У травні 2006 року Фонд держмайна України знову програв справу про повернення державі 18% акцій ЗАТ «Укртатнафта» (Кременчуцький НПЗ). Мудрі українські судді вирішили, що коли з порушенням мало чи не всього законодавства випустити векселі на десятки мільйонів доларів, а потім обміняти їх на акції, а самі векселі прогнати через кілька фірм-«прокладок», то в результаті виходить чиста і прозора схема...
Втім, уже не перший рік кажуть про те, що в Україні важко вести саме прозорий бізнес. З іншими його видами усе набагато простіше. Особливо коли йдеться про «порівняно чесні способи відбирання» держвласності. Кременчук цілком може служити еталоном у цій важкій справі...
Як уже неодноразово розповідало «ДТ», 1995 року Москва, Казань і Київ на базі Кременчуцького НПЗ створили підприємство з переробки високосірчистої татарської нафти. Спочатку передбачалося, що Україна і Татарстан керуватимуть заводом на паритетних засадах. При цьому Україна внесе у створюване підприємство комплекс НПЗ, а татарська сторона забезпечить поставки нафти з родовищ, які їй належать, і здійснить модернізацію об’єкта.
Але створене українсько-татарське підприємство не виконало жодного з поставлених завдань. Ні обіцяних щорічних 8 млн. тонн нафти, ні модернізації. Зате підприємство практично не вилазило з розбірок за власність. Причому після деяких із них держпакет дедалі більше худнув...
Договором про створення ЗАТ транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія «Укртатнафта» передбачалося внесення учасниками часток до статутного фонду підприємства або в грошовій формі, або правами на нафту і нафтовий конденсат, або цілісним майновим комплексом. Як свої внески АТ «Татнафта» і АТ «Татнафтопром» мали передати основні фонди відповідно на 180 млн. дол. США і 720 тис. дол. США. Як внесок Державного комітету майна Республіки Татарстан були визначені права власності на нафту і нафтовий конденсат на 25 родовищах. Їх оцінка становила 267,6 млн. дол. США.
Проте перший конфлікт виник практично відразу: до статутного фонду «Укртатнафти» татарська сторона вирішила внести цінні папери. Оцінку їхньої реальної вартості ніхто не проводив.
Треба віддати належне наполегливості татар: це рішення вони змогли протиснути, і 19 липня 1997 року загальні збори акціонерів «Укртатнафти» дозволяють АТ «Татнафта» і АТ «Татнафтопром» замінити свій внесок на кошти, а форму внеску Державного комітету майна Республіки Татарстан замінити на акції АТ «Татнафта» і АТ «Татнафтопром».
Однак і це вочевидь пільгове для Казані рішення не виконали — було внесено лише акції АТ «Татнафтопром». Тепер про 25 родовищ ніхто і не заїкався.
А тут ще в піддавки почало гратися і тодішнє керівництво «Укртатнафти». Причому цілком дивним способом...
Спочатку за його ініціативою не затверджується пропозиція спостережної ради підприємства щодо експертної оцінки акцій «Татнафтопрому» (оцінювання проводилося московською компанією ІФК «Солид» і київським СП «УВЕКОН») у розмірі 69,7 млн. дол.
Причина? Менеджерам «Укртатнафти» здалося, що родовища недооцінені. У результаті Державному комітету з управління державним майном Татарстану і генеральному директору «Татнафтопрому» доручається укласти ще один договір на проведення експертної оцінки вартості акцій «Татнафтопрому»... із тими самими ІФК «Солид» і СП «УВЕКОН».
І о диво! Через півтора місяці з’ясовується, що таки так, це коштує вдвічі дорожче — 140,1 млн. дол.
Зате ця сума настільки краще «підганялася» під задекларовану Держкомітетом з управління держмайном Татарстану суму внеску в статутний фонд «Укртатнафти», що залишається лише порадіти за татарських партнерів. У буквальному сенсі з повітря намалювалося 70,4 млн. дол.!
А от українській стороні якось не пощастило. З її часткою відбувалося дещо прямо протилежне...
Кременчуцький НПЗ — найпотужніший і одночасно найсучасніший із технічної точки зору в Україні. Фактично це кілька виробництв загальною потужністю до 18 млн. тонн переробки нафти на рік, із випуском дефіцитних мастил і нафтохімічної продукції. Будівництво аналогічного підприємства зараз коштує кілька мільярдів доларів.
