Михайло Чечетов |
Наприкінці 1999 року більшість громадян обрали на повторний п’ятирічний термін нині чинного Президента Леоніда Кучму, підтримавши його передвиборну програму. За рік перед тим на чотирирічний період було обрано парламент, більшість якого за ідеологічним світоглядом і баченням ідеології економічних реформ становили однодумці. Здавалося б, суспільство, маючи за своєю спиною такий потужний політичний плацдарм для наступу по всьому фронту, отримало реальну історичну перспективу для широкомасштабного розгортання економічних реформ.
Відразу ж, наприкінці 1999-го, Президент підписав три укази з поглиблення реформування на трьох найважливіших напрямах: з ринкових перетворень в аграрному секторі, з адміністративної реформи і з прискорення грошової приватизації.
На початку 2000 року Леонід Кучма звернувся до Верховної Ради з посланням «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000–2004 рр.», що є розгорнутим, деталізованим викладом передвиборної програми Президента. Згодом його було покладено в основу програми уряду «Реформи заради добробуту».
Задля об’єктивності слід зазначити, що нагромадження за кілька останніх років критичної маси реформ проявилося 2000 року зростанням і поліпшенням основних параметрів економіки - обсягів промислового виробництва та ВВП. Тобто, з певним допущенням можна констатувати той факт, що на межі тисячоліть відбувся перелом в економічному розвитку і країна поступово стала виходити на траєкторію стійкого економічного зростання. Тим самим Україна ніби отримала унікальну історичну можливість розпочати нове століття з піднесення соціально-економічного розвитку країни.
Зрозуміло, є багато неврегульованих питань, які потребують негайного вирішення. Перерахуємо головні. Як досягнуту фінансово-економічну стабільність на макрорівні опустити на мікрорівень і змусити якнайшвидше запрацювати на повну силу насамперед промислові підприємства? Як швидше провести життєво необхідну структурну перебудову економіки? Як підвищити енергетичну безпеку країни? Але ці проблеми можна розв’язати за однієї умови - політичної стабільності в країні. Інакше кажучи, темпи економічних реформ, а головне - їхні якісні результати, прямо залежать від соціально-політичної ситуації в Україні.
Політичне вирування, яке започаткувала справа Гонгадзе, згодом продовжив «касетний» скандал. Практично був паралізований вищий законодавчий орган країни, ніби мимохіть усунутий від розв’язання найважливіших економічних проблем, розробки необхідних законопроектів. Досі не прийнято низки найважливіших кодексів, і насамперед - податкового.
Таке враження, що хтось занадто добре прорахував цю диявольськи сплановану багатоходову комбінацію, головна мета якої - втягнути всі органи влади, весь народ, усю країну в брудну політичну авантюру. Щоб таким чином, нічим не гребуючи, нехтуючи думкою переважної більшості населення України, всупереч розумній логіці й економічній доцільності, спробувати радикально змінити зовнішньополітичний курс держави. Причому конституційно мандат на такі дії ніхто нікому не видавав.
Абстрагуючись від політики і перевівши дискусію в суто економічну площину, спробуємо зрозуміти головне. На Заході, як ми бачимо, нас не чекають із розпростертими обіймами. Вільних ринків для нас там немає. Тому без якомога тіснішого взаємовигідного торгово-економічного співробітництва, без потужної економічної інтеграції з Росією, з огляду на нашу обмеженість в енергетичних ресурсах, рух уперед до побудови демократичної Української держави європейського типу з цивілізованою ринковою економікою видається досить проблематичним.
Останнім часом і в свідомості простих людей, і в засобах масової інформації, і у виступах окремих політиків дуже часто мусується одне й те ж саме питання. З якою метою ми проводимо реформи? Куди йдемо? Яке суспільство будуємо? Тим самим ніби підштовхуючи кожного до жорсткого альтернативного вибору, що нібито складається з двох несумісних, діаметрально протилежних варіантів: капіталізм чи соціалізм. Але палітра сучасного суспільно-політичного життя значно багатобарвніша й різноманітніша. Її просто неможливо втиснути в заздалегідь розроблені догматичні схеми й шаблони.
Діалектика життя змушує по-новому поглянути на хід суспільно-політичних і соціально-економічних процесів. Реалії розвитку людської цивілізації, досвід світового економічного розвитку диктують потребу побудови суспільно-економічної системи, заснованої не на якихось «ізмах», а на засадах здорового глузду, системи, що максимально сприяє реалізації творчого, інтелектуального та фізичного потенціалу кожної окремої особистості. На тих засадах, які лежать в основі функціонування всіх цивілізованих західних країн.
Формула тут одна й надзвичайно проста: дати кожній людині право вибору, можливість реалізувати свої здібності, не нав’язуючи їй усе згори.
А це може дати лише суспільство зі змішаною економікою, де на рівних конкурентних засадах функціонуватиме і державна, і комунальна, і приватна власності. Де не на словах, а реально створюються максимально сприятливі умови для реалізації творчого й інтелектуального потенціалу людини. Де головною функцією держави буде не примушувати когось щось робити, оскільки це не її прерогатива, а, навпаки, - не перешкоджати конкретній людині займатися тим, чим їй, насамперед економічно, вигідно займатися з урахуванням її як реальних, так і потенційних фізичних, творчих та інтелектуальних можливостей у рамках чинного законодавства. Держава ж, у свою чергу, має постійно вдосконалювати законодавчу базу на шляху максимального розширення можливостей реалізації людини як особистості.
Після такої філософської преамбули хочеться зробити економічну замальовку суспільства зі змішаною економікою, контури якого в Україні, не претендуючи на повне зображення картини, гадаю, можуть набрати таких обрисів.
