Ну от, тільки війни нам бракувало... Саме таке враження виникло минулої п’ятниці, коли Олександр Бондар заявив, що уряд блокує приватизацію «Укртелекому». Щедро розтиражована телевізійниками фраза цілком тягла на привселюдне звинувачення центрального органу виконавчої влади в бездіяльності, чого за завбачливим Олександром Миколайовичем ніколи раніше не помічали. Ну не його стиль — когось привселюдно розвінчувати, звинувачувати, коли завжди можна знайти компроміс...
Схоже, нині набір компромісів майже вичерпано, і нашому приватизаційному відомству з кожним днем дедалі складніше робити розумний вигляд, говорячи, що ситуація під контролем. У будинку на Грушевського все інтенсивніше натискають на важелі ручного управління, включаючи різноманітні «виховні» методи. Навіть те, що до минулої середи Кабмін трохи «виправився», нарешті затвердивши завислий ще з вересня(!) персональний склад комісії з приватизації ВАТ «Укртелеком», проблеми не знімає.
По-перше, навіть за оптимального розкладу «укртелекомівські» гроші вже напевно не встигають до бюджету-01, хоча їх особисто з пана Бондаря вимагатимуть з особливим ентузіазмом — адже це майже 60% запланованих на рік надходжень від приватизації.
По-друге, справа, за великим рахунком, не в «Укртелекомі» і навіть не в приватизації ЗАлКу разом із товаришем по нещастю — «Рівнеазотом». Справа у принципі: яка в нас приватизація — прозора, напівпрозора чи «як завжди» — і яка роль, крім штампувателя чужих рішень, чекає Фонд держмайна у найближчі місяці.
«Чуєш, час гуде — ЗАлК...»
Вже другий місяць країну трохи лихоманить через тендер з продажу 68% акцій Запорізького алюмінієвого комбінату, котрий, завдяки участі іноземного радника і серйозних претендентів на покупку, міг стати зразково-показовим і в плані грошей, і в плані самої організації. От і став — уже другий місяць засоби масової інформації «полощуть» прем’єра за те, що той усіляко перешкоджає відкритій конкурентній боротьбі і реалізації права на перемогу найсильнішого. Ситуація дещо парадоксальна: навіть написане журналістами «олігархічних» видань — правда. Десь на 99,6%. Правда, що підтримувана прем’єром зовнішньоторговельна фірма «КрАЗ» — ніякий для Запорізького алюмінієвого не промисловий інвестор, і, попри три заяви, так і не отримала від Антимонопольного комітету згоди на цю покупку (що підтверджено відразу двома листами керівництва Антимонопольного комітету від 29 грудня 2000 року і 15 січня 2001-го. Звісно, вірний своїй традиції, комітет залишає за собою право у разі чого переглянути власний вердикт — певно, якщо відкриються якісь винятково нові обставини щодо зовнішньоторговельної фірми кременчуцького автозаводу).
Правда, що надана ЗТФ «КрАЗ» банківська гарантія не витримує критики. Мало того, що вона не на всю суму, мало того, що «Євро-американський банк», який її видав, не значиться, за даними Укрексімбанку, в міжнародних каталогах банків. Судячи з деякої інформації, вийти на «банк-гарант» в Україні можна лише за допомогою Інтернету і наявного там сайта на ім’я якогось Юри. Тож урядовим захисникам «КрАЗу» залишається тільки тримати кулаки за те, щоб до виконання всіх зобов’язань по сплаті 101 млн. дол. за пакет акцій цей невідомий пан був у доброму здоров’ї і, не дай Боже, не втратив своєї Інтернет-сторінки. За несплату якоїсь сотні баксів.
