Минулого тижня відновилася реалізація одного з найбільших пілотних проектів вугільної приватизації — дніпропетровської компанії «Павлоградвугілля». У понеділок, 2 лютого, Київський апеляційний суд скасував визначення Печерського районного госпсуду про заборону будь-яких дій із продажу 92,11% акцій.
Узагалі-то підприємства в нас, за ідеєю, продають не суди, а Фонд держмайна України. Але всі давно звикнули, що та бізнес-група, яку не влаштовують результати торгів, хутенько біжить до української Феміди по необхідне рішення.
Задля справедливості відзначимо: Феміда в нас воістину неупереджена— суперники без особливого напруження одержують судове рішення, але вже протилежного змісту.
Наразі ж причина позову була більш ніж переконлива: пересічний киянин неолігархічного вигляду гірко поскаржився, що йому не дають вкласти кревно нажиті гроші в купівлю контрольного пакета «Павлоградвугілля». І треба ж було для щастя вкласти якихось 240 млн. дол. Тож попросив бідолашний приватизацію загальмувати. Що й було зроблено. Смішно, але щойно цей позов ФДМ — не без зусиль! — подолав, відразу надійшов аналогічний від ще одного трудящого...
Утім, на відміну від низки інших конкурсів, у цьому випадку ФДМ до судових затримок ставився з розумінням. Йому напівконфіденційно пояснили причину: одному з основних претендентів бракувало часу зібрати кошти. У результаті київські суплікатори (разом із суддями) й забезпечували необхідний запас часу.
Еталон-2004?
Все це відбувалося на об’єкті, приватизацію якого в нас оголошено еталонною. Вона відбувається за спеціальним указом Президента, і гарант про неї час від часу згадує...
Ось і недавно Президент справедливо відзначив, що реформування державної холдингової компанії «Павлоградвугілля» є «конкретним прикладом тяганини... Було встановлено чіткий графік — що, кому й коли робити. Проте з першого ж дня роботу було заблоковано. Мінпаливенерго спільно із Фондом держмайна замість узгодженої схеми приватизації нав’язують ліквідацію холдингу й створення замість нього єдиного підприємства, що призведе до зрівнялівки та втрати зацікавленості в кінцевих результатах роботи шахт».
Глава держави сказав, що ситуацію в компанії ускладнюють постійні кадрові зміни — за вісім місяців звільнено трьох генеральних директорів холдингу. «А тим часом майно компанії розкрадається, за рік тут порушено десяток кримінальних справ»...
У принципі, здебільшого все саме так. Просто дійсність ще багатша. Приміром, Фонд держмайна й Мінпаливенерго теж можна зрозуміти — у цьому випадку вони визнають за краще бігти за танком, а не попереду паровоза.
Адже йдеться аж ніяк не про дрібницю. Сума, яку покупцеві доведеться заплатити за пакет — понад чверть мільярда доларів, — безпрецедентна для вугільної приватизації в колишньому СРСР. Досі рекордом був російський продаж «Кузбассугля» 2001 року, що потягнув на 180 млн. дол. (до речі, торік компанію поділили й перепродали ще дорожче).
До того ж на нашого інвестора збираються начепити 900 млн. грн. (150 млн. дол.) інвестиційної програми з модернізації наявних шахт і будівництва нової. Можна згадати і про кредиторську заборгованість у мільярд гривень, і про інші радощі.
Здавалося б, оскільки обсяг продажів продукції десяти шахт холдингу нинішнього року ледве перевищить мільярд гривень і кожна тонна дасть близько двох доларів збитку, — приватизаційна шкурка не варта вичинки. Проте все не так просто.
Близько половини обсягу видобутку компанії — це коксівне вугілля. Хай і не найкращої якості, але після переробки на концентрат воно нормально вписується у класичну українську експортну схему «кокс—метал». І позаяк торік рентабельність металургів відчутно зашкалила за 30% (інша річ, що далеко не всі її показали), за контроль над таким активом варто поборотися.
Не донецький Донбас
Павлоградське коксівне вугілля — єдине в Україні, не контрольоване донецькими бізнесменами. Словосполучення «ІСД» й «АРС» сприймаються тут як назви конкуруючих фірм, і не більше.
