UA / RU
Підтримати ZN.ua

Ігри безкомпромісних

В останніх числах березня ФДМ подав уряду черговий проект програми приватизації на 2008 рік. Докуме...

Автор: Наталія Яценко

До чого призведуть нескінченні суперечки про цілі та методи приватизації під час продажу пакетів акцій генеруючих компаній

«У четвер, 7 квітня, парламент дав згоду на призначення головою Фонду держмайна народного депутата трьох скликань, соціалістки Валентини Семенюк. У зв’язку з чим і поздоровляємо всіх громадян України з логічним завершенням ліберальних реформ у сфері власності».

«Ющенко — Тимошенко — Кінах — Семенюк. В Україні вибудовано кадрову модель неприватизації.

Здається, в уряді про це може пожалкувати тільки міністр фінансів. Оскільки в новій версії бюджету на 2005 рік записано 6,9 млрд. грн. від приватизації — цифру майже рекордну, і створенням реєстру власності її не забезпечиш».

Як з’яcувалося, «Дзеркало тижня» можна не лише перечитувати, а й переписувати. Дві наведені вище цитати — зі статті «Модель неприватизації». Тоді надворі був також квітень. Але 2005-го.

За минулі три роки змінилися цифри. Обсяг запланованих доходів від приватизації зріс до «не менш як 8,6 млрд. грн.» (плюс 12 млрд. на компенсацію вкладів — на думці). З кадрового ланцюжка випало одне з прізвищ — з огляду на невходження в уряд. Та загалом результат зусиль залишається тим самим: про приватизацію багато говорять, а приватизація не рухається.

Звичайно, нам можуть заперечити — мовляв, є реальні зрушення. 20 лютого ц.р. Фонд держмайна оголосив конкурс з елементами аукціону з продажу 99,52% акцій Одеського припортового заводу (початкова ціна — 3 млрд. грн.). Конкурс відбудеться через 75 днів після дати оголошення, і вже зараз підприємством цікавляться понад десяток покупців. Проте є чимало причин засумніватися в тому, що завод таки вдасться продати. Ми вже з ліку збилися, згадуючи попередні обіцянки продажу...

В останніх числах березня ФДМ подав уряду черговий проект програми приватизації на 2008 рік. Документ, редакцію якого пов’язують з іменем заступника голови приватизаційного відомства Дмитра Парфененка, лаконічний, безликий і, за великим рахунком, нікому не заважає. Але навіть ця нейтральність не гарантує його прийняття Верховною Радою в її нинішньому стані. А сам факт прийняття — ще не гарантія розблокування процесу роздержавлення в країні.

Чому так важливо прийняти програму приватизації? Коротка відповідь — бо Юлія Володимирівна не захоче сваритися з Віктором Андрійовичем. А для детальнішої розмови треба буде вкотре зануритися в глибини політичних інтриг і похлюпатися на мілководді конструктивних рішень.

Пам’ятай про 2009-й!

Більше за всіх у приватизації зацікавлений, звісно ж, уряд на чолі з Юлією Тимошенко. Він поставлений перед жорсткою необхідністю добути не просто великі, а гігантські приватизаційні гроші для компенсації знецінених вкладів — програми, абсолютно безпрограшної з погляду виборів-2009. Гроші потрібні будь-що і не колись, а в найближ­чі місяці. Отже, вітаються будь-які схеми, навіть не зовсім чисті юридично та виправдані економічно.

Наївно перейматися питанням — а зміг би Віктор Андрійович розділити можливу перемогу у 2009-му більш яскравого й харизматичного претендента? Такого в президентському оточенні навіть подумки не допускають. Тому, крім інфляції та інших цяцьок, які нинішній Кабмін накопає собі власноруч, не можна скидати з рахунку і цілком реальну можливість торпедування виплати вкладів зі сторони. Тим паче що динаміка виплат, як на квітень, щось не по сезону зів’яла...

Тож нам можуть підкидати будь-які об’єктивні причини: архаїчна законодавчо-нормативна база (і це щира правда!), загроза національним інтересам і навіть айсберг, що відколовся від Антарктиди, — однак справжніми винуватцями гальмування приватизації в Україні є боротьба за владу і наближення виборів 2009 року.

