Мало хто сумнівався, що прогресивне людство швидко забуде про закриття Україною Чорнобильської АЕС. Та й, власне кажучи, навіщо пам’ятати — станцію закривали практично «на халяву», тобто не отримавши ні цента чи бодай твердих зобов’язань компенсувати втрати енергосистеми.
Однак «швидкість забування» перевершила навіть сподівання песимістів. Не минуло й місяця після закриття станції, як з’ясувалося: щоб отримати хоч якісь гроші для добудови двох атомних блоків у Рівному й Хмельницьку, Україна мусить виконати цілу купу додаткових умов.
Зокрема, виявилося, що слід «терміново, негайно» продати буквально всі розподільчі енергокомпанії, тобто двадцять штук. До середини грудня (коли, власне, ЧАЕС і закривали) обов’язкові умови були набагато скромнішими — достатньо було успішно продати тільки чотири обленерго.
Ініціатором такого різкого і раптового перегляду умов став Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). І хоча частка самого банку в проекті фінансування добудови нових блоків становить лише одну сьому, однак від його згоди залежить сам початок процесу фінансування.
До того ж, ЄБРР обіцяв підкинути урядові грошенят (100 млн. екю) на купівлю палива для теплових електростанцій. Звісно, паливо було потрібне в листопаді, а надійде, в кращому разі, в березні. Чимало фахівців узагалі ставляться вкрай скептично до самої ідеї отримання валютних кредитів під паливо. Проте уряд, бачачи, як тануть запаси вугілля на електростанціях, вирішив його все ж таки взяти.
Розуміючи все це, банк розпочав кампанію тиску на уряд, що межує з шантажем. І, слід визнати, досить успішну: нав’язав майже всі умови...
Осічка сталася лише по одному пункту — приватизація «Київенерго». Проти цього різко виступило і керівництво міста, і керівництво самої енергокомпанії. Якщо зводити всі заперечення до головного, то місто не розуміє, навіщо йому таке щастя (тобто негайна приватизація). Адже не секрет, що зараз обленерго продаватимуть фактично за ціною металобрухту, тож у разі приватизації «Київенерго» ні держава, ні, тим більше, місто особливих грошей не одержать. Зате напевно зростуть тарифи. Їх, щонайменше, прив’яжуть до курсу долара і закладуть підвищену (теж у доларах) частку рентабельності — близько 20%. Спочатку потенційні покупці енергокомпаній узагалі просили до 40%...
Спроба прив’язати «Київенерго» до дешевого розпродажу викликала різко негативну реакцію в місті. Мер Києва Олександр Омельченко без особливого політесу назвав умови ЄБРР кабальними і навіть згадав одну пляжну приказку. Вищі чиновники висловлювалися більш вишукано, називаючи пропозиції «нечемними».
У випадку з «Київенерго» не дуже спрацювали навіть обіцянки залучення інвестицій. Компанія і так їх успішно залучає — спільно зі Світовим банком цілком успішно реалізується проект реабілітації міської теплової мережі вартістю 250 млн. дол. При цьому 50 млн. дол. компанія профінансує із власних коштів. Не можна, звісно, сказати, що міській енергомережі додаткові гроші геть не потрібні. Але ж не на яких завгодно умовах.
Часто в пропозиціях звучала й вимога розчленувати міську компанію на окремі частини. Взагалі-то ЄБРР можна зрозуміти — фахівців з оцінки цілісної системи, що централізовано забеспечує місто енергією, у нього мало. На Заході такі системи стали з’являтися лише недавно і не дуже поширені. Звідси бажання все почикрижити на частини: так справді буде простіше аналізувати. Але до чого тут місто і його жителі? Чому вони повинні буквально на власній шкірі відчувати наслідки таких експериментів?
