Іноді нелегко розібратися у фондівській логіці. То він розмахує отриманим за півроку мільярдом із зайвим (до речі, на третину не Фондом держмайна заробленим). То як про доконаний факт у черговий раз оголошує результати більш аніж дивних продажів (той же випадок із ПівнГЗК). Або переконує аудиторію, котра розкрила рота, ніби-то гроші — зовсім не головне. Головне буде... потім. Коли? І не цікавтеся. Ніхто не скаже, як швидко настане це «потім». Для дітей, онуків, правнуків? Не в цьому житті.
Схоже, у казку про те, ніби фонд тільки й клопоту має, щоб шукати якихось ефективних управляючих компаній, не дуже вірить і сам його керівник Михайло Чечетов. Інакше він неодмінно похвалився б своїми досягненнями в цій галузі. Ба ні, пан Чечетов пишається іншим. Цікаво все ж, у яких одиницях виміру представлятимуть діяльність його відомства? У гривнях, в ефективних власниках?
Усі чудово знають: ефективність роботи Фонду держмайна ще довго оцінюватимуть у грошах, які він заробив для держави. Тож не слід багато шукати в звітах ФДМ аналізу управлінської діяльності нових власників виробництв. Потік занепокоєності ФДМ подальшою долею підприємств пересихав раніше, ніж чорнило на підписах приватизаційних документів. Фонд зробив свою справу — фонд може йти геть. Головне: результат. Головне: гроші — бюджет. І, хоч як крути, — будь-якою ціною. Навіть за безцінь.
І в першому, і в другому разі керівництву ФДМ не позаздриш. Їхня бухгалтерія настільки закручена, що будь-який аудитор швидше з глузду з’їде, аніж розбереться. Хоча, здавалося б, відволічися від калькуляторів і подивися в обличчя тим, кому фонд протегує...
Ми вже, здається, зрозуміли, що в дилемі «гроші — хазяїн» офіційний фонд об’єктивно віддає перевагу першим. Хоча наполягає на другому. Певне, гасло «Гроші в бюджет — будь-якою ціною!» — секретна місія фонду.
Наприклад, уже скільки часу ФДМ торочить про своє бажання поповнити держбюджет півмільярдом гривень від продажу акцій Нікопольського заводу феросплавів. І так голосно, слід зазначити, торочить, що іноді ледь не вірилося, що держава ось-ось насправді отримає ці гроші, а завод — дбайливого хазяїна. Фонду навіть вдається переконати найдовірливіших, ніби конкурс з одним учасником економічно прибутковіший, аніж торги з конкурентами. Хоча час завжди назве своїми іменами те, що сьогодні очевидно.
Перш ніж співчувати, поцікавимося: якого власника знайшов ФДМ Нікопольському заводу феросплавів і наскільки підтримає бюджет фінансовий «достаток» від продажу стратегічного феросплавного гіганта?
Хоч як дивно, розплачуватися за це треба зараз. Вірніше — недоотримувати. Мовляв, постраждаємо ж, любі друзі, за світле майбутнє. А воно часто-густо все те ж темне теперішнє. І гаразд, якби на добровільних засадах. Пояснюють, мовляв, у наших же інтересах. Ви про це фонд просили?
Аби виправдатися, нам розповідали казки. Приміром, про те, що у ФДМ як мінімум три роки вивчали досвід управлінської діяльності консорціуму «Придніпров’я». Якому насправді від роду... і року немає. І дійшли, мовляв, висновку: краще від «новонародженого» ніхто з Нікопольським феросплавним не впорається. Певне, розраховують на здорові гени.
Михайло Чечетов, наприклад, відверто проговорився про те, що продає акції заводу зовсім не новонародженому консорціуму, а його «тату». Читаємо в одному з інтерв’ю: «Заявив, що українсько-угорське консалтингове підприємство «Увекон» разом з аудиторською компанією Deloitte&Touch оцінять вартість акцій, і «Інтерпайпу» залишиться вирішити, чи готовий він викласти необхідну суму». А щоб оцінювачам було простіше орієнтуватися, пан Чечетов і контрольну цифру підкинув: за пакет акцій, рівний… двом виставленим на продаж, — 500 мільйонів гривень. Ділити ми вміємо.
Щоправда, реально оцінювач оцінив жаданий пакет ще дешевше, у 205 млн. грн. І це ціна блокуючого пакета найбільшого в Європі заводу. Недорого.