І байдуже, що, відповідно до Конституції, президент України ще наприкінці минулого століття втратив можливість видавати укази з економічних питань. Будь-яку, навіть не дуже серйозну приватизаційну проблему можна подати як загрозу національній безпеці країни й підпертися потрібним рішенням РНБОУ. Фонд держмайна вже давно розвалено й кадрово вихолощено, проте що заважає нашому справедливому гаранту пригріти керівника приватизаційного відомства та заблокувати будь-які кадрові призначення?

Сьогодні «коник» секретаріату президента — скрупульозна підготовка нової законодавчої бази в сфері приватизації. Знаний теоретик із питань власності Олександр Пасхавер, свого часу керівник робочої групи з підготовки проекту програми приватизації на 2003—2008 роки (була така, але так і не вдостоїлася прийняття), з досвіду знає, що підготовка концептуально нового документа може тривати до восьми місяців. Якщо вичікувати, нічого серйозного не продаючи, то «білі й пухнасті», тобто «програмні», конкурси розпочнуться, у кращому разі, ближче до літа 2009 року. А можуть і не розпочатися: згадаймо мораторій на купівлю-продаж землі, який роками подовжують через брак необхідних законів...

Доповнюють приватизаційну картину постійні спалахи війни за власність між провідними бізнес-групами — із нескінченними судами, неслабким фінансуванням і більш-менш вдалим піаром. Тут постійно пахне грошима. Дуже великими грошима, які сильно подразнюють нюх наших чиновників. Працездатність падає до нуля, чернетки програм відкладаються вбік, а хребти згинаються в дугу: «Чого бажаєте?»

На якийсь час бізнес-група — завдяки ініційованим нею судовим дозволам чи судовим заборонам — стає для можновладців зручним союзником. Але не пригадаю випадку, щоб результат такого приватно-державного «партнерства» виявився справді на користь держави.

Чого вимагає президент

Якщо абстрагуватися від «вибраних місць» листування В.Ющенка та В.Балоги з Ю.Тимошенко, сигнали із секретаріату президента йдуть методологічно правильні. (Інша річ, що методологією та іншими хитрощами в нас уже звикли прикривати інтереси прозаїчні, а то й зовсім ниці.)

Отож президент наполягає на змінах концептуальних. Країні необхідна не поштучна приватизація («що б таке продати якомога дорожче?»), не приватизація заради поповнення бюджету, а приватизація системна.

У стислі строки впоралася із своїм завданням робоча група під керівництвом директора Міжнародного інституту приватизації, управління власністю та інвестицій Олександра Рябченка. Створена за указом від 4 лютого 2008 року, вона вже до 15 лютого, до засідання РНБОУ, підготувала «Концептуальні засади забезпечення реалізації національних інтересів у сфері приватизації».

Президентським указом №200/2008 від 6 березня ц.р. результати обговорення на РНБОУ узагальнено й освячено. Тож коротко зупинимося на головних нововведеннях.

По-перше, із нескінченного процесу приватизація перетворюється на процес скінченний: вона має завершитися протягом п’яти років, тобто до березня 2013 року.

По-друге, приватизація підпорядковується логіці реформування галузей. Тобто, якби президент мав право втручатися своїми указами в економічні питання, у країні почали б нарешті думати не про вічно «голодний» бюджет, а про ефективну роботу галузей і про те, в комплексі з якими заходами (регуляторними, з технічного переозброєння тощо) приватизація дасть найбільший ефект.

По-третє, рівно наполовину обіцяють урізати можливості уряду пускати приватизаційні гроші на всілякі соціальні виплати. 50% коштів від продажу державного майна та інших надходжень, пов’язаних із приватизацією, цільовим чином спрямовуються:
1) на фінансування проектів розвитку соціально-економічної інфраструктури, пріоритетні інноваційні та науково-технічні програми; 2) на викуп державою належних їй часток вторинних емісій акцій, а також 3) на відновлення платоспроможності боржників із числа стратегічних підприємств.

По-четверте проходить у нас під кодовою назвою «Краще пізно, аніж ніколи». Треба, нарешті, починати думати, кому продавати не можна. В концепції дещо заплутано, але все ж сформульовано тезу про обмеження участі в приватизації стратегічних об’єктів покупців із числа українських та іноземних компаній, в яких понад 25% належать державі.

