Трагічні події останніх років, неспроможність і відверте небажання влади впроваджувати реформи, лише декларуючи їх уявний перебіг, сформували скептичне ставлення українських громадян до можливості реального втілення вже в котрий раз оголошуваних перетворень. Проголошення "муляжних" реформ замість просування дієвих сценаріїв оздоровлення економіки - ось реальний стан справ на сьогодні.
Для нашої держави проблеми модернізації структури економіки та підвищення конкурентоспроможності промисловості залишалися невирішеними протягом усіх років незалежності.
В останні два роки в умовах безпрецедентних викликів - анексії Криму, збройної агресії Росії в Донбасі, до яких треба додати перманентну політичну та фінансово-економічну нестабільність у країні, а також дію несприятливих зовнішніх чинників - падіння світових цін на типовий український експорт (руди, чорні метали, аграрну продукцію), спад світової торгівлі у 2015 р., згортання торговельних зв'язків з Росією, ситуація ускладнилася ще більше: падіння промислового виробництва минулого року становило 13,4%.
Разом з тим тенденції з початку нинішнього року виглядають обнадійливо. В лютому, уперше за останні три роки, було зафіксовано зростання промислового виробництва на 7,6% порівняно з відповідним місяцем попереднього року. За підсумками першого кварталу 2016-го зростання становило 3,7%. Позитивним є те, що приріст промисловості був забезпечений великою мірою збільшенням виробництва інвестиційних товарів (на 6,3% порівняно з аналогічним періодом 2015-го): продукції машинобудування та будівельної галузі. Цьому сприяли:
- поступове покращення кон'юнктури світового ринку сировинних товарів, від коливань якої, як відомо, суттєво залежить стан української економіки;
- розбудова нових ланцюжків поставок і матеріально-технічного забезпечення підприємств, розташованих на підконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей, з іншими, у тому числі сусідніми, регіонами. За підсумками першого кварталу 2016 р. індекси промислової продукції в Донецькій області дорівнювали 110,0%, у Луганській - 232,0% (тоді як у першому кварталі 2015-го вони перебували на рівні 47,9 і 13,0%).
Однак переоцінювати позитивну динаміку останніх місяців не варто, адже загальні макроекономічні умови в Україні залишаються складними.
За останніми доступними даними держстатистики, занизькою є споживча впевненість населення, тобто його готовність витрачати свої доходи. Та це й недивно, враховуючи:
- масове зниження реальних доходів (у 2015 р. реальна середньомісячна заробітна плата одного працівника становила 78,9% рівня 2014-го; за підсумками першого кварталу 2016-го - 89,2% від рівня відповідного минулорічного періоду);
- стрімке зростання споживчої інфляції (у 2014 р. - на 24,9%, у 2015-му - на 48,7%, у січні-березні 2016-го - на 30,8% порівняно з аналогом 2015-го);
- підвищення рівня безробіття (у четвертому кварталі 2015 р. рівень безробіття населення віком 15–70 років становив 9,5%; у 2014 р. - 7,7%).
Посилення валютних дисбалансів і девальвація гривні підірвали довіру населення до національної грошової одиниці, призвели до відпливу заощаджень із банківської системи. За даними НБУ, у січні 2016 р. депозити населення у національній валюті зменшилися на 3,4%, на противагу цьому портфель валютних депозитів зріс на 5,2%, що говорить про готовність вкладників використовувати лише іноземну валюту як засіб заощадження. Як наслідок, маємо зниження кредитування економіки (обсяги кредитів у грудні 2015 р. були на 3,8% меншими, ніж попереднього року, і на 16,6% - порівняно із січнем 2015-го) та населення (кредити, надані населенню, зменшилися відповідно на 17,2 і 27,3%).
Доступ до фінансування, особливо для малих і середніх підприємств, ускладнюється через високу облікову ставку НБУ, яка понад рік коливалася у межах 30–22% і лише нещодавно (22 квітня 2016 г.) була зафіксована на рівні 19,0% річних. Зрозуміло, що це не передбачає надання кредитів бізнесу на його розвиток за прийнятною ціною - навіть при зниженій обліковій ставці. Наприклад, у Словенії кредитування розвитку бізнесу здійснюється під 5–6% річних за умови дворічного позитивного результату діяльності фірми.
