У середу, 30 червня, має завершитися історія відкритого акціонерного товариства «Миколаївський глиноземний завод». Із самим заводом, як виробництвом, нічого страшного не станеться — просто він перетвориться на ТОВ. І підприємство й далі приноситиме своїм власникам (не плутати з акціонерами) стійкий і гарантований фінансовий дохід.
Тільки нинішнього року кожна з 1,3 млн. тонн виробленого в Миколаєві глинозему зменшить витрати групи «Русский алюминий» (РусАл) не менш ніж на 200 дол. Саме така різниця між світовими цінами на глинозем (близько 400 дол. за тонну) і цінами, за якими підприємство відправляє його до Росії (у травні нинішнього року — 168 дол.). Вже це окупить абсолютно всі витрати групи на купівлю МГЗ, а також усі інвестиції на десять років уперед. Хоча, як свідчать звіти самого поки що ВАТ «МГЗ», вкладені у нього кошти реально окупилися давно і швидко.
Історія одного проекту
2000 року, коли росіяни зайшли на Миколаївський глиноземний завод, вони заплатили за 30% його акцій 100 млн. дол. і витратили на скуповування акцій на вторинному ринку й докуповування пакетів у держави (це теж була весела історія) ще мільйонів 50.
У річному звіті будь-якого ВАТ є цікава графа — «Обсяг виробництва в грошовому вираженні (у діючих цінах)». За даними цієї графи, МГЗ оцінив вартість виробленої у 2000—2002 роках продукції в 1,08 млрд. дол. А ось обсяг реалізації вказано у 360 млн. дол. Звісно, не вся різниця пішла в кишеню: існують реальні витрати на купівлю гвінейських бокситів, транспортування тощо. Проте за три роки розрив у цих показниках становив скромні 717,8 млн. дол. (див. табл.1). Не так уже й погано.
2000 року завод перевели на давальницьку сировину (толінг), із чим на початку приватизації так палко обіцяв боротися власник «РусАлу» Олег Дерипаска. За підсумками року, частка такої сировини в загальному обсязі переробки МГЗ становила 72%.
І це були ще квіточки. Наступного, 2001-го, частка давальницької сировини збільшилася до 97%. У результаті завод, виробивши 1,12 млн. тонн глинозему, отримав усього 87 млн. дол. виторгу (тобто менш як 90 дол. за тонну). До початку приватизації, коли структури колишнього директора МГЗ Мєшина і TWG братів Чорних платили по 100—110 дол. за тонну, здавалося, що нижче бути не може. Однак життя виявилося оптимістичнішим — були ще резерви для зниження ціни.
Після того, як виторг від реалізації впав у півтора рази (64% від рівня 2000 року), успіхи заводу з оптимізації платежів привернули увагу навіть Президента України. Він дав спеціальне доручення розібратися в причинах того, що відбувалося. Займаючись цим, Микола Азаров зазначив, що менеджмент МГЗ «посилається на об’єктивні обставини — упала ціна глинозему, а нас зацікавила ситуація тому, що різко знизилися платежі в бюджет. Цього слід було очікувати. У нас є дуже серйозні побоювання з приводу найбільших інвестиційних проектів останніх років із погляду перспектив їхньої діяльності».
Взагалі ж зниження виторгу було аж ніяк не місцевою ініціативою. Саме тоді, коли Миколі Яновичу розповідали про низькі ціни на глинозем, здійснювалася чітка й послідовна стратегія з цього приводу. Генеральний директор «Русского алюминия» Олександр Булигін пізніше згадував: «Це не означає, що тільки-но ми заявили про створення «Русского алюминия», усі понесли нам глинозем за поміркованими цінами. Ні. Було реалізовано справді дуже серйозну стратегію виходу на сировинний ринок. І ми реально змогли змінити ситуацію: відразу після консолідації ми купували глинозем по 500 дол. за тонну, а через вісім місяців — уже по 200 дол... Ринок зрозумів нас, знизивши ціни вдвічі». Як уже зазначалося, для «свого» МГЗ і сотню доларів пошкодували. Зате дохідність тонни алюмінію для господарів «РусАла», навіть при мінімумі цін, нижче від 300 дол. не опускалася.