Десятиліття тому завод оцінили скромніше, але й тоді вийшло 450 млн. дол. Не кажучи вже про те, що на відміну від партнерських «ну дуже цінних паперів» Україна в особі Фонду держмайна внесла в статутний фонд абсолютно реальний актив — цілісний майновий комплекс «Кременчукнафтооргсинтез».
Проте славнозвісні оцінювачі з фірми «УВЕКОН» були зовсім іншої думки. Після їхньої переоцінки вартість «Кременчукнафтооргсинтез» з незрозумілих причин було зменшено до 154 млн. дол. Вийшла вражаюча річ: після оцінювання однією тією самою фірмою татарстанська частка подвоїлася, а українська — скоротилася втричі.
Найцікавішим було те, що в період оцінювання підприємство виробляло понад половину українського бензину і 45% дизельного палива, випереджаючи усіх своїх українських конкурентів. Річний оборот становив 614 млн. дол.
До речі, корисний досвід з оцінювання «УВЕКОН» використовував і надалі. Вже 2003-го він сміливо оцінив контрольний пакет Нікопольського феросплавного заводу, який випускає експортної продукції на мільярд із лишком доларів на рік і має 11% світового ринку, аж у 8% від можливої виручки. Втім, усе це було ще попереду...
Справедливості заради зазначимо, що грати в такі ігри стало можливо завдяки активній підтримці української частини менеджменту підприємства. Він вочевидь забув, що розпоряджається державним майном. Наскільки безкорисливо це робилося — питання, звичайно, цікаве.
1999 року розпочалася згадана вище історія з векселями. Тоді голова правління ЗАТ Володимир Матицин і його тодішній перший заступник, а потім народний депутат України четвертого скликання Володимир Демьохін залучили до складу акціонерів дві милі компанії — американську Sea Group і швейцарську AmRUZ TRADING, статутний капітал кожної з яких ледь перевищував еквівалент сотні тисяч «зелених». Отримавши на двох 18,3% акцій, фірми пообіцяли натомість внести (грошима чи нафтою) 65,85 млн. дол. Грошей і нафти в них, правда, не було.
Але по обидва боки кордону це нікого не збентежило. Були бадьоро виписані, із порушенням правил Нацбанку України, векселі на таку саму суму з терміном погашення один рік. Натомість Sea Group одержала 9,96% акцій, а AmRUZ TRADING — 8,336%. Поспішали так, що пізніше з’ясувався й інший цікавий факт: американські векселі виписані пізніше, ніж їх нотаріально завірили. Схоже, що нотаріус завірив порожній бланк. Втім, кого це тоді хвилювало...
Пізніше, коли термін дії векселів закінчувався, із платежами все одно не склалося. З обіцяних 65,8 млн. дол. ледь нашкребли менше 5%. Довелося терміново, за два дні до закінчення терміну дії векселів, «малювати» додаткову угоду від 29 травня 2000 року між «Укртатнафтою» і Sea Group із AmRUZ TRADING. Відповідно до цього чудового документа, термін оплати векселів був продовжений ще на три роки.
Пізніше решту непогашених векселів було з величезним дисконтом (понад 70%) продано ЗАТ «Кременчуцька нафтова компанія».
Цікавим моментом є те, що корпорація Sea Group 1 серпня 2001 року передала згадуваному вище ЗАТ «Кременчуцька нафтова компанія» право власності на компанію AmRUZ TRADING. Загалом, усі були задоволені, крім хіба що держави.
Втім, як уже зазначалося, в Україні знайшлися судді, котрі вважають, що усе законно. І на своїх рішеннях вони бадьоро пишуть — «Ім’ям України».
Пізніше ці 18,3% акцій теж потрапили до татарської сторони. Тим самим вона, за 11 років так цілком не виконавши жодного зобов’язання, одержала контрольний пакет акцій. Що зайвий раз підтверджує — якщо не можна, але дуже хочеться, то можна. Принаймні, поки що.
Донедавна Україна з цією позицією тією чи іншою мірою погоджувалася. Навіть відвертий кидок двома офшорками дотепер так і не отримав логічного завершення. Хоча для підбиття підсумків часу минуло достатньо. Йдеться не про розірвання відносин із Татарстаном, а про приведення їх до реальних внесків сторін. І що швидше це відбудеться, то краще.
Відносини між діловими партнерами — річ не завжди безхмарна. Проте якщо один із них систематично намагається роздягнути іншого, це вже не питання кодексу ділової етики. Тут варто звернутися до іншого кодексу.