Висока вартість залучення кредитних ресурсів в умовах значного податкового навантаження на підприємців аж ніяк не сприяє підвищенню інвестиційного попиту, залишаючи несприятливими умови для модернізації промисловості.
Левова частка ВВП України використовується на кінцеве споживання, рівень якого за останні сім років збільшився на 12,5%, до 90,0% ВВП у 2014-му. А от норма нагромадження основного капіталу становить лише 14,0%. Тобто фактично всі вироблені в країні товари та послуги витрачаються на задоволення кінцевих потреб індивідів за рахунок відмови від інвестицій у виробничі потужності. При такій частці капітальних інвестицій у структурі ВВП не варто й казати про інноваційний розвиток, адже, враховуючи масштаби накопичених в економіці проблем, її буде явно недостатньо для вирішення серйозних макроекономічних і структурних проблем.
Для порівняння: у країнах Балтії показник валового нагромадження капіталу перебуває у межах 18–28% ВВП, у Чеській Республіці дорівнює 25%, Словацькій Республіці та Польщі - 20% ВВП. А у таких швидкозростаючих економіках світу, як Індія, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Таїланд, коливається у межах 24–32% ВВП. Вочевидь, що формування сприятливого інвестиційного клімату є однією з обов'язкових макроекономічних передумов економічного відновлення найближчими роками.
Та наразі, коли порушена територіальна цілісність України, а забезпечення національної безпеки є найголовнішою проблемою нашої держави, коли існують вагомі ризики так і залишитися аграрною периферією промислово розвинених країн світу, найбільш дієвим опором сьогоденним викликам мало б стати відновлення економіки.
Цілком логічно, що це потребує відповідних структурних зрушень, зміни бачення України в світі - від країни, що спеціалізується на виробництві сировинних товарів, до такої, що обрала шлях усвідомленої нової індустріалізації. Це означає необхідність модернізації застарілих галузей промисловості (т. зв. sunset industries) та заохочення зростання нових завдяки впровадженню передових зарубіжних технологій та стимулюванню інноваційної діяльності підприємств.
Як зазначає професор Норвезького інституту стратегічних досліджень Ерік Райнерт, країнам, що розвиваються, необхідно перш за все змінити свою виробничу структуру та намагатися наблизити її до аналогів країн, які працюють без перебоїв і в яких панує демократія. Будь-яка державна політика, що оминає цю потребу, полегшить симптоми хвороби, але не усуне причин проблем.
Яких помилок у державній політиці не варто допускати та до яких рекомендацій міжнародних організацій слід підходити акуратно та зважено, за взірець може слугувати досвід латиноамериканських країн. Реформи, що були проведені в цих країнах у 1980-х роках, відомий іспанський соціолог сучасності Мануель Кастельс назвав "втраченим десятиліттям" - наслідком впливу сукупності факторів.
По-перше, боргової кризи, яку він пояснює в такий спосіб: на глобальних фінансових ринках надлишок нафтодоларів, які потрібно було вкласти в оборот, накопичився у той самий час, коли економіки розвинених країн опинилися в найглибшій (після кризових 1930-х років) рецесії, а відсоткові ставки в реальному вираженні були від'ємними. Приватні міжнародні банки побачили можливість прокредитувати уряди латиноамериканських країн, особливо тих, які були багаті на нафту, а отже, потенційно платоспроможні. Банки не були дуже розбірливими: будь-який латиноамериканський уряд, що прагнув узяти позику, її одержував. При цьому банки розраховували, що отримають можливість політично впливати на уряди, якщо ті не зможуть розплатитися, що з часом і сталося.
