Приводом для написання цієї статті стала об’ємна стаття І.Шевелицького «Атомна енергетика і чорна металургія — що від цього українцям?» («Дзеркало тижня», №28 від 4 серпня 2007 року). З численними запитаннями, але цілком передбачуваними відповідями. Автор, наприклад, запитує — а чи не є металургійна галузь збитковою для України? Чи не забезпечується прибутковість власників метзаводів державними дотаціями за рахунок інших галузей? Чи не є гірничо-металургійний комплекс (тут наведемо цитату з тексту названої статті) «таким собі зозуленям у гнізді української економіки. Зозуленям великим і вкрай небезпечним, бо воно вимагає підпорядкування собі всього суспільного і політичного життя країни»? От на ці запитання І.Шевелицького нам і хотілося б відповісти.
Загальновідомо, що гірничо-металургійний комплекс України — це галузь промисловості, яка постійно перебуває під пильною увагою як із боку владних структур, так і з боку суспільства, що пов’язано з впливом комплексу на показники роботи промисловості загалом (посилаємося на відповідну статтю В.Козаченка «Чи потрібне українській економіці «сталеве зозуленя» і що з ним робити?», опубліковану в «ДТ», №34 від 15 вересня 2007 року). У сьогоднішніх умовах ГМК України забезпечує майже третину ВВП країни, до 40% валютних надходжень, тобто гарантує стабільність нашої національної грошової одиниці. Галузь є бюджетонаповнюючою, за результатами її роботи в 2006 році до бюджету країни надійшло 5,2 млрд. грн. Незрозуміло, виходячи з яких даних І.Шевелицький робить висновки (цитуємо) про «вкрай низький рівень офіційної прибутковості металургів». За офіційними даними «Металургпрому», рентабельність металургійних підприємств галузі в цілому за перше півріччя 2007-го становить 19,61%, а такий флагман галузі, як комбінат «Арселор Міттал Кривий Ріг» (хто не знає — колишня «Криворіжсталь»), показав 48,34% рентабельності.
Нагадаємо, що галузь є ще й містоутворюючою — підприємства ГМК, на яких працює близько півмільйона трудящих, дислоковані у більш як 30 містах і селищах усіх областей України, і від їхньої стабільної роботи цілком залежить добробут цілих промислових регіонів. З урахуванням членів сімей і суміжників, які обслуговують галузь, цифра зайнятих у металургії становить близько мільйона людей — а це 2% населення країни, або близько 20% зайнятих у промисловості.
Хочемо ми того чи ні, Україна є металургійною державою, твердо посідаючи в рейтингу світових виробників сталі восьме місце, і приречена нею бути, тому що за запасами залізорудної сировини ми займаємо четверте місце у світі, за запасами марганцевої сировини — друге, забезпечені енергетичними ресурсами, включно із запасами коксівного вугілля, флюсами, багатьма видами феросплавів, а також кваліфікованою робочою силою.
Іншими словами, ми живемо і працюємо на своїй землі, для блага її народу, розвиваємося «у своєму гнізді», якщо використовувати лексику І.Шевелицького, а не підкинуті на льоту в чуже. І тому вважаємо цілком неприйнятним і образливим порівняння нашої галузі із зозуленям, яке оббирає економіку країни. Вже краще давайте пригадаємо іншого птаха, з котрим неодноразово порівнювали українську металургію, — курку, яка несе золоті яйця.
Хотілося б нагадати, що економічний розвиток країни визначається за багатьма показниками, одним із яких є питоме споживання металу й електроенергії на душу населення. Сьогоднішні показники для України — лише 182 кг прокату і 3789 кВт/год. електроенергії — значно поступаються аналогічним показникам провідних країн світу. Нагадаємо, що в 1990 році в Україні вони становили понад 500 кг прокату і 5198 кВт/год. електроенергії на людину, тобто відповідали високим світовим стандартам для технологічно розвинених країн.
Тож для того, щоб знову стати в один ряд із світовими лідерами, нам необхідно створити всі необхідні умови для розвитку базових галузей економіки — енергетики та металургії.
Необхідно самокритично визнати (саме про це писали насамперед А.Голубченко і В.Мазур — шановані нами автори неодноразово цитованої І.Шевелицьким статті «Морфологія і генезис гірничо-металургійного комплексу України», опублікованої в «ДТ» №11 від 24 березня 2007 року), що сьогоднішній стан підприємств ГМК далекий від ідеалу і характеризується структурною недосконалістю. Майже половина сталі виплавляється застарілим мартенівським способом, усього лише її третина розливається за технологією безперервного розливання. Використання застарілого й енерговитратного устаткування і технологій, а також слабкий розвиток внутрішнього ринку споживання металопрокату роблять українську металургію залежною як від кон’юнктури світового ринку сталі, так і від постійно зростаючих цін на енергоносії. Усе це вимагає від власників підприємств негайного реформування галузі, виведення її на сучасний рівень. Від держави потрібне створення відповідної законодавчої бази, включаючи внесення певних змін до податкового законодавства й амортизаційної політики з метою стимулювання здійснення реформування галузі, переорієнтування її на використання сучасних енергозберігаючих технологій і устаткування, і, безумовно, розвитку внутрішнього ринку споживання металопрокату.