Чого-чого, а експериментів в енергетиці не бракувало. П’ять років тому — до речі, теж за порадами іноземних консультантів — наявні в країні вісім вертикально інтегрованих енергокомпаній (що відповідали і за вироблення електроенергії, і за її передачу) хутенько порізали на частини. Обіцянок тоді був цілий віз — і розвиток конкуренції, і зниження тарифів, і підвищення інвестиційної привабливості та інше. Реально ж просто зруйнували систему надходження грошей для енергогенеруючих компаній, і вони стали прискореними темпами деградувати, знижуючи виробництво електроенергії і якість ремонтів. Блоки сумарною потужністю в мільйони кіловатів просто перетворилися на купи металобрухту. Про жодні інвестиції в енергетику навіть не йшлося. За таких умов існування «Київенерго», де генерація і розподіл залишилися в рамках єдиної компанії, просто дратувало — воно свідчило, що все могло бути інакше...
Цікаво, але до аналогічного ефекту призвів поділ системи генерації й електропостачання і в далекій американській Каліфорнії. Там також кілька років створювали конкурентний ринок, із повним відокремленням генерації від розподільчих компаній. Зрештою створили — і тепер Каліфорнія теж знає, що таке «віялові відключення електроенергії». Виявилося, що в нових умовах розвивати електроенергетику просто невигідно. Відтак за десять років не стала до ладу жодна електростанція або нова потужна лінія електропередач.
Коли погода більш-менш нормальна, це не дуже помітно. Але якщо, не дай Боже, в Америці настає спекотне літо (у США багато кондиціонерів, що споживають електроенергію) або холодна зима — все починає тріщати по швах. Нинішнього року у штаті все збіглося — і спекотне літо, і холодна зима. У результаті дефіцит електроенергії став настільки критичним, що доводиться використовувати армійські дизель-генератори.
Взагалі ж, вперше ідею повного роз’єднання генерації та розподілу обкатали на початку 90-х в Англії. Там створили кілька генеруючих компаній і дюжину розподільчих (аналог наших обленерго). Проте практичні англійці швидко скорегували цю модель. І 1996 року (саме тоді ідею відокремлення генерації від розподілу активно впроваджували в Україні) у самій Англії її в чистому вигляді вже не було. З дванадцяти енергорозподільчих британських компаній одинадцять не лише продавали, а й виробляли електроенергію, придбавши або орендувавши власні потужності. Тож, слухаючи наших шановних західних порадників, потрібно пам’ятати, що самі вони жити за власними рекомендаціями не збираються...
Зрештою, ситуацію навколо «Київенерго» вдалося розрядити. Було вирішено, що ця енергокомпанія не приватизуватиметься, щонайменше, до 2004 року. Дві ТЕЦ, які перебувають в її управлінні, буде передано у власність міській громаді. З урахуванням того, що місто — другий за розміром (після держави) акціонер у «Київенерго» (12,7% акцій), це гарантує збереження історично сформованої системи енергозабезпечення.
Натомість держава отримає від міста у власність будинки, в яких розміщені різноманітні міністерства і відомства.
Загалом, майже хепі-енд: усі тиснуть одне одному руки і радісно всміхаються. Залишається маленьке запитання — як могла скластися ситуація, що наші партнери не несуть анінайменшої відповідальності за раніше дані обіцянки, довільно міняючи їх на власний розсуд? Джентльменам, може, і вірять на слово, але тільки в тому разі, якщо вони поводяться по-джентльменськи... А тут — яскраво виражене прагнення витиснути якомога більше... І тому ж ЄБРР чи комусь іншому в цьому важко дорікнути. Якщо ми самі дозволяємо, щоб політику в питаннях приватизації нам диктували чиновники міжнародних організацій, чому б їм цим і не скористатися? Це нормальна тактика ведення переговорів.
А ось ми ще повинні вчитися їх вести, розуміючи, що в нас є не лише обов’язки, а й права... І не слід боятися когось при цьому скривдити (нас же кривдити вочевидь не бояться). Від того, що пан Омельченко різко відстоював на переговорах інтереси міста, земля не здригнулася і дахи не впали. Наші партнери скромно всміхнулися і позадкували. До речі, в їхніх очах авторитет мера навряд чи постраждав — людина довела, що в неї поживитися на дурняк не вийде, і наступного разу це врахують. Скромність, звісно ж, прикрашає людину, але для держави її надлишок шкідливий...