Реалізація ідеї адміністративно-територіальної реформи цілком може обернутися для Запоріжжя поверненням статусу повітового міста. Зрозуміло, від такої перспективи так звана регіональна еліта далеко не в захваті, але тут уже нічого не поробиш: як-то кажуть, за що боролися...
За радянських часів провідні запорізькі підприємства мали союзне підпорядкування, отже, неабияку суверенність не тільки на обласному, а й на республіканському рівні. І в цих «удільних князівствах» корпоративної солідарності, за великим рахунком, не вітали. Так би мовити, через непотрібність. А от після розвалу Союзу її відсутність стала, мабуть, визначальною в долі регіональної економіки: промисловість занепадала під вантажем застарілих технологій, екологічних проблем, зате боротьба амбіцій не вщухала.
У цьому сенсі дуже показова 15-річна агонія акціонерного товариства «Вуглекомпозит».
Порівняно з іншими місцевими виробництвами це підприємство молоде. Воно було введене в експлуатацію в 1984 році як цех №6 Дніпровського електродного заводу, отримавши ще одну назву — «спецвиробництво №2».
Основним завданням цеху був випуск соплових блоків міжконтинентальних ракет, які вироблялися в сусідньому Дніпропетровську. Відряджені з «Південмашу» три сотні фахівців налагодили повний цикл виробництва виробів із вуглець-вуглецевих композиційних матеріалів за унікальною технологією, яка значною мірою залишається неперевершеною й досі. Проблема лише в тому, що від технології ще щось залишилося, а виробництва немає.
Першопричиною кризи стала конверсія, яка різко скоротила попит на вироби шостого цеху. Несміливі спроби налагодити випуск товарів невійськового призначення не були успішними, і виробництво, завдяки якому електродний завод одержав серйозний розвиток, перетворилося на баласт. До того ж завод узяв курс на приватизацію, а здійснити її, маючи в складі особливо важливий для національної безпеки та оборони підрозділ, вважалося нереальним.
Тоді на урядовому рівні було прийняте рішення про розділення виробництв. І в 1994 році електродний завод став відкритим акціонерним товариством «Укрграфіт», а його колишній цех №6, що не підлягав приватизації, держпідприємством «Вуглекомпозит». Однак самостійність не обіцяла порятунку від проблем.
Технологічно вуглекомпозитне та електродне виробництва були практично автономними, проте тісно пов’язаними виробничою інфраструктурою, яку нове підприємство мало створити. Та за умов спаду виробництва завдання виявилося непосильним. Тим паче що нове керівництво такого досвіду не мало, та й, якщо чесно, не демонструвало бажання його одержати. Вважали за краще сподіватися на те, що держава не дасть пропасти єдиному в колишньому Союзі виробництву. Однак позиція держави виявилася іншою.
У держбюджеті на 1996 рік були передбачені кошти на розвиток «Вуглекомпозиту», але, на жаль, незахищеним рядком. Тому все звелося до банальної ситуації, коли порятунок потопаючого віддали на відкуп тому, хто й зазнав лиха. А оскільки великого вибору варіантів не було, підприємство стало заробляти на життя продажем устаткування і технологій.
Утім, у 2002 році в долі держпідприємства все-таки намітився просвіт — ним зацікавилося АТ «Мотор Січ», яке хотіло налагодити в Запоріжжі випуск вертольотів. «Вуглекомпозит» міг би виготовляти для них кабіни. Мінпромполітики така перспектива влаштовувала, до того ж відомство вже мало намір виключити підприємство з переліку таких, що не підлягають приватизації. Заручившись авторитетною підтримкою «моторівського» керівництва, можна було розраховувати на позитивне рішення парламенту. Правда, на це був потрібен час. От і вирішили скористатися досвідом «Азовсталі», що взяла в оренду Донецький хіміко-металургійний завод за нульовою ставкою.
Однак поки оформляли договір, відбулися зміни в законодавстві. І до кінця 2003 року з’ясувалося, що реалізація проекту обійдеться «Мотор Січі» у 15 млн. грн., на повернення яких у найближчому майбутньому розраховувати не доводиться. Тому, пославшись на економічну недоцільність, потенційний інвестор переглянув свої наміри, висловивши готовність узяти в оренду лише частину заводу. Якщо врахувати, що процедура поділу цілісного майнового комплексу непроста й нешвидка, це, по суті, означало відмову від участі в проекті. Щоправда, ненадовго.
