Новий підхід до управління державною власністю підвищить її вартість у десятки разів без додаткових витрат держави. Вихід на світові біржі — другий етап приватизації.
У цій статті я хотів би подати свою думку щодо перспектив подальшої приватизації та взаємовідносин приватної і державної власності — у світлі останнього продажу «Криворіжсталі» й досвіду останніх років. Це точка зору західного інвестора, який уже багато років працює на ринку України.
Для іноземних інвесторів і західного співтовариства перепродаж «Криворіжсталі», по суті, ознаменував початок нового етапу приватизації в Україні. Україна вдруге удостоїлася такої кількості уваги й схвалення на Заході з часів помаранчевої революції. Можливо, наступним таким кроком стане вступ до СОТ.
Однак, попри те, що приватизація «Криворіжсталі» стала першим конкурсом, що відбувся у прямому ефірі, саме вона висвітлила проблеми, з якими зіштовхуються держава й власники в Україні. А саме: як правильно організувати конкурс з продажу, і чи є ця модель універсальною для подальших приватизацій; як розходитися з попередніми власниками у разі реприватизації й не порушити законодавство; як правильно розпорядитися отриманими грошима; який реальний прибуток у довгостроковій перспективі може одержати держава від продажів і як планувати подальшу приватизацію.
Один етап економічної еволюції в Україні завершено, але правила нового етапу наразі не визначені.
Приватизація — заручниця свого часу
Чим же пояснюються досить скромні успіхи на початкових етапах приватизації? Причини назвати легко: часте недотримання законів; вибіркове право; відсутність сформованого ринку великого українського капіталу; насторожене ставлення до іноземного капіталу як пережиток радянського минулого.
У багатьох випадках джерелом приватизаційних схем виступала сама держава, а закон був виписаний так, що навіть іноземні консультаційні компанії заявляли: закон на вашому боці, але якщо держава «захоче», то вона може трактувати його на користь ваших конкурентів. Часто такі правові колізії були наслідком помилок під час прийняття законів, а іноді їх закладали спеціально — як лазівку для можливого перегляду або тиску на компанію в майбутньому.
Присутність іноземних інвесторів в Україні була мінімальною через істотні інвестиційні ризики, включаючи загальноекономічну кризу, інфляцію, нестабільність банківської системи, а головне — відсутність гарантій захисту приватної власності.
За таких умов перші західні інвестиції були величезним ризиком — саме високі ризики й слабка судова система відрізняють країни із зароджуваними економіками. Не всі західні інвестори вигравали — були випадки, коли конкуренти використовували органи влади й змушували інвестора відступитися від підприємства. А часто конкурент і був владою.
З одного боку, офіційну політику приватизації визначали люди, які були безпосередньо причетні до тіньового перерозподілу власності. А з іншого — в країні тільки зароджувався великий бізнес, і в українських компаній, які існували в той момент, попросту не було грошей для купівлі великих виробничих об’єктів.
Місцевий бізнес лишень розпочинав освоювати функції управління. Держава від нього відставала ще більше. На цьому етапі розбудови української держави помилки в управлінні державною власністю були неминучими. Україна намагалася за один день стати західною країною і набути всі необхідні для цього атрибути: вступити до ЄС і СОТ, запровадити інститут приватної власності через приватизацію, почати проводити самостійні вибори й відокремитися від магнетичного сусіда — Росії.
Аналізуючи особливості української приватизації на першому етапі, можна дійти висновку про те, що її недостатня прозорість була об’єктивним явищем в умовах недосконалої правової системи, невідокремлення влади від бізнесу й незнання законів ринкової економіки.
Ринок як інструмент оцінки вартості приватизованих підприємств
Упродовж перших років української незалежності, схоже, єдиною метою приватизації для держави було одержання швидких доходів, які йшли на забезпечення соціальних зобов’язань і «латання» бюджетних дір. Сьогодні Україна вправі очікувати від приватизаційного процесу досягнення більш довгострокових цілей.
Досвід розвинених країн світу свідчить про те, що найефективнішою є приватизація, яка веде до стабільного підвищення вартості державних активів, перетворює їх на конкурентоспроможні підприємства за рахунок умілої співпраці з інвесторами і є інструментом заробляння коштів для всіх сторін-учасниць: держави, підприємства, що приватизується, та інвестора.
