Михайло Чечетов |
Торік відбувся перелом у динаміці економічного розвитку. Не будемо вдаватися в дискусію про те, що було головною передумовою цьому: чи то нові підходи в економічній політиці, реалізовані 2000 року, чи то спрацював потенціал, закладений у попередні роки. Головне, щоб ця позитивна динаміка не обірвалася, а навпаки, була ще більш посилена 2001 року.
Причому акценти мають бути зроблені насамперед на глибоких структурних змінах і, зокрема, на грошовій приватизації найбільших промислових об’єктів, що на сьогодні є єдиним каналом надходження значних грошових інвестицій у виробництво.
І минулий рік, і особливо нинішній йдуть під прапором приватизації стратегічних об’єктів, підприємств-монополістів. Перший досвід продажу індустріальних гігантів виявив серйозні проблеми, розв’язання яких не може бути миттєвим і відразу зрозумілим для всіх. Але озвучити їх треба з огляду на те, що державна влада в особі Кабінету міністрів і Верховної Ради протягом кількох останніх років не раз нерішуче намагалася підійти до їхнього вирішення.
Для глибшого розуміння суті проблем варто повернутися в першу половину 90-х років, коли на порядку денному стояло концептуальне питання про форми та методи приватизації.
Найбільш радикально налаштовані економісти обстоювали свою, на їхній погляд, єдино правильну позицію. І з ними можна було б цілком погодитися, якби не одне «але». І це «але» — імовірний час змін. Суть міркувань зводилася ось до чого. Приватизація — це процес продажу державою своєї власності. А коли відбуватиметься звичайнісінький продаж, то за елементарними законами ринку, держава, що виступає в ролі продавця, має бути кревно зацікавлена продати свою власність тільки за гроші і якомога дорожче. Ніякої безплатної роздачі державного майна, ніякої безплатної зрівнялівки — про них і мови не повинно бути. Тільки так можуть з’явитися реальні власники, реальні господарі. А отримані від приватизації гроші можна було б використати на структурну перебудову економіки, фінансування соціальних програм тощо.
Однак це зараз можна спокійно говорити практично в будь-якій аудиторії про ринок, приватну власність, бізнес, підприємництво. А на початку ж 90-х навіть саме згадування цих слів викликало роздратування у більшості людей. Ті, хто намагався говорити про ці речі в позитивному контексті, одразу ж викликали у оточуючих негативну реакцію, скептичне до себе ставлення. Все це можна було зрозуміти. У той період у більшості населення ще не завершилася, а тільки починалася болюча ламка світоглядних й ідеологічних стереотипів. Тому в час, коли вкрай болісно в широких народних масах сприймалася сама ринкова термінологія, починати одразу і тільки одну широкомасштабну грошову приватизацію було практично неможливо. Та й таке рішення жодна гілка влади тоді просто не прийняла б.
Але навіть якщо й припустити, що тоді це рішення все ж прийняли б, в Україні на той час ще не було вільного вітчизняного капіталу, здатного брати участь у грошовій приватизації. А давши старт на початку 90-х цьому процесові й відкривши шлюзи для необмеженого доступу на внутрішній ринок іноземному капіталу, країна ризикувала б одразу залишитися без своїх стратегічних галузей, які повністю могли б перейти до рук іноземних інвесторів.
Але сьогодні на календарі вже 2001 рік. На законодавчому рівні розкручено маховик грошової приватизації найбільших стратегічних об’єктів. Програма приватизації націлює винятково на продаж контрольних пакетів акцій підприємств групи Г на відкритих тендерах, конкурсах за участю іноземного капіталу. Обмежень немає, крім одного — відповідності кваліфікації промислового інвестора. Тобто шлюзи для притоку іноземного капіталу на приватизаційний ринок України повністю відкрито.
Далі суто теоретично все виглядає дуже добре. Відкрита конкуренція національного та іноземного капіталів на єдиному приватизаційному полі України дозволить скласти вищу ціну виставленого на продаж державного пакета акцій, у результаті чого країна отримає більш вагомі суми грошей у бюджет, а підприємство — ефективного власника і солідні внутрішні інвестиції. На практиці все виглядає дещо інакше. На жаль, як і на початку 90-х, національний капітал з різних причин не може скласти серйозної конкуренції іноземному в процесі приватизації стратегічних об’єктів.
Однією з найістотніших причин є те, що легального національного капіталу, котрий працює відкрито, в обсягах, що можуть скласти серйозну конкуренцію іноземному, практично не існує.