І дивуємося, чому ж представнику держави на торгах заздалегідь миліші інтерпайпівські дві сотні, аніж запропоновані ринком, тим же Приватбанком, 540 млн.?
Причому під цю суму приватівці підводили цілком переконливе обгрунтування.
Звісно, почувши з вуст глави спостережної ради Приватбанку Ігоря Коломойського, ніби в перший же рік банк планує «забезпечити прибуток НЗФ у 50 мільйонів доларів і… окупити витрати на придбання пакета акцій (540 млн. грн. — Авт.) протягом двох найближчих років», багато хто засумнівався. Занадто вже не стикуються ці цифри з торішніми показниками прибутку заводу — 18,5 мільйона гривень.
Однак давайте порахуємо. Як пояснював журналістам пан Коломойський, «зменшення обсягів прибутку Нікопольського заводу феросплавів протягом останніх трьох років відбулося за рахунок переорієнтування підприємства на більш дорогу іноземну руду».
Розцінки відомі: за однакових характеристик — у середньому по 50 дол. за тонну руди з Марганецького й Орджонікідзевського (вітчизняних) гірничо-збагачувальних комбінатів, і не менше 80 дол. — за одну імпортну тонну. Знаходимо в прайсах інші необхідні ціни. І ось яку картину отримуємо.
З повідомлень преси нам відомо, що лише в квітні інтерпайпівське керівництво НЗФ ледь не силоміць змусили звернути увагу на вітчизняних постачальників руди. З прайсів дізнаємося: середня ринкова ціна 1 тонни товарних феросплавів за останні 3—3,5 року становить 415 дол. Річна продуктивність Нікопольського заводу теж відома — у середньому близько 800 тисяч тонн феросплавів. Множимо, і… починається головне філософське дійство — перехід кількості в якість.
Звісно, кожна таблиця має властивості абсолютизації. І, дякувати Богу, нинішні керманичі не встигли поки довести НЗФ до семимільйонних збитків. Але тенденція цілком пояснює як сьогоднішнє п’ятиразове падіння прибутку до трьох мільйонів доларів, так і реальність планованих Приватбанком більш як 50 мільйонів доларів.
А тепер спробуйте зрозуміти логіку Фонду держмайна, який для виправдання кредиту довіри намічає новому хазяїну виробничі орієнтири на рівні сьогоднішніх — падаючих.
Чиї інтереси відстояв ФДМ на торгах із продажу акцій НЗФ? Державні? Приймемо, як факт, що фонду відверто хочеться віддати права на завод «Інтерпайпу». (Як було складено умови конкурсу, щоб єдиним учасником виявився представник «Інтерпайпу», вже писано-переписано).
Однак час і міру знати! Була ж ціна за пакет акцій — 540 мільйонів гривень (себто 100 млн. дол.). Ось він, орієнтир. Чи реальна ця сума? Приватбанк планує окупити витрати за два роки. Не полінуймося ще раз узятися за олівець. Множимо 57,6 мільйона дол. на 2, переводимо за курсом. Гаразд, додамо різні ризики — нехай буде не два, а три роки. Та все ж 100 — це явно краще від неповних 40 млн. дол.
Не будемо забувати і те, що величина прибутку — точка відліку для нарахування дивідендів акціонерам, для поповнення бюджету, для інших відрахувань, без яких не можуть жити ні соціальна сфера, ні екологія, ні пенсіонери. Крім того, реалізація приватбанківської програми поверне на робочі місця гірників вітчизняних ГЗК, котрі втратили роботу в результаті переорієнтування Нікопольського феросплавного на зарубіжну сировину.
Якщо таке може не дуже хвилювати комерційну структуру, котра вбачає вигоду в посередницьких угодах з іноземними постачальниками, то як зрозуміти позицію організації, іменованої Фондом державного майна, у повній назві якого записано ще й слово України?
…Здається, ми нарешті дозріли до розуміння, що гасло: «Хочу загинути за світле майбутнє», — не найкращий спосіб життя. Сьогодні ми засудили ваучерну приватизацію. Завтра скажемо справедливе слово про приватизацію сьогоднішню. І, на жаль, лише післязавтра зрозуміємо, що життя сьогодні — теж життя.
Поки Фонд держмайна розповідатиме казки про свою відповідальність перед майбутнім, чи не звикнемо ми прокидатися о шостій ранку під музику: «То ли еще будет, ой-ой-ой»?