазвичай перебувають на макроекономічному рівні. Для виконання своїх регулюючих функцій Міністерство фінансів повинно мати у своєму розпорядженні широкий арсенал засобів із взаємозалежними ефектами впливу, що дозволяють проводити в життя політику державних витрат, бюджетного дефіциту і його фінансування, контролювати грошову сферу, кредити і заощадження, створювати умови для вільного прояву конкуренції, яка є гарантією правильного формування цін на товари й послуги відповідно до співвідношення попиту і пропозиції.
На моє глибоке переконання, необхідною передумовою будь-якого економічного впливу є не лише добре знання економічної ситуації, а найголовніше — ретельна діагностика її перспектив, тобто оцінка тих відхилень, до яких можуть призвести заходи, передбачені владою.
Сьогодні як ніколи гостро стоїть питання про міру втручання держави в економіку. Регуляція економіки, її дерегуляція... Як правильно розставити акценти і найголовніше — у який момент і в який бік їх доцільніше зміщати? Універсального рецепта на всі життєві випадки немає. Потрібен дуже гнучкий підхід, який максимально збалансує різні групи інтересів, при якому, однак, чільними залишаються інтереси держави.
Останнім часом із різних, можна сказати, діаметрально протилежних позицій висловлюються дві, на перший погляд, взаємовиключні тези. З одного боку, начебто радикальна — про дерегуляцію економіки, а з другого боку — консервативна, про посилення її державного регулювання.
На мій погляд, протиріччя тут немає. І два названих процеси можуть розвиватися в паралельному режимі. Дерегуляція — це різке зменшення бюрократичних перепон на шляху реєстрації нових підприємств, підприємницьких і комерційних структур, розвитку малого бізнесу. Значне скорочення всіляких дозвільних функцій, що породжують і провокують корупцію та чиновницьке свавілля.
Що ж стосується елементів державного регулювання економіки, то тут мається на увазі трохи інше. Це і державна політика в галузі приватизації, що ставить за мету не лише форсування темпів грошової приватизації для поповнення доходної частини бюджету, хоча і цим не слід нехтувати, а насамперед пошук ефективного власника, здатного не лише ефективно керувати безгоспною державною власністю, а й інвестувати у виробництво свої власні кошти, яких не може вкласти держава. Це і розумна митна політика, спрямована на захист вітчизняного товаровиробника, але тільки не за рахунок монополізації його позицій на внутрішньому ринку та ліквідації конкурентного середовища. Це і жорстка, але раціональна податкова політика, що стимулює внутрішнє реінвестування, тощо.
Соціально орієнтована ринкова економіка означає, що держава, не намагаючись підмінити собою динамізм приватних господарюючих суб’єктів, відіграє важливу роль в організації економічного та соціального життя. До її компетенції входить, насамперед, вироблення правил гри і нагляд за їх дотриманням. Слід уміти не піддатися спокусі регламентувати і контролювати все і вся. Водночас ринки тим ефективніші, чим надійніше регулюючі інстанції забезпечують правильність їхнього функціонування. Це справедливо як щодо ринків товарів та послуг, на яких конкуренція завжди може спотворюватися сильнішими агентами, так і щодо ринків фінансових.
По суті справи, торік вдалося здійснити реверс у динаміці економічного розвитку. Країна вийшла на траєкторію економічного зростання, про що свідчать показники зростання ВВП і обсягів промислового виробництва не лише 2000 року, а й за перші два місяці нинішнього. Не вдаватимемося в дискусію, що було головною передумовою цього: чи нові підходи в економічній політиці, реалізованій торік, чи спрацював глибинний потенціал, закладений у попередні роки. Головне полягає в тому, щоб ця позитивна динаміка не обірвалася, а навпаки, ще більше посилилася надалі.
Як кажуть шахісти, зараз важливо не збавити темп, оскільки збитки при цьому будуть колосальні — як економічного, так і політичного плану.
Радикалізм в економічній політиці сьогодні не є панацеєю від усіх лих. Але це саме той напрямок, той стратегічний вектор, який здатний скерувати розвиток економічних процесів у творче русло.
Подальші перспективи фінансово-економічної політики, очевидно, слід розглядати невід’ємно від самої концепції зміцнення Української держави. Сьогодні як ніколи потрібна ідея, здатна об’єднати все суспільство, консолідувати всі громадсько-політичні сили, всі партії й рухи в напрямі економічного оздоровлення країни.
Пропозицій не бракує. Дуже часто політики наголошують на мовній проблемі, що, на їхній погляд, здатна зцементувати суспільство. Справді, ролі мови не можна недооцінювати. Але, з другого боку, — і життя тому підтвердження — цю роль не можна переоцінювати. Задля об’єктивності слід зазначити, що законодавчі рішення, прийняті з мовних питань, були своєчасними і необхідними, вони дали певний позитивний результат. Але сьогодні їхній ресурс практично вичерпано, найближчої мети досягнуто, а ефект, пов’язаний із мовною політикою в освіті, накопичуватиметься поступово і відчуватися почне не одразу. Глибинні резерви перебувають у площині підвищення конкурентоздатності українськомовного інтелектуального продукту в національному і світовому культурному просторі.
Тому потрібна ідея вагоміша, патріотичніша, якщо хочете — стратегічніша, здатна об’єднати всіх і вся, незалежно від національності, мови спілкування, релігійних поглядів, регіональної приналежності. Такою ідеєю може, і просто зобов’язана, виступити ідеологія зміцнення держави, нарощування її економічної і соціально-політичної потуги і на цій основі — підвищення рівня життя народу.
Так уже історично склалося, що на території нашої країни проживають представники багатьох національностей, носії різних національних культур. І це ще раз підтверджує, що Україна багатолика. Але вона одна. Одна для всіх. І нам разом у ній жити. Тому і підняти її ми зможемо лише спільними зусиллями. Лише всі разом.