В українській металургії залишилося три великих заводи з великою часткою держвласності — це «Криворіжсталь», Макіївський металургійний комбінат імені Кірова та Дніпровський меткомбінат ім. Дзержинського.
Становище підприємств «великої трійки» дуже різниться. «Криворіжсталь» почувається непогано. Ситуація в Макіївці, навпаки, балансує на межі катастрофічної (а багато хто вважає, що вже за межею). «Дзержинка» перебуває в проміжному становищі. Справи на ній не такі добрі, як у криворіжців, але, на щастя, і не такі погані, як на Макіївському меткомбінаті.
А позаяк у держави немає і не передбачається ресурсів для витягування меткомбінатів, то приватизація ДМК, безсумнівно, стала родзинкою сезону...
Природно, дається взнаки й українська специфіка. Інколи всі ці події зводять до перетягування каната між групою компаній Приватбанку та корпорацією ІСД. Насправді ситуація набагато складніша.
З погляду ціни, «Дзержинка» виглядає досить непогано. Стартова ціна за 98,8% акцій держпакета ДМК ім. Дзержинського — 587,1 млн. грн., або 110,1 млн. дол. — найвища в історії приватизації українських металургійних підприємств.
Формально вона, правда, нижча, ніж сумарна ціна продажу Маріупольського ММК ім. Ілліча. Найбільший у країні металургійний комбінат було продано найкращим представникам трудового колективу за 818,2 млн. грн. (включно з вартістю пільгової підписки). Проте ФДМ за підприємство одержав лише 450 млн. грн. Обсяги виробництва «Ілліча» торік становили 5,1 млн. тонн. Це означає, що співвідношення ціни покупки до обсягу річного виробництва становить 88,24 грн./тонна.
Решта проданих заводів обходилися покупцям помітно дешевше. Так, 100% акцій ВАТ «Запоріжсталь» (покупці — група Шнайдера—Шифріна) було продано лише за 258,7 млн. грн. При цьому реально від продажу цього підприємства держава одержала тільки 75% зазначеної суми, оскільки решту акцій реалізовували за приватизаційні сертифікати. Обсяги виробництва 2002 року на підприємстві становили 3,9 млн. тонн. Таким чином, співвідношення ціни покупки до річного виробництва становить порядку 49,7 грн./тонна.
Ще один флагман вітчизняної металургії — комбінат «Азовсталь» — продано за 174,8 млн. грн. Обсяги його виробництва 2002 року становили 4,73 млн. тонн., отже, співвідношення ціни покупки до річного виробництва — 37,0 грн./тонна.
ДМК ім. Дзержинського спеціалізується на виробництві чавуну, сталі, прокату й товарів народного споживання. Очікувана ціна продажу пакета — 650—700 млн. грн. Торік обсяги виробництва підприємства становили 3 млн. тонн. За попередніми підрахунками, співвідношення ціни покупки до річного виробництва становитиме близько 220 грн./тонна. Тож, відкривши 15 грудня ц.р. конверти з конкурсними пропозиціями, держава в грошах не програє однозначно...
Як відзначають аналітики київської інвесткомпанії «Столиця—Цінні папери», у разі продажу ДМК ім. Дзержинського навіть за стартовою ціною ми станемо свідками найбільшої угоди в історії приватизації в Україні. Відношення ціни акції на фондовому ринку до прибутку на акцію — 7,4:1. У «Запоріжсталі» — при помітно кращому стані основних фондів — цей показник становить близько одиниці.
Ясна річ, у західному світі цей коефіцієнт сягає 20—30, але, з огляду на величезні борги ДМК (мінімум 1,2 млрд. гривень), нерозвиненість фондового ринку України, а також інвестиційні, політичні й інші ризики, стартова ціна дуже близька до справедливої.
Проте, як відзначають експерти, ціна за пакет — це лише частина проблеми, причому навіть не основна. За будь-якими оцінками, у найближчих два-три роки переможцю конкурсу доведеться вкласти в підприємство мінімум утричі вищу суму.
Тут можна звернутися до досвіду продажу аналогічних підприємств в інших країнах.
У сусідній Польщі в процесі підготовки до приватизації металургійних заводів на початку минулого року створили концерн Polski Huty Stali, що об’єднав чотири найбільших меткомбінати країни. Обсяг виробництва компанії 2002-го становив 5,9 млн. тонн сталі, тобто 70% загального обсягу виплавки в Польщі. При цьому 69% PHS продано власникам із британо-індійської LNM Holdings лише за 1,5 млн. дол., тобто за дешевше, ніж 1 дол./тонна. Натомість ті зобов’язалися погасити борги й модернізувати виробництво.
У Європі були випадки продажу меткомбінатів за символічну ціну — за долар чи марку — природно, під зобов’язання бізнесменів. Тож у цьому випадку висока ціна — це, швидше, від бідності. Продавати за долар Україна не в змозі, тож продає за сто мільйонів.
Між іншим, ідея донеччан залучити до оцінки вартості стартового пакета ДМЗ західних оцінювачів не викликала особливого ентузіазму в того ж таки ФДМ з банальної причини: оцінка може виявитися і нижчою від стартової ціни. Адже борги підприємства перевищують 250 млн. дол.
До того ж на світовому ринку чорних металів очікують чергової кризи. Попит знижується, видатки зростають і як наслідок знижуються прибутки.
За прогнозами, у 2004—2005 рр. на світових ринках відбудеться значне зниження попиту на чорні метали. Фінансове становище сталеварів знову погіршиться. Європейські й американські компанії вже заявили, що найближчими роками працюватимуть зі збитками.
Отже, різко загостриться конкуренція. Вихід у металургів один — скористатися поки що досить сприятливою ситуацією й розпочати виробництво більш високоякісної продукції. А для цього необхідні не тільки гроші, а й час.