До речі, про власників. Їх небагато: торік, поруч із Олегом Дерипаскою, компанією володіли Борис Абрамович Березовський і губернатор Чукотки, а також заслужений футболіст Великобританії Роман Аркадійович Абрамович. Власне, саме на їхню користь перерозподілялися доходи групи взагалі і доходи Миколаївського глиноземного зокрема.
Торік свою 25-відсоткову частку Абрамович продав. За словами Дерипаски, угода коштувала приблизно 2 млрд. дол. і була справедливою. Щоправда, це не заважає йому говорити, що сам алюмінієвий бізнес малорентабельний. Хто хоче, той і вірить.
Але не всі. На початку нинішнього року в редакцію російської газети «Ведомости» принесли цікавий документ. Це була датована 15 липня 2003 року довідка про консолідований аудиторський звіт Rusal Group за 2001 і 2002 рік за стандартом US GAAP. Аудитором виступила компанія Pricewaterhouse Coopers. Відповідно до цього документа, тільки за два роки (2001—2002), при обсягу продажів близько 8 млрд. дол., чистий прибуток «Русского алюминия» становив 1,7 млрд. дол. Причому практично всі вони пішли на дивіденди (див. табл. 2). Враховуючи, що фактично всі ці гроші отримали всього чотири особи, — непоганий заробіток.
2003 року ціни на алюміній у світі значно зросли, і оборот групи зріс до 4,5 млрд. дол. Зараз ціни взагалі захмарні. Слід гадати, збільшилися і прибуток, і дивіденди.
Реакція структур «Русского алюминия» на вищезгадану статтю, швидше, укріпила думку про її достовірність. Спробувавши перешкодити публікації й поговоривши про некоректність, зрештою сформулювали таку позицію.
Керівник управляючої компанії «РусАла» — компанії «Базовый Элемент» Ігор Смолькін заявив: «Запитаймо: для чого були опубліковані такі відомості? Щоб створити сенсацію? Тоді яка різниця, чи стосувався той документ «Русского алюминия» і чи містилися в ньому правильні відомості? Громадськість не кредитує «РусАл», не купує його акцій. Виходить, їй необов’язково мати повну інформацію про фінансові показники «РусАла».
На думку низки спостерігачів, така толерантність пояснюється просто: звіт готувався для інвестиційних банків. І опротестовувати його — означало б сказати банкірам: знаєте, розрахункам, які ми надали в забезпечення бізнес-плану, не вірте, це так, жарт.
Первомайський кілочок —
на довгу пам’ять
Твердження про те, що достовірність фінансової звітності «РусАла» нікого не цікавить, дуже спірне. Приміром, Україну доходи групи точно повинні цікавити. Річ у тому, що саме в 2001—2002 роках акціонери «Русского алюминия» мали будувати в нас алюмінієвий завод потужністю 100 тис. тонн на рік.
Відверто кажучи, у тому, що в Первомайську Харківської області справді побудують щось «алюмінієве», сумнівалося багато людей. Тим більше що спочатку вартість нового заводу оцінювали в 190 млн. дол., а потім стали говорити взагалі про 300 млн. До того ж заводи з виробництва первинного алюмінію будують в основному поблизу ГЕС, де дешева електроенергія, у крайньому разі — біля АЕС. Варіант із розповідями про дешеву електроенергію від місцевих ТЕС, які працюють на газі, накульгував на обидві ноги. Звісно, 2000 року електроенергію ще дисконтували за вексельними схемами, але цю лазівку швидко прикрили і в нас, і в Росії. Побудувати ж завод із глибокою переробкою алюмінію, приміром, у фольгу чи в банки, було дорого.
Те, що нічого не будуватимуть, чітко проглядало і з перспективних планів «РусАла», відповідно до яких, ішлося про будівництво заводів у Африці, на Кольському півострові, в Ленінградській області, про купівлю підприємства в Індії, на Ямайці, тепер ось — у Казахстані. Про Україну, окрім МГЗ, не говорилося нічого. У Москві небезпідставно вважали, що й так домовимося...
Взагалі, умова щодо МГЗ з самого початку була такою, що відштовхувала від його купівлі конкурентів. Понад те, у Києві сподівалися, що замість будівництва нового заводу господарі МГЗ тепер запропонують щось реальне на еквівалентну суму. Але в самому Харкові сподівалися на завод, та й у Первомайську з будівництвом пов’язували хоча б часткове піднесення соцкультпобуту.
