Українське суспільство, схоже, не може жити без гасел і гучних політичних кампаній. Українські політики в кожному новому сезоні пропонують нові варіанти кампаній, розуміючи, що шумові ефекти дуже часто з лихвою компенсують відсутність політичного процесу. То у нас активно впроваджували адміністративну реформу, то політичну, то боролися з олігархами. Тепер на порядок денний виходить нова політична кампанія — «реприватизація підприємств, приватизованих із порушенням законодавства».
Праві політики (якими себе вважають представники «Нашої України» та Блоку Юлії Тимошенко) в усьому світі шанують недоторканність приватної власності і навіть засновують свої політичні доктрини, зокрема, на захисті приватної власності та бізнесу. У демократичних державах, де при владі перебувають праві, реприватизація можлива лише у тому разі, якщо суд найвищої інстанції (не якийсь районний) визнає, що процес приватизації пройшов із серйозними порушеннями, а «приватизатори» відверто шахраювали. Подібного роду випадків — одиниці.
У державах, де до влади приходили ліві політики, часто починався процес масової націоналізації. При цьому реприватизація, як правило, призводила до націоналізації приватизованих підприємств — тобто до переходу їх із власності приватної чи акціонерної у власність державну. Подібного роду процеси спостерігалися свого часу у країнах соціалістичного табору.
У багатьох постколоніальних державах процеси реприватизації стали продовженням національно-визвольного руху. Наприклад, в Індії до проголошення незалежності чимало промислових об’єктів належало англійцям, а після проголошення незалежності перейшло до нових власників або ж було націоналізовано.
В яких випадках реприватизація взагалі може мати місце?
По-перше, якщо суд вищої інстанції — з урахуванням усіх нюансів чинного законодавства — вирішить, що приватизація відбулася з грубими порушеннями закону.
По-друге, якщо приватизований об’єкт не підлягав приватизації через його стратегічну значущість, однак усе-таки був проданий унаслідок корумпованості чиновників і бізнесменів. В обох випадках вирішальною має бути думка суду, і процес реприватизації необхідно супроводжувати покаранням винних у порушенні законів. Чи варто казати, що суд мусить бути абсолютно незалежним, а Державна судова адміністрація не повинна підпорядковуватися Раді нацбезпеки й оборони?
По-третє, тимчасова націоналізація (мобілізація) підприємства відбувається в тому разі, якщо державу втягнуто в збройний конфлікт (оголошено війну та мобілізацію), а те чи інше підприємство має оборонний характер або може послужити справі захисту батьківщини, але у власників підприємства немає відповідних договорів із міністерством оборони. Однак навіть Гітлер у роки Другої світової не наважився на мобілізацію концернів «Сіменс» і сталеливарних заводів Круппа.
По-четверте, реприватизація супроводжує національно-визвольну або соціальну революцію. У першому випадку — коли держава переходить із розряду колонії в розряд незалежної. В другому — це часто практикована лівими націоналізація.
У будь-якому разі, уряд не є тим компетентним органом, який може вирішувати долю того або іншого промислового об’єкта, що перебуває в приватній чи акціонерній власності. Волюнтаризм уряду в цій сфері — це вияв беззаконня і перевищення повноважень, який ми чітко спостерігаємо в Україні. Інакше кажучи, якщо в державі відбувається демократична революція (котра взагалі не передбачає втручання в економічну сферу, якщо ця революція — справді демократична), то серйозних приводів для реприватизації — у разі відсутності їхнього підтвердження Верховним судом — просто немає. Інакше всі реприватизаційні процеси перетворюються на чергову політичну кампанію, максимально популістську і спрямовану на завоювання дешевого авторитету у мас, які не охололи від революційної стихії.