Павлоград завжди перебував у своєрідному становищі: попри назву «Західний Донбас», його ніколи навіть подумки не асоціювали з донецькими. У радянський час це був молодий район із невеликою кількістю шахт, десь там на відшибі. Проте за роки незалежності його роль різко зросла. На тлі тотального розвалу вуглевидобутку, коли виробництво вугілля впало більш як удвічі, павлоградці виглядали непогано. Якщо кількість закритих у «класичному» Донбасі шахт підбирається до сотні, то на Дніпропетровщині закрили тільки одну. Несподівано з’ясувалося, що саме Павлоград — столиця найбільшої вугільної компанії країни (приблизно 10 млн. тонн загального видобутку, або 7,8 млн. тонн товарного вугілля).
Правда, стверджувати, що це — заслуга менеджменту компанії, важкувато. Дніпропетровщина — не менш своєрідний регіон, ніж Донбас, хіба що бізнес-групи там інші. Павлоградці теж скуштували всіх радощів господарювання у перехідний період: шахти обросли посередниками, кількість яких перевалила за сотню. Було вимито всі оборотні кошти, а бартер перевищував 80%. Більше того, якогось моменту вдалося навіть переплюнути донеччан та луганчан — там почали раніше наводити порядок. Хіба що стрілянини було менше, бандитські «дахи» досить ефективно витіснили силовики. У результаті потоки розвернули у бік фірм, які трепетно ставляться якщо не до закону, то принаймні до рідної міліції. І на якомусь етапі довелося вичищати вже їх...
Відтак, коли 2002 року почалася підготовка до приватизації, з десяти шахт сім перебували у процесі банкрутства, а обидві збагачувальні фабрики управлялися аж ніяк не холдингом. Найцікавішу — ВАТ «Центральна збагачувальна фабрика «Павлоградська» —контролювало дніпропетровське ТОВ «Енергія». Та й іншою, Кураховською збагачувальною фабрикою, холдинг управляв теж, радше, номінально. Ну, а за кількістю порушених проти керівництва кримінальних справ «Павлоградвугілля» теж упевнено лідирувало.
Зо два роки тому доля холдингу видавалася цілком однозначною — поступове банкрутство шахт із виведенням майнового комплексу за борги. Як м’якший варіант пропонувався стандартний сценарій оренди вугільних лав із відпрацюванням найбільш рентабельних пластів. Потім з’явилися варіанти з додемісією акцій під інвестзобов’язання.
Можливо, так би й сталося, але в області настали інші часи. Анекдот про «дніпропетровський період історії України» завершився, почалося творення його донецького варіанта.
Як відомо, у період змін можна одержати активи задешево, проте в цьому випадку ситуацію ускладнювала наявність кількох претендентів. В області почалися розбірки між провідними бізнес-групами. Тимчасовий союз Приватбанку Ігоря Коломойського та «Інтерпайпу» Віктора Пінчука зі скандалом розпався, сторони перейшли до відкритого протистояння. Інші учасники конфлікту «світилися» менше, та все ж були помітні, а нічого схожого на донецьку спайку на Дніпропетровщині з часів кончини ЄЕСУ не спостерігається.
І «Павлоградвугілля» стало однією з головних мішеней. На нього спрямували погляди «Інтерпайп» і Приватбанк, придивлялися донеччани з «АРС». Шахтами почало цікавитися ЗАТ «Концерн «Регіони України» (Олег Беспалов). Що стосується місцевої обладміністрації, то вона мало не один раз на квартал порушувала в Києві питання про передачу холдингу в управління собі, любій. Одне слово, життя вирувало.
Якщо підходити об’єктивно, то частина змін була все-таки на краще — наведення подоби порядку на Енергоринку пожвавило надходження живих грошей за енерговугілля. Одночасно почала спинатися на ноги й «Криворіжсталь». З другої половини 2002 року було укладено угоди про інвестування, і «Павлоградвугілля» різко збільшив поставки коксохімзаводові комбінату. Так у далеко не слабкому списку претендентів на вугілля з’явився й Олег Дубина. Своїх грошей в Олега Вікторовича для настільки масштабної покупки бракувало, зате, на додачу до організаторських здібностей, є непогані стосунки як із тим-таки Пінчуком, так і з «Криворіжсталлю».