З огляду на скрутні обставини (треба було акумулювати ресурс на викуп акцій у Абрамовича), росіяни обрали свій варіант відфутболювання. Вони постійно говорили: «Так, побудуємо, тільки потім, ви ж розумієте, що у світі коїться». Реально забили кілька кілочків, чим діяльність інвесторів і обмежилася. Загальні витрати на утримання майданчика становили щось близько 300 тис. гривень.
2002 року, в обмін на чергове пересування термінів будівництва, власники МГЗ погодилися відмовитися від толінгу. Це справді привело до збільшення обсягів виробництва і дуже помірного зростання податків. Втім, одночасно завод переклав на місто турботи про свій житловий фонд, поздавав у оренду об’єкти заводського соцкультпобуту (знаменитий олімпійський басейн «Водолій» здали на 37 років), тож реально витрати не зросли.
Заради справедливості зазначимо, що хай і з дворічною затримкою, але було розпочато програму збільшення потужності МГЗ до 1,3 млн. тонн на рік. Підписано контракт із німецькою Lurgi Metallurgy про будівництво на підприємстві п’ятої печі кальцинації глиноземного виробництва.
А шоу на алюмінієвому напрямі тривало. Благо, що було створене ціле ТОВ «Український алюмінієвий завод «Управляюча компанія», яке забитими кілочками всіляко опікувалося. Понад те, коли у жовтні позаминулого року харківській владі стала відверто набридати тривала імітація бурхливої діяльності, з однією із місцевих будівельних корпорацій навіть уклали договір підряду.
Щоправда, через дев’ять місяців ФДМУ зажадав розірвати угоду «як мниму». Харків’яни вимагали від стратегічного інвестора: ви хоч лікарню в місті побудуйте. До весни минулого року росіяни ще мляво вдавали, що мають намір будувати, потім перестали. Було заявлено, що оскільки вартість електроенергії в Україні висока, а російську імпортувати не дають, то завод на Слобожанщині окупиться за 22 роки, тому будувати його не стануть. До чого тут імпорт російської електроенергії, не дуже зрозуміло: її ціна в Центральній Росії мало відрізняється від української.
Різкі заяви Фонду держмайна України і навіть передавання справи до суду Дерипаску не збентежили. По-перше, Фонд держмайна України, якщо треба, може швидко передумати, ну, а що таке українські суди — пояснювати нікому не слід. Замість алюмінієвого заводу Києву запропонували збільшити потужність МГЗ із 1,3 до 1,6 млн. тонн.
Пропозиція була настільки неадекватною, що навіть «сумирний» ФДМ спочатку обурився. По суті, цей варіант узагалі не передбачав додаткових витрат. Вартість модернізації МГЗ — від сили 90 млн. дол., тим більше що її все одно проводитимуть. «РусАлу» потрібен свій глинозем, у нього на сьогодні існує дефіцит потужностей у 2 млн. тонн. А МГЗ нині забезпечує чверть його потреб. Торік світова ціна подвоїлася. На МГЗ це майже не позначилося: вироблені 1,26 млн. тонн глинозему він продав у середньому по 160 дол. Де ще знайдеш таку дармівщину? Не кажучи вже про те, що везти боксити на діючий завод через незамерзаючий порт значно вигідніше, ніж будувати новий, скажімо, у Мурманську чи Находці.
Так, інвестувавши у МГЗ за чотири роки близько 58 млн. дол. (при цьому мінімум третина — прибуток самого підприємства), отримали приріст потужності на 300 тис. тонн глинозему на рік, що обійшлося менш ніж 200 дол. за тонну. Нове розширення в Миколаєві обійдеться максимум у 300 дол./тонна. Будівництво ж заводу у Гвінеї потягне, в перерахунку на тонну виробленого глинозему, в 1,7 разу більше.
Зараз узгоджено черговий компромісний варіант. Компенсація з боку «РусАла» полягатиме в розміщенні на первомайському «Хімпромі» замовлення на виробництво каустичної соди. Нині МГЗ одержує її з контрольованої «ЛУКойлом» калуської «Оріани». Передбачається, що виробництво соди зросте з 40 до 75 тис. тонн на рік. Правда, поки що лише підписано угоду про створення робочої групи з представників облдержадміністрації, «Хімпрому», МГЗ і Мінпромполітики.