Уявімо державу у вигляді великої компанії та відповімо на запитання: які в неї цілі? Створення системи ефективного управління активами та підвищення їхньої вартості — як джерело одержання прибутку.
Саме відсутністю відповіді на це запитання пояснюється існування в Україні чималого списку підприємств, які не виставляються на продаж через законодавчі обмеження. Така заборона є, швидше, наслідком того, що держава не знає їхньої справжньої вартості. Більш того, сама держава не може оцінити їх, тому що ця оцінка буде недостовірною.
Тільки ринок є тим єдиним середовищем, у якому визначається реальна вартість підприємства. Найдосконалішою формою оцінки можна вважати вартість його акцій. У цьому контексті ми маємо говорити саме про світовий ринок, оскільки у разі появи українського фондового ринку в західному розумінні цього терміна він ще як мінімум 10—15 років не зможе істотно впливати на встановлення ринкової вартості українських підприємств.
Вихід на зовнішні ринки — новий підхід
до управління державною власністю
В основі запропонованого підходу до управління державною власністю лежить сучасний ринковий інструмент підвищення вартості активів — вихід на світові біржі.
Технічно цей спосіб приватизації можна розбити на кілька взаємозалежних етапів. Спочатку держава продає інвестору 49% приватизованого підприємства та як інвестиційне зобов’язання ставить виведення його акцій на біржу.
Сам вихід на біржу — чи то Франкфурт, Лондон або Нью-Йорк — уже означає запровадження системи звітності підприємства за західними стандартами, прозору форму власності, проведення регулярного аудиту, ефективний менеджмент. Вкладення коштів у модернізацію підприємства веде до підвищення вартості наявних активів.
Другий етап приватизації розпочинається після підготовки підприємства до первинного розміщення акцій. На цьому етапі держава пускає у відкритий продаж половину акцій, що залишилися в її розпорядженні. У результаті власність приватизованого підприємства виявляється розподіленою в такому відношенні: 26% акцій — за державою, 25% — потрапляють до рук дрібних власників і, в ідеалі, стають предметом постійних біржових торгів. Решта акцій (49%) залишається у власності великого інвестора.
У чому полягають переваги такого підходу? Замість одноразового фінансового вливання в бюджет надходжень від приватизації (які, і це не є таємницею, швидко зникають, особливо в країні з такими високими соціальними зобов’язаннями, як Україна) — держава залишає за собою власність у підприємстві та стає власником активів, які щороку приносять дивіденди.
Запропонований підхід до приватизації забезпечує державі більший дохід, ніж одноразовий продаж контрольного пакета, завдяки підвищенню вартості акцій. Зокрема, спочатку бюджет одержує кошти від продажу 49% акцій, залишаючи за собою істотний контроль над його діяльністю після вливання інвестицій. Перед виходом на біржу вартість підприємства підвищується, і держава може розраховувати на підвищення вартості 25% акцій, які вона продає. Залишаючи за собою інші 26%, вона може грати на збільшенні капіталізації компанії при котируванні її акцій на світових біржах і одержувати дивіденди.
Такий принцип мислення може видатися надто «ринковим» для України, яка поки ще не освоїла механізм котирування на біржі. Та саме він дасть змогу підвищити конкурентоспроможність національної економіки в цілому після вступу до СОТ і забезпечити постійні та надійні джерела надходжень до державного бюджету.
Саме таку ідеологію покладено в основу подальшого розвитку титанової галузі, де на базі підприємства «Кримський титан» планується створити вертикально інтегровану титанову компанію. Програму з консолідації потужностей у титаново-ільменітній промисловості незабаром розглядатиме Кабінет міністрів України.
«Кримський титан» — не єдина компанія, до якої можна застосувати розглянутий вище підхід. Він ефективний щодо підприємств, які дозволено приватизувати, які здатні приносити прибуток, можуть становити основу технологічної та виробничої конкурентоспроможності української економіки й стати інструментом залучення довгострокових інвестиційних коштів.
Можливо, нинішній продаж 93% акцій «Криворіжсталі», що належать державі, міг бути більш ефективним, якби підприємство продавали в два етапи. Тоді виручену від продажу суму можна було б одержати і за другу половину активів комбінату.