Зрештою дійшли висновку, що «Павлоградвугілля» слід спробувати продати.
Конкуренція? Отже, експеримент
Ідею було оформлено під час торішнього березневого візиту Леоніда Даниловича в Павлоград. Хоча й після цього місцева влада сподівалася, що на конкурс виставлять 49%, а 51% акцій збережуть за державою з подальшою передачею їх в управління області. Розуміючи, що одержати на таких умовах більш-менш серйозні гроші не можна, Фонд держмайна пробивав на продаж максимально можливий пакет.
Пільговий продаж вдалося скоротити до мінімуму — менше 8%. Хоча в грошовому вираженні він однак потягнув більш як на сто мільйонів гривень. До листопада, хоча й із відставанням від графіка, конкурс запустили.
Проте саме на той час обстановка в області трохи змінилася. Після відставки губернатора Миколи Швеця позиції Приватбанку різко ослабли. Новопризначений Володимир Яцуба в лобіюванні цієї групи не підозрювався — навпаки, він постійно цікавився, як її підприємствам в умовах високих цін на метал удається працювати збитково.
«Приват» опинився в ситуації, коли всі проти одного. Але, слід їм віддати належне, там загрозу розуміли і вживали захисних заходів. Приміром, знаменитий єврооблігаційний випуск Приватбанку, крім іншого, ускладнив дії «на розрив» в Україні — адже якусь частину облігацій купили реальні західні інвестори. Більше того, трохи згодом на цю ж нішу ринку вийшов зі своїми європаперами й рідний для Президента «Південмаш». Тож у разі виникнення «приватних проблем» постраждають і південмашівці. Оскільки падати почнуть усі українські папери.
За іронією долі, єдиним партнером залишився Вадим Новинський (Інгулецький ГЗК) — колишній противник «приватівців» у «війні» за Південний ГЗК. Проте він демонстративно не вступає у відкрите протистояння, зі змінним успіхом намагаючись одержати контроль над Інгулецьким ГЗК.
Інші гравці більш-менш розподілили ролі. Виникло кілька зв’язок: «Інтерпайп» — ІСД, «Інтерпайп» — Укрсиббанк, Укрсиббанк — «ДАНКО». В область дедалі активніше заходять донеччани, з тією ж таки «Криворіжсталлю» почав працювати на збуті металу традиційний ринатовський трейдер Leman Commodities. До речі, ІСД, попри назву, поволі втрачає донецьку прописку: основні її активи нині перебувають у Луганській, Дніпропетровській областях, до них незабаром додадуться й угорські. І зміна донецької прописки на, скажімо, київську зовсім не видається неймовірною...
На цьому швидкозмінному тлі необхідність приватизації «Павлоградвугілля» стала не настільки очевидною. Так, із листопада компанію контролює група «Інтерпайп» — саме тоді несподівано, вже втретє за рік, змінилося керівництво холдингу. Ключові економічні посади при новому керівникові посіли саме люди з «Інтерпайпу». Згадавши про добрі відносини групи з основним споживачем дніпропетровського коксівного вугілля — «Криворіжсталлю» і взявши до уваги, що одночасно «Інтерпайп» одержав під контроль енергокомпанію «Дніпренерго» (павлоградці відвантажують їй близько 40% енергетичного вугілля), можна вже зробити висновки.
Однак процес приватизації хоча й повільно, але рухався, — у грудні Антимонопольний комітет одержав кілька заявок від претендентів на приватизацію. Зокрема їх подали компанії «Енерго-Міг» (структура, дружня Олегу Беспалову) і ТОВ «Оберон-Вугілля» (контролюється засновником «Інтерпайпу» — «Байп Ко»). Більше того, як стверджують, у Дніпропетровську обидві ці компанії вже внесли 10% застави (128 млн. грн.). І все-таки форсувати процес ніхто не наважувався.
Подарунки під ялинку
Сигнали, що надходили згори, були занадто суперечливі. Приміром, у розробленому ФДМ інвестпроекті досить чітко розписано, куди йдуть гроші. Приблизно 410 млн. — на будівництво нової шахти в Харківській області, а ще понад 175 млн. — на модернізацію наявної шахти з видобутку коксівного вугілля в Первомайську.