За результатами першого кварталу 2004 року виробничі показники «Вуглекомпозиту» були визнані надкритичними, і міністерство прийняло рішення провести на підприємстві досудову санацію. Її бюджет становив приблизно 25 млн. грн. і передбачав фінансування з трьох джерел: господарської діяльності самого підприємства, інвестицій «Мотор Січі» та продажу частини майна «Укрграфіту». Саме остання умова незабаром і стала причиною розбрату між інвесторами, який не припиняється і донині. Хоча спочатку все йшло дуже добре.
Упродовж чотирьох місяців фінансове становище «Вуглекомпозиту» істотно поліпшилося. За рахунок продажу «Укрграфіту» одного з виробничих корпусів удалося погасити борги, закупити сировину. За оцінками міністерства, підприємство було єдиним, де санація дала позитивний результат. Тодішньому керівникові подякували за успішну роботу й незабаром... звільнили без пояснення причин. А от у призначеного міністерством наступника справи не заладилися.
Кошти, які надійшли в процесі санації, швидко закінчилися, виробничі показники різко впали, і завод знову скотився в боргову яму. Ідея фінансового оздоровлення наказала довго жити, тим більше що, судячи з виконання інвестзобов’язань, у «Мотора» знову зник інтерес до «Вуглекомпозиту». Але, як виявилося, не назавжди.
На думку керівництва «Мотор Січі», купівля «Укрграфітом» виробничого корпусу була незаконною, бо він є ключовою ланкою в технологічному ланцюжку. Ситуація і справді безглузда: корпус належить одному підприємству, а обладнання, що розташоване в ньому, — іншому. Якийсь час «Вуглекомпозит» міг там працювати як орендар, проте, вчасно не розрахувавшись, втратив доступ. Суперечки через це тривають от уже кілька років. «Укрграфіт» наполягає на правомірності угоди купівлі-продажу, посилаючись на результати конкурсу та біржових торгів, визнані численними комісіями та судами. Опоненти стверджують: те, що відбувається, — не що інше, як спроба рейдерського захоплення.
Лише на початку 2008 року нарешті прийшло усвідомлення, що півзаходи і нескінченні скандали не врятують підприємство від остаточної руйнації. У лютому з’явилося розпорядження Кабміну, відповідно до якого «Вуглекомпозит» включений до переліку підприємств, які підлягають приватизації. Та тільки, як кажуть, швидко казка розказується. Знадобився ще рік, щоб завод перевели з підпорядкування Мінпромполітики до Фонду держмайна, а в середині 2009-го — перетворили на відкрите акціонерне товариство, де частка держави становила 99,36%.
Проте лише через кілька місяців несподівано з’явилося бажання дати процесу зворотний хід.
У жовтні минулого року обласна влада заявила про намір ініціювати повернення «Вуглекомпозиту» у державну власність. Заради чого — дотепер залишається загадкою. Відомо тільки, що проти процесу приватизації виступило Мінпромполітики, повідомивши про бажання повернути завод у своє підпорядкування. Втім, із цього наміру нічого не вийшло, і, зіштовхнувшись із юридичними складнощами, міністерство від нього відмовилося. Зате час знову було втрачено.
Заплановані на липень збори акціонерів «Вуглекомпозиту» не відбулися, їх перенесли на жовтень. Але на підприємстві небезпідставно сумніваються, що й цього терміну вдасться дотриматися.
Намір ФДМ реалізувати в одні руки держпакет, номінальна вартість якого становить 14,9 млн. грн., у принципі, привабливий. Ціна явно не позамежна, до того ж у процесі передпродажної підготовки вона може бути знижена на 25—30%, а у разі повторних торгів — ще на стільки ж.
Питання лише в тому, чи знайдуться покупці на спірне майно підприємства, де сума кредиторки перевищує номінальну вартість держпакета? Та ще й зростає вона з кожним днем, що загалом закономірно для виробництва, яке другий рік поспіль простоює.
Однак бажання поступатися «принципами», як і раніше, не спостерігається...