Дуже схоже на правду, що в переможця конкурсу немає не тільки згоди Антимонопольного комітету, належним чином оформленої банківської гарантії, а й необхідної суми грошей. І 10 січня, нічого не добившись на переговорах щодо укладення договору купівлі–продажу, ФДМ офіційно заявляє про намір переговори з ВАТ «Зовнішньоторговельна фірма «КрАЗ» припинити і почати їх з учасником конкурсу, котрий прийшов до фінішу другим, — ВАТ «АвтоВАЗ-Інвест». Уряд трохи збентежений: як же так? Усе законно, підтверджує 16 січня ц.р. у семисторінковому листі Міністерство юстиції. Відповідно до Положення про порядок підготовки та проведення відкритих торгів від 2 липня 1998 року, якщо хтось і має право після місяця переговорів із переможцем тендеру подовжувати їх ще на 20 днів, то лише сам Фонд держмайна України. Однак того ж дня, 16 січня, пану Бондарю та голові Антимонопольного комітету пану Заваді надійшло нове «прохання» від прем’єра — «прийняти рішення відповідно до юридичних висновків і проінформувати про результати проведених торгів. Термін — до 27 січня 2001 року». Це й зрозуміло — 50 днів із моменту проведення конкурсу минають 26-го... І спробуй-но кабмінівське доручення не виконати: координацію і контроль покладено на першого віце-прем’єра Ю.Єханурова.
Те, що після всіх умовлянь та розносів Олександр Бондар зліг, і з понеділка обов’язки голови ФДМ виконує його перший заступник Михайло Чечетов, — теж чистісінька правда. Судячи з усього, саме Михайло Васильович має розхльобувати «залківську кашу». Поки що, з одного боку, він направив у Нацбанк та Укрексімбанк для експертизи банківську гарантію, надану «АвтоВАЗ-Інвестом», а з іншого, судячи із заяви прес-служби від 18 січня, усе ж продовжить до 27 числа переговори з ВТФ «КрАЗ» — «за дорученням уряду».
Останніми днями ФДМ, щоправда, не вів переговорів ні з першим, ні з другим претендентом. Це чутка, але цілком правдоподібна. Приватизатори чекають — можливо, того самого моменту, коли десь надвечір 26 січня пана Чечетова все ж змусять підписати договір купівлі-продажу з «улюбленим покупцем» нашого прем’єра. А потім може бути все що завгодно — аж до невиконання договору і ненадходження грошей. Однак лаятимуть за це, природно, не Віктора Ющенка, а Олександра Бондаря з Михайлом Чечетовим.
Традиції в нас такі
Хоч би хто що казав, але підсвідомо Фонд держмайна завжди тяжів до більшої прозорості. Інша справа, що йому рідко вдавалося її досягти на практиці. Причому незалежно від особи прем’єра. Після жорсткого тертя з прем’єром Ющенком з приводу ЗАлКу керівники ФДМ, мабуть, із деяким душевним трепетом згадують часи незабутнього Валерія Павловича. Та хіба тільки його... Хоча був — і «ЗН» про це писало — продаж блокуючих пакетів акцій на конкурсах за приватизаційні сертифікати або взагалі «за п’ять копійок і сотні мільйонів інвестзобов’язань». Був жахливий «хапок» 48-го приватизаційного аукціону, організований народними депутатами нібито заради невідомих пенсіонерів. Ледь не здійснився — під егідою «Фінпрому» та Держінвесту — спустошливий проект конвертації невикористаних компенсаційних сертифікатів у кращі об’єкти держвласності. У 1998—1999 рр. пишним цвітом квітла приватизація менеджменту, коли потрібні люди, не платячи ані копійки, цілком офіційно отримували з рук уряду цілі підприємства і зі смаком переорієнтовували в потрібному напрямку їхні фінансові потоки.
Якщо говорити вже про рік 2000-й, то не гріх повернутися й до успішної — за всіма звітами — приватизації МГЗ. Фахівці пам’ятають, що, згідно з програмою приватизації та всіма публічними запевненнями влади, торік планувалося продавати контрольні (тобто 50% плюс одна акція) або, принаймні, максимально можливі пакети стратегічних підприємств. Однак Миколаївський глиноземний — мабуть, щоб полегшити інвестору фінансовий тягар — продавали по шматочках. Спочатку 25% на конкурсі, потім — по 5% на біржах. 10-відсотковий пакет після сьомої спроби продажу так і завис. Тепер вирішують, що з ним робити — може, передати в статутний фонд? Але ж за контрольний пакет одразу і плата в бюджет могла б бути дещо іншою.