Справа, безперечно, потрібна. Але далі стає ще цікавіше. Починається конкурс, потім його гальмують, і раптом практично під новий рік Кабмін вибухнув трійкою розпоряджень, відповідно до яких понад 300 млн. грн. виділяється на інвестпроекти на трьох шахтах. Ніби між іншим від майбутнього переможця в ці ж три шахти вимагають інвестувати вчетверо менше (78 млн. грн.). Тобто держава згодна без будь-яких умов компенсувати новому приватному інвестору з півсотні мільйонів доларів.
Подарунок — це завжди приємно. Але ось так просто, невідомо кому... Чи це тільки «єдино правильному» покупцеві? Взагалі-то в цивілізованому світі рішення про інвестування у розпал конкурсу якось не приймаються. Там чекають його завершення, а потім уже довго й старанно торгуються з переможцем.
Здавалося б, нас хоч чогось мав би навчити нагромаджений досвід виконання інвестзобов’язань щодо великих проектів в Україні. У ЗАлК, приміром, обіцяли за п’ять років вкласти близько 200 млн. дол. Але не склалося. Причина цілком законна: акціонерка, що володіє малесеньким пакетом, заборонила, ось новий власник законослухняно й не платить. Уже три роки. Заодно, до речі, ФДМ заборонили перевіряти виконання зобов’язань. Він, правда, стежить за подіями, але виключно напівлегально, дякуючи добрій волі власника. А ось одержувати пільги на електроенергію (приблизно 20 млн. дол. на рік) акціонери — ні великі, ні малі — алюмінійникам не забороняють.
Отож, після пільгової підписки в «Павлоградвугіллі» може з’явитися цілком достатня кількість акціонерів, котрі, природно, не відмовляться від держгрошей (вони справді шахтам украй потрібні), але, за бажання, можуть заборонити приватнику виконувати інвестпрограму, у найгіршому випадку — взагалі за пакет платити.
А після конкурсів усі незадоволені дружним натовпом побіжать у суди — кожен у свій. Переможець, до речі, теж може збігати — по дозвіл примусити себе, рідного, вступити у права власності. Оскільки у великих приватизаційних процесах вітчизняна судова практика давно й надійно ввійшла у клінч, слово честі, державі краще перестрахуватися.
Тим паче що «Павлоград» — попри всі свої масштаби — лише перша ластівка. Це аж ніяк не єдиний «президентський проект». На черзі «Криворіжсталь», про яку можна впевнено сказати лише одне: якщо її не встигнуть продати до 1 листопада, то потім не продаватимуть довго. Ніяких причин, крім президентських виборів, для її продажу немає; кусень ласий, коштує до мільярда доларів. Тож найближчим часом очікується захоплююче видовище, відоме у світі під назвою «голландський аукціон». Це коли ціну починають не підвищувати, а знижувати.
Утім, це окрема розмова. Хіба що претенденти на меткомбінат переважно ті самі (за винятком структур, близьких до Олега Беспалова). Ще погрожують прийти росіяни — їх доведеться відсікати. До речі, єдине обгрунтування, яке змогли придумати, щоб виставити «Криворіжсталь» на продаж, — підприємство потребуватиме інвестицій. А це — сотні мільйонів доларів. Тож треба забезпечити реальний механізм їх внесення.
У черзі на приватизацію — ще й «Укртатнафта» (при нормальному продажі 43-відсотковий пакет може потягнути на більш як 200 млн. дол.). Уже розгортається захоплююче дійство навколо «Укртелекому». Взагалі-то, звичайнісінький приватизаційний сезон перед президентськими виборами. І, відверто кажучи, влада повинна бути максимально зацікавлена, щоб усі ці процеси були якщо не чесними (цим займемося коли-небудь згодом), то принаймні прозорими. Бажано — відповідно до процедури.
Давайте потренуємося. Навіть через «не можу» і «якщо дуже хочеться, то можна».
Коли верстався номер. Єдину заявку на конкурс подала компанія «Енерго-Міг». Далі буде?