Японський досвід виходу з повоєнної кризи (боляче писати, але в нас, на жаль, така сама руїна, яка, щоправда, виникла — бог милував — не після війни) грунтувався на поетапній державній підтримці базових галузей промисловості (вугільної, хімічної, металургії, атомної енергетики тощо), які, ставши на ноги, потягли за собою, у свою чергу, і всі інші галузі. До слова, Японія, що пережила трагедію і жахіття Хіросіми й Нагасакі, зробила ставку саме на атомну енергетику, яка є домінантною в структурі японського ПЕК. І якщо ми, українці, у результаті розвитку ГМК і ПЕК заживемо, як японці, — хіба це буде погано?
Не можна сказати, що в Україні останнім часом нічого не робилося в напрямі реформування металургійної галузі. Тільки в період із 2000 по 2006 роки в її розвиток власниками було інвестовано понад 20 млрд. грн. (див. табл.).
У 2006 році українські металурги уже вийшли на рівень інвестицій у 35 дол. на тонну виплавленої сталі, що наближається до світового стандарту, а окремі підприємства значно перевищили цей показник.
Це сталося завдяки як сприятливій кон’юнктурі світового ринку сталі (її експорт українськими підприємствами становив понад 28,4 млн. тонн, або майже 78% загального виробництва сталі), так і відродженню в останні роки внутрішнього ринку металопродукції (8,75 млн. тонн). Внаслідок цього підприємства галузі змогли інвестувати чималі кошти у відновлення основних фондів, більшу частину яких становили гроші самих підприємств, а не кредити, що зайвий раз свідчить про слабкість вітчизняної фінансово-кредитної системи.
У результаті істотно оновлено парк доменних печей (до 60% існуючих печей), реконструйовано ряд діючих і введено в експлуатацію нові машини безперервного лиття заготівок і потужності з виробництва сталі киснево-конвертерним способом. У результаті обсяги сталі, розлитої за технологією безперервного лиття, збільшилися з 18% у 2000 році до 33% — у 2006-му, а частка мартенівської сталі зменшилася з 49% у 2000 році до 44% — у 2006-му. Досі ще невисока (3,5% порівняно з середнім показником у світі близько 30%) частка виплавки сталі в електропечах. Проте в найближчі два-три роки, після введення в експлуатацію Білоцерківського електросталепрокатного заводу і електросталеплавильного цеху Нижньодніпровського трубопрокатного заводу, ситуація і тут помітно поліпшиться. На жаль, обсяги відновлення прокатного устаткування на сьогодні далеко не найкращі, а нові технічні рішення відкладаються «на потім».
Кілька слів про ситуацію з енергоспоживанням. Залишаємо на совісті І.Шевелицького всі «викладки» щодо роботи енергосистеми України і говоритимемо лише про металургію. Отже, усі «наскрізні» розрахунки в галузі ведуться на тонну готового прокату, як це прийнято в усьому світі, оскільки витрати на тонну чавуну, як зробив автор, залишають у тіні всі подальші переробки. Та й рахувати треба не за витратами електроенергії, а за так званим умовним паливом, до якого приводяться витрати власне електроенергії, природного газу і вугілля. Звернімося до «наскрізних» цифр, які свідчать, що в 1990 році у перерахунку на тонну готового прокату було витрачено 685 кг умовного палива
(у.п.). На початок 2005 року цей показник знизився до 664,2 кг
у.п., а в 2006-му на одержання тонни прокату витрачено
649,9 кг у.п. Це забезпечило тільки в 2006 році економію паливно-енергетичних ресурсів на рівні 347 тис. тонн у.п.
Завдяки кон’юнктурі більшою мірою зовнішнього ринку, а не внутрішнього, підприємства галузі в цей період значно збільшили обсяги виробництва, поліпшилися і їхні фінансово-економічні показники. При цьому, на жаль, експортна орієнтація в роботі комплексу збереглася. Склалася парадоксальна ситуація, коли через перекоси в податковому законодавстві підприємствам вигідніше реалізовувати металопрокат на зовнішньому ринку, ніж на внутрішньому. У результаті таких перекосів збільшується імпорт металопродукції, в основному будівельної номенклатури і сортового і плоского прокату з легованих сталей.
Таким чином, якщо інші галузі ще навіть не вийшли на колишні показники «успішних років», ГМК України, починаючи з 1997 року, нарощує обсяги виробництва і практично виходить на рівень виробництва початку 90-х минулого століття. Рівень використання потужностей зараз становить по чавуну — 78%, сталі — 96, прокату — 85%.
То чи є українська металургія «зозуленям»? Виробничники і не тільки (пригадаємо фільм «Весна на Зарічній вулиці») добре пам’ятають маневрові паровози серії «К», які виконують основні внутрішньозаводські перевезення і котрі любовно називають «зозулями». У ті не такі вже й далекі часи на весь ГМК припадало не більше 10—12% ВВП, тобто він був свого роду «зозулею» на тлі інших бюджетоформуючих галузей. А сьогодні, при частці галузі у ВВП майже в 30%, «зозуля» стала магістральним локомотивом, який тягне вперед пробуксовуючу українську економіку.
І останнє — про нібито нездоланне протиріччя між інтересами металургійної галузі та українського суспільства загалом. Нагадаємо старий, але й досі ще актуальний анекдот, коли президента компанії «Дженерал Моторс» запитали, на чий бік він стане, якщо інтереси його компанії і США розійдуться? Хрестоматійна відповідь була такою: «Усе, що корисне «Дженерал Моторс», не шкідливе й Сполученим Штатам». Замініть у цій відповіді названу компанії на металургію, а США — на Україну. Що від цього українцям?