— На мій погляд, у програмі приватизації варто було б зафіксувати, що навіть перепродаж приватизованих підприємств, які становлять кістяк безпеки країни, має здійснюватися з дозволу держави. Тобто публічна влада повинна контролювати не лише сам процес продажу, а й перепродаж, — коментує цей пункт О.Пасхавер. — Приклади? США не дозволили покупцям із арабських країн купити американські порти. Росія не продала своєї нафтової компанії Китаю...

Під номером п’ять у переліку приватизаційних нововведень ідуть деякі процедурні, однак досить важливі зміни. Зокрема, при укладанні договору купівлі-продажу має визначатися вичерпний перелік умов, невиконання яких веде до розірвання договору або визнання його недійсним.

Загальну концептуально-райдужну атмосферу псує по-шосте. До затвердження програми приватизації (а її слід подати до Верховної Ради в місячний строк) Кабмін зобов’язаний (див. пункт 4.4 указу від 6 березня ц.р.) не допускати приватизації підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки країни, якщо це матиме наслідком монополізацію відповідного ринку товарів. (Валентина Семенюк наприкінці березня радісно повідомила про те, що Одеський припортовий, за висновком АМКУ, саме монополіст. Чи означає це, що пісеньку оголошеного конкурсу скінчено?)

Крім того, паливно-енергетичний та оборонно-промисловий комплекси, транспортна галузь, ЖКГ, а також «інші відповідні галузі економіки» (цікаво, скільки і які саме?) у місячний термін мають бути віднесені урядом до числа тих, чия приватизація здійснюється лише «відповідно до затверджених у встановленому порядку програм розвитку». І без затверджених у відповідному порядку програм — продавати і не думай (пункт 4.3)!

Цікаво, чи дослухається до цих вимог Кабмін?

На енергетичному напрямі

Уряд не дослухався. Він спішно виставляє на продаж енергетику.

Уранці 26 березня, коли Юлія Володимирівна перед десятками телекамер змальовувала трудові досягнення перших ста днів, у секретаріаті Кабміну зареєстрували лист голови секретаріату президента Віктора Балоги з приватизаційних питань. Рішення уряду стосовно окремих підприємств, внесених до списку продажу-2008, кваліфікувалися як такі, що не відповідають вимогам чинного законодавства, передчасні або недостатньо обгрунтовані.

Зауваження Віктора Івановича з приводу феодосійської компанії «Море», херсонського державного заводу «Паллада», харківського «Турбоатому» ми пропустимо. А от позицію стосовно передачі акцій ВАТ «Дніпроенерго», «Донбасенерго», «Західенерго» та «Центренерго» Фонду держмайна (читай — на близьку приватизацію) проаналізуємо. Час нині такий — енергетичний.

Як випливає з листа, приватизації теплової генерації в секретаріаті президента не бажають і не приховують цього. Необхідність утримати генерацію в статутному фонді НАК «Енергетична компанія України» Віктор Балога мотивує тим, що без них НАК втратить економічні вигоди, погіршиться її платоспроможність, неможливо стане виконувати зобов’язання перед кредиторами, що може мати наслідком порушення справи про банкрутство компанії. А це вже, мовляв, економічна загроза державі, оскільки (о, чиновницька логіка!) метою існування НАК «ЕКУ» є «створення умов для надійного та ефективного функціонування і розвитку електроенергетичного комплексу».

Через кілька годин уряд зібрався, аби розглянути питання про теплову генерацію на своєму засіданні. Та, природно, не для того, щоб врахувати зауваження Віктора Івановича. А щоб прийняти рішення про виведення 60% плюс одна акція чотирьох генеруючих компаній на приватизацію. І треба ж таке — рішення підтримують Олександр Рябченко з Олександром Пасхавером, які півтора місяця тому плідно трудилися над підготовкою концепції приватизації по лінії президентського секретаріату.

«Сам Пасхавер підтримав на Кабміні Юлію Володимирівну!» — ширяться чутки.

Однак звернімося до першо­джерела.

— Ми не обговорювали питання про інтриги, пов’язані з проблемами власності на цих підприємствах. Це — важливий чинник, але ми його не обговорювали. Це — не наша проблема, — каже О.Пасхавер. — Головне питання полягало в тому, яким чином будуть приватизовані ці компанії — із допомогою легальних процедур чи тіньових. Ну якою може бути відповідь експерта, котрий завжди стверджував, що легальна приватизація краща за тіньову?

Суперечки про те, приватизувати чи ні, викликають ностальгію. Ми це чули 15 років тому. З базовими галузями треба щось робити. Потрібні якісь реформи (і не обов’язково приватизація), щоб дати їм інвестиційний ресурс.