Про ці «нюанси» повідомляли деякі видання, про них чудово знали фахівці. Але у Фонді держмайна, отримавши чергову цінну вказівку, звично брали «під козирок» і виконували, не йдучи на конфлікти і нечасто дозволяючи собі пообурюватися навіть оф-рекордз. Що ж зламалося в добре відлагодженому колись механізмі, з якого це дива нинішній потяг до прозорості і таке гостре несприйняття приватизації «за поняттями», а не за законом?
Було б наївно кивати на громадську думку, але нас так довго переконували, що продаж держвласності може здійснюватися суворо за правилами, що країна на якомусь етапі захотіла повірити в цю казку. Було б необачно твердити про якісь особливі заслуги економічної преси, хоча в галузі приватизації журналісти за останні роки серйозно підросли і так дружно сьогодні обстоюють букву закону в приватизаційних конкурсах, що іноді замислишся: а раптом станеться диво і ми справді переможемо? Було б помилково пояснювати те, що відбулося, лише вищими вимогами до «реформаторів» із команди Ющенка, аніж до «застійного» уряду Пустовойтенка: мовляв, наш чесний прем’єр, переживаючи за пересічного українця, не допустить, щоб від його імені і за його дорученням чинилося свавілля, — швидше сам у відставку піде.
Не піде. Справа про продаж Запорізького алюмінієвого комбінату зовнішньоторговельній фірмі «КрАЗ» приречена бути доведеною до переможного кінця. Інакше це буде визнанням слабкості Віктора Ющенка і його невміння, попри весь адмінресурс, обіграти своїх супротивників-олігархів. А ті зовсім не проти того, щоб задавати тон у приватизаційних процесах 2001 року. Конкурс по ЗАлКу стане лакмусовим папірцем щодо лобістської придатності запорізького губернатора і ще багатьох людей — тому для них так важливо не здаватися, йти напролом через нетрі всіляких законів, положень, інструкцій. На жаль, в Україні ще можна все це трощити, можна кидатися з боку в бік, ухвалюючи й одразу (або через тиждень) скасовуючи рішення. Можна «виховувати» неслухняних членів тендерних комісій, можна тиснути на НБУ, коли той проводить експертизу банківської ліцензії, — і все заради однієї великої мети.
Однак якщо нашому уряду справді такий дорогий саме цей, скажемо так, не зовсім нормативний покупець, то чому йому не надавали всебічної підтримки ще на етапі підготовки конкурсу? У законі про Державну програму приватизації на 2000—2002 роки є просто чудова норма щодо вивчення попиту покупців, тому можна було й цілком легально цей попит вивчити, і «потрібному» товаришеві посприяти — чи то у формі технічної допомоги, чи то виділивши на «святу справу» 101 млн. дол. із резервного фонду. Хоча, стоп, тоді резервного фонду не вистачить — хіба що на паях, із тим же «Гленкором»?
В Україні є досвід «адресної» приватизації Маріупольського комбінату ім. Ілліча. Свого часу уряд з цього приводу дуже обурювався, хоча на тлі ЗАлКу цей продаж є зразком чистоти та прозорості. То чому було не спробувати використати цей же спосіб удруге? Чому прем’єрське рятувальне коло щоразу вкидали лише тоді, коли покупець явно «тонув», а його сильніші конкуренти стрімко йшли у відрив?
Втім, деякі дані наштовхують на версію, що ще на одному приватизованому об’єкті для тієї ж групи «улюблених» акціонерів (нехай вони й виступають під іншою вивіскою) намагалися змайструвати щось на кшталт персональної рятувальної станції. Йдеться про тендер з продажу 53,86% акцій ВАТ «Рівнеазот». За останні кілька місяців із цим конкурсом, що проводиться з участю іноземного радника — консорціуму «Флемінгс», відбулися просто неймовірні метаморфози. Оголошений 18 жовтня 2000 року в Україні і 17 листопада — за кордоном (через газету Financial Times), він уже раз скасовувався (за дорученням Кабміну від 30 листопада) для перезатвердження умов торгів, потім поновлювався (за іншим дорученням Кабміну — від 28 грудня) і, нарешті, «з метою підготовки проекту рішення КМ про затвердження умов відкритих торгів» відповідно до доручення Кабінету міністрів від 15 січня 2001 року та «враховуючи звернення консорціуму «Флемінгс» тільки-но подовжений до 15 березня. Схоже, в уряді вже зовсім заплуталися, якщо перезатверджують умови діючого конкурсу. Але як заплуталися, нехай так і розплутуються...