Оскільки «Хімпром» — держпідприємство, процес погоджень займе мінімум кілька місяців, і ще не ясно, чим він закінчиться для України. Говорять про створення СП, однак не повідомляють, скільки буде інвестовано в проект.
Втім, у кожному разі, «РусАл» має перепочинок. Поки що в Росії із задоволенням відзначили, що група отримала повний контроль над МГЗ і майже позбулася інвестзобов’язань. Тим більше що навчати забивати черговий кілочок її не треба — кадри є.
Про хіміків, кроликів і акціонерів
Поки проводили титанічну роботу з переконання українців у тому, що не потрібні їм нові виробництва, керівництво «Русского алюминия» здійснило ще ряд операцій. Відповідно до ухваленого в листопаді 2002 року рішення про додаткову емісію акцій, статутний фонд ВАТ «МГЗ» із 378,3 млн. грн. збільшувався вдвічі. Додаткові 71 млн. дол., за версією керівництва заводу, призначалися в основному для поповнення оборотних коштів у зв’язку з переходом на прямі договори. Оскільки купують і продають миколаївський глинозем усередині групи «РусАл», то фактично це означає перекладання грошей з однієї кишені в іншу. Заодно було розмито і продано на конкурсі 30-відсотковий пакет.
Нинішнього року до зробленого додасться ще одна акція, підсумки якої й підіб’ють на зборах у середу. Йдеться про зміну структури МГЗ та завершення процесу «консолідації акцій». Консолідація вийшла вражаючою. Раніше статутний фонд ВАТ «МГЗ» складався із трьох з гаком мільярдів акцій. Тепер їх звели до 80 штук номіналом 9,46 млн. грн. кожна. Завдяки допомозі незалежного реєстратора (те, що назви його власників іноді збігаються з назвами фірм засновників МГЗ, жодним чином не впливає на його об’єктивність) операцію успішно завершено. У результаті колишній держпакет був ще раз змінений.
Звісно, змінити організаційну структуру підприємства так, щоб при цьому ніхто не постраждав, складно. Але вдалося обійтися «малою кров’ю». Усього лише «кинули» 26 тис. малих акціонерів, що, погодьтеся, суща дрібниця. У них швидко й добре, і практично без їхньої участі викупили акції за ціною у 2,5 разу нижчою від номіналу.
Було це так. Акціонер отримував сповіщення про те, що він разом із іншими акціонерами повинен викупити акцію вартістю 1,5 млн. дол., або на його депозитний рахунок перекажуть гроші з розрахунку 10 копійок за 25-копійчану акцію. Оскільки ще до додемісії фізичним особам належало акцій усього на 14 млн. грн., навіть теоретично вони не могли скинутися на дві акції.
По-науковому ця операція називається «зворотний спліт». Звучить гарно й давно обкатано в Росії. Щоправда, там після серії грандіозних скандалів застосування схеми обмежили. Для нас вона ще нова.
Хоча зовсім незрозуміло, чому акції не можна було викупити бодай за номіналом, — невже не знайшлося зайвих 1,5 млн. дол.? Народ у нас в основній масі терплячий, і це витримав. Судових позовів обманутих вкладників небагато. Щоправда, незабаром вибори — при грамотній розкрутці людям можна нагадати, як влада захистила їх у цьому разі. Проте Миколаївщина до Леоніда Даниловича ставиться неоднозначно, тож зайвих два-три десятки тисяч голосів за опозицію, напевно, нікого не лякають.
Гірше, що цей захід ставить якщо не хрест, то щось дуже схоже на ідеї недержавних пенсійних фондів в Україні. Глянути б на розумника, який після цього ризикне інвестувати гроші в малі пакети акцій підприємств. Тим часом прокуратура Миколаївської області уже визнала те, що сталося, законним. За іронією долі, у разі ухвалення рішення про повернення 30% акцій її теж задіють у процесі. Але вилучати вже буде нічого. Про які акції може йтися в законно створеному товаристві з обмеженою відповідальністю?
Підсобне господарство МГЗ здали в оренду на 74 роки, тож розводити кроликів не виходить. Доводиться займатися «розведенням» тих, хто залишився. Поки що вдається.
P.S. Щоб не завдавати шкоди перевіреній часом діловій репутації підприємств групи «Русский алюминий», у матеріалі по Україні використано тільки дані річних звітів МГЗ і коментар представників цієї групи.