UA / RU
Підтримати ZN.ua

Ще одна відповідь від «зозуленяти»

Приводом для написання цієї статті стала об’ємна стаття І.Шевелицького «Атомна енергетика і чорна металургія — що від цього українцям?» («Дзеркало тижня», №28 від 4 серпня 2007 року)...

Автори: Володимир Грановський, Сергій Грищенко

Приводом для написання цієї статті стала об’ємна стаття І.Ше­велицького «Атомна енергетика і чорна металургія — що від цього українцям?» («Дзеркало тижня», №28 від 4 серпня 2007 року). З численними запитаннями, але цілком передбачуваними відповідями. Автор, наприклад, запитує — а чи не є металургійна галузь збитковою для України? Чи не забезпечується прибутковість власників метзаводів державними дотаціями за рахунок інших галузей? Чи не є гірничо-металургійний комплекс (тут наведемо цитату з тексту названої статті) «таким собі зозуленям у гнізді української економіки. Зозуленям великим і вкрай небезпечним, бо воно вимагає підпорядкування собі всього суспільного і політичного життя країни»? От на ці запитання І.Шевелицького нам і хотілося б відповісти.

Загальновідомо, що гірничо-металургійний комплекс України — це галузь промисловості, яка постійно перебуває під пильною увагою як із боку владних структур, так і з боку суспільства, що пов’язано з впливом комплексу на показники роботи промисловості загалом (посилаємося на відповідну статтю В.Козаченка «Чи потрібне українській економіці «сталеве зозуленя» і що з ним робити?», опубліковану в «ДТ», №34 від 15 вересня 2007 року). У сьогоднішніх умовах ГМК України забезпечує майже третину ВВП країни, до 40% валютних надходжень, тобто гарантує стабільність нашої національної грошової одиниці. Галузь є бюджетонаповнюючою, за результатами її роботи в 2006 році до бюджету країни надійшло 5,2 млрд. грн. Незрозуміло, виходячи з яких даних І.Шевелицький робить висновки (цитуємо) про «вкрай низький рівень офіційної прибутковості металургів». За офіційними даними «Металург­прому», рентабельність металургійних підприємств галузі в цілому за перше півріччя 2007-го становить 19,61%, а такий флагман галузі, як комбінат «Арселор Міттал Кривий Ріг» (хто не знає — колишня «Криворіжсталь»), показав 48,34% рентабельності.

Нагадаємо, що галузь є ще й містоутворюючою — підприємства ГМК, на яких працює близько півмільйона трудящих, дислоковані у більш як 30 містах і селищах усіх областей України, і від їхньої стабільної роботи цілком залежить добробут цілих промислових регіонів. З урахуванням членів сімей і суміжників, які обслуговують галузь, цифра зайнятих у металургії становить близько мільйона людей — а це 2% населення країни, або близько 20% зайнятих у промисловості.

Хочемо ми того чи ні, Україна є металургійною державою, твердо посідаючи в рейтингу світових виробників сталі восьме місце, і приречена нею бути, тому що за запасами залізорудної сировини ми займаємо четверте місце у світі, за запасами марганцевої сировини — друге, забезпечені енергетичними ресурсами, включно із запасами коксівного вугілля, флюсами, багатьма видами феросплавів, а також кваліфікованою робочою силою.

Іншими словами, ми живемо і працюємо на своїй землі, для блага її народу, розвиваємося «у своєму гнізді», якщо використовувати лексику І.Шевелицького, а не підкинуті на льоту в чуже. І тому вважаємо цілком неприйнятним і образливим порівняння нашої галузі із зозуленям, яке оббирає економіку країни. Вже краще давайте пригадаємо іншого птаха, з котрим неодноразово порівнювали українську металургію, — курку, яка несе золоті яйця.

Хотілося б нагадати, що економічний розвиток країни визначається за багатьма показниками, одним із яких є питоме споживання металу й електроенергії на душу населення. Сьогод­нішні показники для України — лише 182 кг прокату і 3789 кВт/год. електроенергії — значно поступаються аналогічним показникам провідних країн світу. Нагадаємо, що в 1990 році в Україні вони становили понад 500 кг прокату і 5198 кВт/год. електроенергії на людину, тобто відповідали високим світовим стандартам для технологічно розвинених країн.

Тож для того, щоб знову стати в один ряд із світовими лідерами, нам необхідно створити всі необхідні умови для розвитку базових галузей економіки — енергетики та металургії.

Необхідно самокритично визнати (саме про це писали насамперед А.Голубченко і В.Мазур — шановані нами автори неодноразово цитованої І.Шевелицьким статті «Морфологія і генезис гірничо-металургійного комплексу України», опублікованої в «ДТ» №11 від 24 березня 2007 року), що сьогоднішній стан підприємств ГМК далекий від ідеалу і характеризується структурною недосконалістю. Майже половина сталі виплавляється застарілим мартенівським способом, усього лише її третина розливається за технологією безперерв­ного розливання. Використання застарілого й енерговитратного устаткування і технологій, а також слабкий розвиток внутрішнього ринку споживання металопрокату роблять українську металургію залежною як від кон’юн­к­тури світового ринку сталі, так і від постійно зростаючих цін на енергоносії. Усе це вимагає від власників підприємств негайного реформування галузі, виведення її на сучасний рівень. Від дер­жави потрібне створення відповідної законодавчої бази, включаючи внесення певних змін до податкового законодавства й амортизаційної політики з метою стимулювання здійснення реформування галузі, переорієнтування її на використання сучасних енергозберігаючих технологій і устаткування, і, безумовно, розвитку внутрішнього ринку споживання металопрокату.