По-друге, безвідповідальності урядів латиноамериканських країн у використанні наданих їм позик. Кошти найчастіше використовувалися непродуктивно, а іноді, як зазначає М.Кастельс, екстравагантно: військові диктатори Аргентини, наприклад, закуповували на них озброєння, щоб спробувати забрати Мальвінські острова у Британії; Болівія займалася нелегальним виробництвом кокаїну; в Мексиці влада загрузнула в корупції; Венесуела зробила помилкову ставку на збиткові державні корпорації, особливо в сталеплавильній і нафтохімічній галузях. Лише Бразилія намагалась інвестувати хоча б частину отриманих кредитів у перебудову промисловості, однак це відбувалося на тлі неефективного держуправління.
Збіг інтересів приватних фінансових компаній, що надавали позики, та латиноамериканських урядів, які безвідповідально їх використовували, створив фінансову бомбу уповільненої дії, яка вибухнула в 1982 р, коли Мексика відмовилася від сплати боргу.
По-третє, впровадження нав'язаних рекомендацій міжнародних кредитних інститутів на чолі з МВФ, відповідно до яких латиноамериканські країни мали реалізувати два основні заходи (що спостерігаємо наразі і в Україні):
- різко скоротити держвидатки, запровадивши політику жорсткої бюджетної економії, зменшити кредитні можливості банків, а отже, і пропозицію грошей на ринку, знизити реальну заробітну плату;
- провести широкомасштабну приватизацію держсектора, особливо його найприбутковіших компаній, пропонуючи їх на торгах іноземному капіталу.
Метою запровадження таких заходів проголошувалися реструктуризація та досягнення конкурентоспроможності економік латиноамериканських країн у глобальному вимірі, що, своєю чергою, потребувало підвищити їх здатність конкурувати в промисловому експорті.
Однак для модернізації технологічної інфраструктури потрібні були значні державні та приватні інвестиції у той же час, коли політика жорсткої економії та скорочення витрат залишила латиноамериканські уряди та підприємства фактично без коштів. Джерелом інвестицій в економіку могли б бути заощадження компаній і населення, але вони намагалися вижити, тому розміщували власні накопичення в міжнародних фінансових структурах. У підсумку все це знизило технологічну потужність країн і негативно позначилося на довгостроковій конкурентній позиції латиноамериканських економік.
У результаті в більшій частини переробної промисловості цих країн відбувся занепад, а недостатній попит з боку промислового сектора не дав латиноамериканцям змоги розвинути наукомісткий сектор економіки, як це робили розвинені країни. На думку Е.Райнерта, країни, які знехтували розвитком власного промислового сектора, зробили велику помилку. Адже якби вони "запроваджували глобалізацію" поступово, то їм вдалося б зберегти більше промислових підприємств і забезпечити вищий рівень життя населення.
Саме тому латиноамериканський досвід заслуговує на серйозну увагу українського політикуму, і навіть не стільки щодо наслідків співпраці з МВФ, скільки справжньою, а не імітованою націленістю на впровадження реформ, реальну боротьбу з корупцією та справжнє намагання підвищити рівень життя громадян.
Пріоритетними для держави із соціальної та економічної точок зору мають бути ті види діяльності, які виробляють продукцію високого ступеня переробки та створюють високотехнологічні, а отже, високооплачувані робочі місця. Акценти держполітики мають у корені змінитися на користь пріоритетного розвитку власних динамічних галузей переробної промисловості - таких видів діяльності, для яких характерна зростаюча віддача та які можуть виступити драйверами розвитку у довгостроковій перспективі.
Україна мусить відмовитися від пасивного руху за течією і нарешті перейти до структурно-технологічної модернізації та реіндустріалізації, а отже, до керованого економічного розвитку.
Кажучи словами відомого американського журналіста Томаса Фрідмана, автора всесвітньовідомого бестселера "Плоский світ: стисла історія XXI століття", який порівнює світ із футбольним полем, досить просто сидіти та спостерігати за грою найсильніших держав світу, потрібно діяти, потрібно бути напоготові та бути в грі, щоб зайняти місце хоча б на лавці запасних, а згодом стати одним із гравців команди.