Сам термін «змішана економіка» відбиває певний компроміс між пропорціями або питомою вагою державного і приватного секторів економіки. Такий компроміс, на мій погляд, Україна має виробити самостійно, з урахуванням різних обставин, від структури промислового виробництва і до менталітету нашого народу.
Змішана економіка не може бути зведена до простого протиставлення приватного і державного секторів, логіка функціонування кожного з них була б радикально протилежною. Зрозуміло, що державні підприємства мають відігравати в Україні як у промисловому, так і у фінансовому плані істотну, і навіть особливу роль. Деякі з них працюватимуть у держсекторі з огляду на їх життєву необхідність для суспільства чи тому, що для приватного капіталу вони можуть вважатися інвестиційно непривабливими. Бажання контролювати деякі життєво важливі для оборони чи економіки країни галузі може бути підставою для збереження державної власності. Але це не означає, що державними підприємствами має керувати сама держава. Керівництво ними має бути автономне і неодмінно вписуватися в рамки ринкової економіки.
Крім того, між державним і приватним секторами не повинно бути суцільних бар’єрів. Ринкова економіка, на відміну від командно-адміністративної системи, - дуже тонкий і водночас складний механізм. На неї потужно впливають політичні обставини (заяви керівників держави і членів уряду, їх хвороба, нестабільність політичної ситуації, рівень злочинності, довіра народу до органів влади та інше). Роль держави в ринковій економіці полягає в тому, що вона створює правила господарювання (закони й інші нормативно-правові акти) і контролює їх виконання. Тому довіра громадян до своєї держави - невід’ємна частина існування ринкової економіки.
Слід також враховувати й іншу обставину: як не можна прагнути знищення ринку для повного державного управління економікою, так само ілюзорно розраховувати на те, що за відсутності бодай якогось регулювання з боку держави, самим лише ринком можна досягти економічного й соціального оптимуму.
Змішана економіка передбачає, що держава, не прагнучи підмінити собою динамізм приватних суб’єктів господарювання, відіграє важливу роль в організації економічного та соціального життя. До її компетенції належать насамперед установлення правил гри і контроль за їх дотриманням. Треба вміти уникнути спокуси регламентувати і контролювати все і вся. Водночас ринки тим ефективніші, чим надійніше регулюючі інстанції забезпечують правильність їх функціонування. Це справедливо як для ринків товарів і послуг, на яких конкуренцію завжди можуть спотворювати сильніші агенти, так і для ринків фінансових.
Держава покликана також відігравати роль активного новатора і прогнозувати майбутнє. Економічні суб’єкти повинні мати можливість приймати рішення з урахуванням інформації, яку можна отримати, визначивши стратегічні напрями розвитку. І коли йдеться про майбутнє, така процедура має заміняти надміру «недалекоглядний» ринок.
Нарешті, держава має бути гарантом соціальної єдності. Без такої її позиції не побудувати сильного суспільства зі збалансованою економікою.
Складна рівновага, яку держава встановлює між силами ринку і суспільного впливу, має постійно піддаватися переоцінці. Змішана економіка потребує децентралізації ініціативи, соціальної злагоди та демократичного діалогу.
Однак усе це перспектива. Першочергові ж кроки слід скерувати на глибоку структурну перебудову економіки, на зміну вкрай деформованої сировинної спрямованості експортної політики, на розробку та реалізацію комплексної програми соціальних реформ. Причому акцент на соціальному аспекті реформ сьогодні найактуальніший. Дедалі частіше порушується питання про соціальну ціну ринкових реформ, яку готове заплатити суспільство за ринкову трансформацію. На думку фахівців, її межі практично досягнуто.
Ще одне серйозне питання, яке прямо стукає до порядку денного, - проблема зовнішніх боргів. Перш ніж дати стислий коментар, хочеться навести невелику статистичну довідку. В рік свого утворення як незалежної держави (1991-й) Україна ввійшла з нульовим зовнішнім боргом. За 10 років зовнішній борг держави зріс практично до 10 млрд. доларів. Інакше кажучи, за кожен минулий рік зовнішній борг у середньому збільшувався на 1 млрд. доларів. Обсяг же ВВП 2000 року, порівняно з 1990 роком, зменшився практично втроє. Цілком закономірне запитання: чи слід і далі занурюватися в трясовину зовнішніх заборгованостей, якщо ефективність використання взятих кредитів, які, однак, - не нам, то нашим дітям - доведеться повертати, та ще й з відсотками, поза будь-якою критикою.
Крім того, як відомо, відкриття кредитних ліній Міжнародний валютний фонд і Світовий банк супроводжують цілою низкою умов, виконання яких не завжди економічно вигідне Україні. Я розумію, що як контраргумент опоненти можуть навести ідеологічне кліше, що, мовляв, співробітництво з МВФ - це позитивний сигнал ринку, який підтверджує ту оцінку, що Україна - країна з нормальними, припустимими фінансово-економічними і політичними ризиками для інвестованого капіталу, і їй можна без остраху надавати кредити.
Та істина все одно одна. Поки ми не навчимося жити відповідно до своїх можливостей, рахувати кожну копійку, поки не почнемо концентрувати власні внутрішні фінансові ресурси на пріоритетних точках росту, на перспективних напрямах, які визначають стратегію економічного розвитку, нам буде дуже важко розраховувати на загальний успіх.
Тому хотілося б, щоб у рік десятиліття незалежності Української держави, коли з’явилися перші, хай досить боязкі, хай досить скромні тенденції економічного зростання, восторжествувала і мудрість політиків, які несуть на своїх плечах тягар відповідальності за долю народу і майбутнє країни.
Побудова суспільства здорового глузду, яке базується на загальнолюдських цінностях і високій моралі, має починатися насамперед із політичної злагоди і консолідації зусиль усіх політичних партій та рухів на шляху економічного оздоровлення країни.