Головна проблема в тім, що ціла підгалузь економіки перебуває в стані фізичного зносу, і в держави немає (і не буде) грошей, щоб обновити і розширити теплові електростанції. А в державній власності вони довго не протягнуть. За розрахунками, підготовленими Мінпаливенерго до засідання Кабміну, між 2012 і 2016 роками галузь припинить своє існування, якщо виходити з рівня сьогоднішніх держвитрат на її підтримку і відсутності в тарифі інвестиційної компоненти.

Однак... Теплову генерацію не можна продавати негайно, як гарячі пиріжки, і я про це казав на Кабміні. Потрібно виконати ряд системних дій. Перша і найважливіша — треба подивитися, яким чином у разі зміни власника працюватиме система держрегулювання. Необхідна адаптація НКРЕ, Енергоринку до нових умов. Друга — треба переглянути процедури тарифної політики з тим, щоб закласти інвестиційний ресурс. По-третє, забезпечити надійну роботу, незмінність профілю підприємства після зміни власника. На все це знадобиться чимало часу та сил.

Не можна забувати і про українську специфіку: будь-які розмови про необхідність системних змін використовують як привід для зупинення процесу. Без системних змін неможливо, але системних змін не роблять (два приклади: приватизація землі, «Укртелеком»). Щоб поєднати ці несумісні речі, я пропонував включити системні зміни до плану передприватизаційної підготовки енергокомпаній як єдиного комплексу. Тільки тоді такі роботи стануть неминучими. Пропустити їх хочуть усі. Але це небезпечно.

Яке ж рішення прийняв уряд 26 березня — поцікавилися ми в Олександра Йосиповича. У понеділок експерт був щиро переконаний, що рішення стосувалося не приватизації конкретних підприємств, а внесення змін до Стратегії розвитку енергетичної галузі. Але вже в середу інформагенція «Українські новини» повідомила про розпорядження Кабміну №541-р—544-р від 26 березня, відповідно до яких 60% плюс одна акція ВАТ «Дніпроенерго», «Західенерго», «Донбасенерго» та «Центренерго» виставляються на продаж на конкурсах з елементами аукціону в період із 26 березня по 31 жовтня 2008 року...

Маленькі технологічні «радощі»

Отже, впродовж багатьох років експерти стверджують, що легальна приватизація набагато ліпша за нелегальну. Якби такої лінії Україна дотримувалася при приватизації теплової енергетики від самого початку, ми змогли б уникнути багатьох неприємних явищ. Можливо, такий продаж дорожче обійшовся б бізнесу, але однозначно дешевше — країні.

Подумки повернімося в другу половину 90-х років, коли після тривалої дискусії, приватизувати генерацію чи ні, нарешті було запущено пільгову підписку на акції «Дніпро-», «Центр-», «Захід-» та «Донбасенерго». Пільговики й керівники підприємств, що приватизуються, одержали належні їм акції — від 14 до 20% статутного фонду кожної компанії.

За ідеєю, далі міг відбутися зразково-показовий міжнародний тендер з продажу великого пакета акцій «Донбасенерго». Був навіть указ президента, але його не підтримала Верховна Рада. Потім готувалися менші за масштабом міжнародні тендери, але все якось не випадало: то криза зовнішня, то «напряг» внутрішній.

Проте бажання бізнес-груп усе-таки реалізувалося, хоч і в не дуже прийнятній для країни підкилимовій формі. В «Донбасенерго» за борги забрали три з п’яти теплових станцій (ця трійка й стала кістяком майбутнього ахметовського «Східенерго», яке займає нині 8% ринку української генерації). А «Західенерго» якимось дивом потрапило на останній сертифікатний аукціон, де за «фантики» було продано 10% його акцій.

Після певного періоду затишшя починається операція з оволодіння ВАТ «Дніпроенерго» — через борги. Не завершилася вона й донині, про що свідчить справжня судова й медійна війна між двома головними українськими бізнес-групами. Складно навіть уявити, як у теплової генерації, цього дуже прибуткового бізнесу, можуть накопичуватися величезні борги. Але в Україні з її недолугою тарифною політикою, безконтрольністю менеджменту й вічною розрухою в платежах усе до буденності просто.