Основна маса національного капіталу з різних причин, починаючи з того, що він отриманий злочинним, кримінальним шляхом і закінчуючи втечею від надмірного податкового тягаря, перебуває в офшорних зонах і являє собою так званий офшорний капітал, що в принципі і зміг би в процесі приватизації скласти серйозну конкуренцію закордонним грошам. Але його участь у приватизаційних процесах категорично заборонено програмою приватизації, яка затверджена Верховною Радою.
Початок приватизації енергорозподільчих компаній свідчить, що цей процес відбувається без участі національного капіталу.
Таким чином склалася парадоксальна ситуація: з одного боку великий національний капітал, що має забарвлення офшору, законом відлучений від участі в приватизації, чим знижується рівень конкуренції на приватизаційному ринку України, хоча, з іншого боку, тіньовий капітал не завжди має кримінальний відтінок, прямо пов’язаний із торгівлею зброєю, наркотиками, а міг утворитися в результаті втечі в тінь від непосильного тягаря оподаткування.
Напевно, і державі далеко не байдуже, що колосальні суми вітчизняного капіталу не беруть участі у процесах розбудови економіки. Вочевидь доцільніше було б створити законодавчі можливості часткової легалізації кримінально незаплямованого тіньового капіталу з наданням йому права участі у великій приватизації. Це, з одного боку, створило б серйозну конкуренцію іноземному капіталу, різко підвищивши ціну приватизованих об’єктів, а з іншого — не всі ліквідні промислові об’єкти легко перейшли б у власність іноземних інвесторів.
Кілька разів, як уже наголошувалося вище, і Кабінет міністрів, і Верховна Рада намагалися підійти до розв’язання цієї проблеми через підготовку законодавчого акту про часткову легалізацію чи амністію тіньового капіталу. Але остаточно рішення так і не прийнято.
Зрозуміло, що це проблема непроста. Причому не тільки економічна — вона і соціальна, і політична. Але не бачити її теж не можна. На мій погляд, будь-які зволікання з її розумним вирішенням не сприяють процесам розбудови в економіці.
Є ще одна не менш важлива проблема, від розв’язання якої також прямо залежить надходження інвестицій на підприємства. Йдеться про повторну емісію акцій, гроші від реалізації якої цілком можуть бути інвестовані у виробництво на цьому ж об’єкті. Відповідно до закону, повторну емісію можна проводити на конкретному підприємстві лише тоді, коли повністю виконано план розміщення акцій. Останній же вважається виконаним або за умови стовідсоткового продажу акцій, або після продажу всіх акцій за винятком тих, що закріплені за державою.
І ось тут, при другому варіанті, починаються проблеми. Приміром, на стратегічному підприємстві повністю виконано план розміщення акцій, тобто всі акції продано за винятком 50% + 1 акція, що закріплені за державою. Юридично ніби можна приймати рішення про повторну емісію, але результатом її буде різке зменшення частки держави. Відбудеться так зване розмивання державного пакета в цьому акціонерному товаристві. А гроші від його зменшення в державний бюджет не потраплять. Правоохоронні органи дуже жорстко контролюють усі питання, пов’язані з повторною емісією, що тягне за собою зменшення державного пакета акцій. Красномовним прикладом може бути ситуація, що склалася на чернігівському «Хімволокні».
Але для різкого збільшення потоку інвестицій в економіку мало досягти позитивного рішення з вищезгаданих проблем. Країні, мов повітря, потрібна політична стабільність, яка є головним індикатором поліпшення інвестиційного клімату.
На закінчення хочу сказати ось що. Хоч якою б науково обгрунтованою була економічна стратегія держави на найближчу та середньострокову перспективу, вона може залишитися просто на папері, як і безліч попередніх, чудово написаних урядових програм, якщо всі ми разом не об’єднаємо наші зусилля для її реалізації. Від кожного з нас — представників багатомільйонного народу України і насамперед від тих, хто знаходиться біля керма державної влади, лідерів політичних партій і рухів, політиків різної ідеологічної орієнтації вимагається усвідомлення тієї найбільшої історичної місії, що тягарем лягла на наші плечі. Місії першопроходців, які стоять біля витоків створення і становлення демократичної Української держави.
Успішно реалізувати цю священну місію ми зможемо лише об’єднавши зусилля. Тільки піднявшись над своїми вузькопартійними, вузьковідомчими, вузькорегіональними, вузькоклановими, вузькоприватними інтересами. Поставивши наріжним каменем вищі інтереси держави й народу.