За словами керівника ДМК ім. Дзержинського Енвера Цкітішвілі, «попри те, що підприємство працює стабільно й випускає останнім часом порядку 9 тис. тонн чавуну за добу й до 10 тис. тонн готового прокату, ситуацію на заводі хорошою не назвеш. Так, ясна річ, порівняно з тим періодом, коли ми випускали 5,5 тис. тонн, це прогрес. Проте необхідно виокремити кілька таких проблемних позицій, оминути які просто не можна.
Найбільша на сьогоднішній день проблема підприємства — це технічний стан основних фондів. Приміром, у доменному цеху 85% основних фондів зношено. На всіх чотирьох доменних печах востаннє робили ремонт другого розряду понад 15 років тому.
За останні десять років на печах робили ремонт тільки третього розряду, що дозволяє стабілізувати роботу печі, але кардинально не покращує її. За десять місяців нинішнього року в поточні ремонти, зокрема в аглофабрику, було вкладено порядку 20 млн. дол. Торік на підтримку основних фондів у робочому стані пішло 16 млн. дол. Але ці гроші як у пісок канули, — результатів практично не видно. Досягнутого на сьогоднішній день рівня виробництва при наявному стані устаткування підвищити неможливо.
Якщо підприємство приватизують і в нього буде інвестовано необхідні кошти протягом найближчих трьох-п’яти місяців, проведено мінімум два-три ремонти другого розряду доменних печей, то вже наступного року можна буде підвищити виробництво. Інвестор у перших півроку повинен вкласти мінімум 50 млн. дол. Ця сума необхідна тільки на ремонт доменних печей. Якщо цього не зробити, то завод зможе пропрацювати лише до квітня наступного року, потім доведеться гасити доменні печі. А для міста, де кожна третя родина так чи інакше пов’язана з ДМК, це катастрофа».
Металургів важко звинуватити в невиправданому песимізмі. На форумі гірників і металургів, який відбувся недавно у Дніпродзержинську, міністр промислової політики Анатолій Мялиця пообіцяв, що у разі подальшого погіршення ситуації на ВАТ «Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського» з’ясовуватимуть причини подій на підприємстві прокуратура й інші відповідні органи.
Міністр наголосив — при збільшенні обсягів виробництва «просто соромно не вирішувати питання своєчасної виплати й підвищення зарплати» (на ДМЗ вона залишається найнижчою в галузі).
«Я, скориставшись нагодою, просив би вас змінити ставлення, і я жалкую, що тут немає Коломойського, який мені особисто обіцяв щодо багатьох питань роботи заводу Петровського, і я йому говорив, що сьогодні держава слабка, але якщо продовжувати так гробити підприємство, то, зрештою, треба й прокуратурі зайнятися...»
Тут слід зробити одне невеличке уточнення. За час, відколи меткомбінатом керує компанія «Приват-Інтертрейдинг», частка держави в акціонерному капіталі АТ зменшилася з 60 до 42%, дебіторська заборгованість зросла у 7,7 разу — до 923,4 млн. грн. Кредиторська заборгованість за цей період збільшилася у 2,4 разу — до 1,3 млрд. грн, що перевищує річний оборот підприємства.
При цьому заступник секретаря Ради національної безпеки та оборони Олег Дубина назвав кредиторську заборгованість на ДМЗ ім. Петровського абсурдом: сьогодні практично всі підприємства галузі відвантажують продукцію тільки за наявності оплати: «Мені клятвено обіцяли, що погасять заборгованість із зарплати й компенсацій, але на кінець листопада 2,7 мільйона так і не погасили, як це пояснити?»
Ще різкіше висловився глава Дніпропетровської обласної державної адміністрації Володимир Яцуба. Відзначивши, що на початок листопада підприємства області загалом працювали стабільно й за 10 місяців ц.р. перерахували в бюджет близько 900 млн. грн., проте є група підприємств, які працюють збитково й не сплачують податків: «Я можу назвати ці підприємства, це підприємства групи Приватбанку: Орджонікідзевський і Марганцевський гірничо-збагачувальні комбінати, «Дніпрококс», «Баглейкокс» і Дніпродзержинський коксохімічний завод».
Природно, керівництво Приватбанку скаржитиметься на необ’єктивність таких оцінок, наводячи якісь свої цифри. Проблема в тому, що йому буде складно пояснити, чому з усіх гірничо-металургійних підприємств області саме «приватівські» виявилися збитковими.
Певна річ, публічна догана за два тижні до проведення конкурсу не підвищує шансів групи на перемогу, але тут уже ображатися доведеться на самих себе. Принаймні в бідах підприємств винні зовсім не їхні робітники. На тому ж таки Дніпровському меткомбінаті ім. Петровського, де найнижча зарплата і є затримки з її виплати, завдяки зусиллям персоналу устаткування працює на повну потужність, і те, що при цьому підприємство продовжує залишатися збитковим, — заслуга менеджменту й акціонерів.
А на «Дзержинці» сьогодні кажуть людям, що, мовляв, прийде «Приват» і буде, як на «Петровці». Лихо в тому, що в цих словах забагато правди. Робітники мало розбираються в тонкощах піару, зате добре знають, скільки хто одержує. На «Дзержинці» заробітки вищі, ніж на «Петровці», і цей аргумент важко перебити.
Держава повинна дивитися трохи далі. Вона відповідає за податки, безпеку й багато чого іншого, але й для неї завод, який працює прибутково, кращий, ніж такий, що працює, але податків не сплачує. А про завод, який простоює, ми взагалі промовчимо. Ці оцінки теж можна визнати суб’єктивними, але інших людство не придумало.