Можливо, розплутуватимуться в абсолютно несподіваний спосіб. За даними, що заслуговують на довіру, у п’ятницю «улюблений покупець» прем’єра відвідав Фонд держмайна і повідомив, що готується нове урядове доручення. Статус-кво нібито буде відновлено і подача заявок на конкурс по ВАТ «Рівнеазот», як і планувалося в жовтні, завершиться вже 22 січня ц.р. Дозволимо собі пофантазувати: а чи прийде солідний інвестор на об’єкт, продаж якого то скасовується, то відновлюється — і так декілька разів? Чи багато в такому разі набереться заявок — бува, не одна від добре відомого нам покупця? Втім, можливо, все це домисли, і 22 січня не принесе нам нового кабмінівського доручення...
Ідеологія ручного гальма
А чому б не розвинути успіхи уряду на інших об’єктах та не закріпити їх документально? Так наприкінці грудня з’являється чудовий проект під назвою «Політика Кабінету міністрів щодо приватизації у 2001 році». Основне його гасло — Кабмін завжди правий (а якщо він не правий, див. початок). Уся приватизація стратегічних підприємств — під найжорсткішим його контролем, коли крок ліворуч або праворуч не караються лише тому, що їх у принципі бути не може.
Склад тендерних комісій із продажу об’єктів, які мають стратегічне значення, розширюється з п’яти до семи чоловік. Мінімум троє з них (замість одного) тепер представлятимуть Кабмін, який даватиме завдання з кожного винесеного на голосування питання. Не зовсім, правда, зрозуміло, навіщо тоді їм ходити на конкурси втрьох, якщо доручення на голосування будуть абсолютно однакові, — хіба що для психологічного тиску на інших членів комісії? Так у тих будуть свої доручення, видані «виключно керівниками органів виконавчої влади, державних установ або організацій».
«Реалізація запропонованих заходів забезпечить дієвий контроль з боку Кабінету міністрів за проведенням приватизації особливо важливих для держави підприємств, сприяє координації дій усіх причетних до цього органів виконавчої влади» — знаходимо таке чудове обгрунтування «параду доручень», не прописаного ні в законі про велику приватизацію, ні в державній програмі на 2000—2002 роки. І далі: «Крім того, деяке посилення регламентаційних вимог дозволить одночасно запобігти виникненню «конфлікту інтересів», усунути суб’єктивізм, підвищити відповідальність як членів конкурсних (тендерних) комісій, так і керівників заінтересованих (так у документі. — Авт.) органів виконавчої влади за підготовку конструктивних, всебічно обгрунтованих рішень, а у підсумку — досягти основної мети — підвищити прозорість та відкритість приватизаційного процесу». Ну-ну...
Якщо вірити джерелам «ДТ», ця глибокодумна праця належить перу першого віце-прем’єра Юрія Єханурова та начальника управління стратегії реформування відносин власності секретаріату Кабміну Богдана Буци. Щиро кажучи, вірити не хочеться. Як і в те, що це їхня особиста ініціатива. Бо легко уявити, які саме слова говорили б Юрій Іванович та Богдан Емануїлович, якби щось подібне Кабмін витворив, коли вони були відповідно головою та заступником голови Фонду держмайна. Мабуть, ті самі, які тепер промовляють Олександр Бондар і його підлеглі.
Проте процес пішов, і його вже навряд чи зупиниш. ФДМ, колись цілком лояльний до Кабміну, заганяють у стрункі лави його опонентів, змушують шукати підтримки й захисту в кого завгодно — починаючи від Президента й закінчуючи «простими» народними депутатами. Ну кому ж хочеться з більш-менш впливового органу перетворитися на просту згадку в Конституції...
Цього тижня проект кабмінівської політики в галузі приватизації вдостоївся розгляду на засіданні уряду. Правда, його затвердження відклали — до з’ясування того, що з цього приводу думають представники міжнародних організацій. Поки що прогресивне людство збирається з думками...