«Теплова генерація України має високий ризик «тіньового» відчуження, оскільки загальна кредиторська заборгованість становить 4150 млн. грн. (830 млн. дол. США)», — констатують автори аналітичної записки з Мінпаливенерго.

За іронією долі, в загальній сумі частка «фронтового» «Дніпроенерго» — лише 100 млн. грн. (20 млн. дол.). Позаприватизаційне відчуження підприємства в держави фактично відбулося, й приватник скупив в інших кредиторів мільярдні борги «своєї» компанії. Проте урядова логіка лукава: те, що боргів немає, визнають, а от перехід акцій — ні. 60% плюс одна акція «Дніпроенерго», відповідно до розпорядження КМУ від 26 березня, буде виставлено на конкурс з елементами аукціону й продано. Якщо, звичайно, конкурс не загрузне в судах.

Про цей ризик, до речі, попереджав колег по уряду Мін’юст. Але попередження ніхто, природно, не почув.

Мінекономіки було здивоване іншою примхою розробників проектів розпоряджень (а розробляли їх у ФДМ). З якого б це дива продавати 60% плюс одна акція генеруючих компаній, а не весь існуючий держпакет — від 70,10% в ВАТ «Західенерго» до 85,77 — в ВАТ «Донбасенерго»? Якщо з метою здешевити купівлю для потенційного покупця, тоді зрозуміло. Але при цьому не треба просторікувати про державні інтереси й лити перед телекамерами крокодилячі сльози над тяжкою долею бюджету. Чи, може, хтось сподівається з 10% акцій (як у випадку з «Західенерго») зберегти вплив на компанію з боку держави?

Сумна правда полягає в тому, що десять із лишком років млявої приватизації теплогенеруючих компаній держава чудово довела, що власник вона ніякий. Навіть із 70 і більше відсотками статутного фонду вона наловчилася доводити до ручки потенційно прибуткові компанії, програвати справи в судах, не піклуватися про технічне переозброєння, загалом, поводитися, як чистісінької води тимчасовець.

Можливо, приватний власник буде хоча б трохи уважнішим до своїх активів? Адже гроші для реанімації в Україні теплової генерації потрібні чималі: 11,9 млрд. дол. на технічну реконструкцію та нове будівництво на період до 2018 року. І розраховувати приватник зможе тільки на себе, ну… й на вищий тариф (читай — платежі населення).

— Можливу ціну продажу пакетів акцій теплогенеруючих компаній нині спрогнозувати важко, — говорить директор Міжнародного інституту приватизації, управління власністю й інвестицій Олександр Рябченко. — Але навіть не це питання я ставив би в основу. Виступаючи на засіданні Кабміну як експерт, я пропонував продавати не теплогенеруючі компанії, а станції, які входять до них, причому починаючи з найбільш занедбаних, із зобов’язанням щодо реконструкції. І продавати не за півроку, а поетапно, з чітким планом їх ремонту і введення в експлуатацію.

Проте Юлія Володимирівна цієї пропозиції не оцінила, і її підтримав Пасхавер. Сказав, що думка хороша, але треба було так продавати від самого початку. А тепер не вийде, бо це загальмує процес перетворень у галузі. Хоча я вважаю, що за бажання мою ідею реалізувати можна. Позитив очевидний: в Україні вдалося б створити чітку систему нарощування потужностей теплової генерації. Не кажучи вже про те, що такий «поштучний» продаж, а не гамузом, розігріє ринок…

Замість резюме

Нині «м’яч» — на полі секретаріату. Пропустивши гол у вигляді не схвалюваних, але все-таки оголошених цього тижня ФДМ конкурсів по шести обленерго, наближені до президента чиновники, мабуть, спробують торпедувати оголошення конкурсів по генеруючих компаніях. Коли конкурс оголошено, ніхто з посадовців не в змозі змінити його долю. Хіба що український суд...

А тепер — заключне слово експертам.

— Цього року можуть бути продані тільки об’єкти, щодо яких є згода між урядом і президентом, — стверджує Олександр Рябченко.

— Мені здається, що владі потрібне мистецтво компромісу — не тільки політичного, а й технологічного. Компроміс, на мій погляд, можливий, — переконаний Олександр Пасхавер.

Вам не здається, що саме в цьому — головна проблема сьогодення? А приватизація — лише частковий вияв загальної слабкості влади. Слабкості, що знижує вартість українських активів і негативно позначається на іміджі країни.