Японський досвід виходу з повоєнної кризи (боляче писати, але в нас, на жаль, така сама руїна, яка, щоправда, виникла — бог милував — не після війни) грунтувався на поетапній державній підтримці базових галузей промисловості (вугільної, хімічної, металургії, атомної енергетики тощо), які, ставши на ноги, потягли за собою, у свою чергу, і всі інші галузі. До слова, Японія, що пережила трагедію і жахіття Хіросіми й Нагасакі, зробила ставку саме на атомну енергетику, яка є домінантною в структурі японського ПЕК. І якщо ми, українці, у результаті розвитку ГМК і ПЕК заживемо, як японці, — хіба це буде погано?

Не можна сказати, що в Україні останнім часом нічого не робилося в напрямі реформування металургійної галузі. Тільки в період із 2000 по 2006 роки в її розвиток власниками було інвестовано понад 20 млрд. грн. (див. табл.).

У 2006 році українські металурги уже вийшли на рівень інвестицій у 35 дол. на тонну виплавленої сталі, що наближається до світового стандарту, а окремі підприємства значно перевищили цей показник.

Це сталося завдяки як сприятливій кон’юнктурі світового ринку сталі (її експорт українськими підприємствами становив понад 28,4 млн. тонн, або майже 78% загального виробництва сталі), так і відродженню в останні роки внутрішнього ринку металопродукції (8,75 млн. тонн). Внаслідок цього підприємства галузі змогли інвестувати чималі кошти у відновлення основних фондів, більшу частину яких становили гроші самих підприємств, а не кредити, що зайвий раз свідчить про слабкість вітчизняної фінансово-кредитної системи.

У результаті істотно оновлено парк доменних печей (до 60% існуючих печей), реконструйовано ряд діючих і введено в експлуатацію нові машини безперервного лиття заготівок і потужності з виробництва сталі киснево-конвертерним способом. У результаті обсяги сталі, розлитої за технологією безперервного лиття, збільшилися з 18% у 2000 році до 33% — у 2006-му, а частка мартенівської сталі зменшилася з 49% у 2000 році до 44% — у 2006-му. Досі ще невисока (3,5% порівняно з середнім показником у світі близько 30%) частка виплавки сталі в електропечах. Проте в найближчі два-три роки, після введення в експлуатацію Білоцерківського електросталепрокатного заводу і електросталепла­вильного цеху Нижньодніп­ровсь­кого трубопрокатного заводу, ситуація і тут помітно поліпшиться. На жаль, обсяги відновлення прокатного устаткування на сьогодні далеко не найкращі, а нові технічні рішення відкладаються «на потім».

Кілька слів про ситуацію з енергоспоживанням. Залишаємо на совісті І.Шевелицького всі «викладки» щодо роботи енергосистеми України і говоритимемо лише про металургію. Отже, усі «наскрізні» розрахунки в галузі ведуться на тонну готового прокату, як це прийнято в усьому світі, оскільки витрати на тонну чавуну, як зробив автор, залишають у тіні всі подальші переробки. Та й рахувати треба не за витратами електроенергії, а за так званим умовним паливом, до якого приводяться витрати власне електроенергії, природного газу і вугілля. Звернімося до «наскрізних» цифр, які свідчать, що в 1990 році у перерахунку на тонну готового прокату було витрачено 685 кг умовного палива
(у.п.). На початок 2005 року цей показник знизився до 664,2 кг
у.п., а в 2006-му на одержання тонни прокату витрачено
649,9 кг у.п. Це забезпечило тільки в 2006 році економію паливно-енергетичних ресурсів на рівні 347 тис. тонн у.п.

Завдяки кон’юнктурі більшою мірою зовнішнього ринку, а не внутрішнього, підприємства галузі в цей період значно збільшили обсяги виробництва, поліпшилися і їхні фінансово-економічні показники. При цьому, на жаль, експортна орієнтація в роботі комплексу збереглася. Склалася парадоксальна ситуація, коли через перекоси в податковому законодавстві підприємствам вигідніше реалізовувати металопрокат на зовнішньому ринку, ніж на внутрішньому. У результаті таких перекосів збільшується імпорт металопродукції, в основному будівельної номенклатури і сортового і плоского прокату з легованих сталей.

Таким чином, якщо інші галузі ще навіть не вийшли на колишні показники «успішних років», ГМК України, починаючи з 1997 року, нарощує обсяги виробництва і практично виходить на рівень виробництва початку 90-х минулого століття. Рівень використання потужностей зараз становить по чавуну — 78%, сталі — 96, прокату — 85%.

То чи є українська металургія «зозуленям»? Виробничники і не тільки (пригадаємо фільм «Весна на Зарічній вулиці») добре пам’ятають маневрові паровози серії «К», які виконують основні внутрішньозаводські перевезення і котрі любовно називають «зозулями». У ті не такі вже й далекі часи на весь ГМК припадало не більше 10—12% ВВП, тобто він був свого роду «зозулею» на тлі інших бюджетоформуючих галузей. А сьогодні, при частці галузі у ВВП майже в 30%, «зозуля» стала магістральним локомотивом, який тягне вперед пробуксовуючу українську економіку.

І останнє — про нібито нездоланне протиріччя між інтересами металургійної галузі та українського суспільства загалом. Нагадаємо старий, але й досі ще актуальний анекдот, коли президента компанії «Дженерал Моторс» запитали, на чий бік він стане, якщо інтереси його компанії і США розійдуться? Хрестоматійна відповідь була такою: «Усе, що корисне «Дженерал Моторс», не шкідливе й Сполученим Штатам». Замініть у цій відповіді названу компанії на металургію, а США — на Україну. Що від цього українцям?