Що може Україна запропонувати світу в обмін на китайські, корейські, німецькі та інші товари, які ми вже звикли купувати? Зазвичай експерти в таких дискусіях поділяються на три категорії. Практики кажуть про перспективи світового попиту на метали, добрива та зерно. Представники мейнстриму обговорюють перспективи масованих інвестицій у виробництво та намагаються обґрунтувати необхідність залучити їх з допомогою протекціонізму. І, нарешті, романтики розмірковують про хвилі Кондратьєва, технологічні уклади й вимагають державного фінансування, щоб опинитися попереду планети всієї в галузі інновацій. Тим паче що для такого стрибка Україна має певний потенціал. Щоправда, який не зріс природно, а дістався в спадщину, причому із серйозними обтяженнями.
Перше з них - бідність. А згідно з відомою теорією Майкла Портера (на якій, зокрема, базується відомий рейтинг глобальної конкурентоспроможності (РГК) Всесвітнього економічного форуму), конкурентними перевагами бідних країн можуть бути або природні ресурси, або дешева (тому що бідна!) робоча сила. Україна недалеко пішла від цієї стадії, і це свого роду пастка. Адже наша країна ніколи не буде конкурентоспроможною за ціною праці: у нашому кліматі, на відміну від глобальних конкурентів, доводиться одягатися та обігріватися, та й по три врожаї на рік не збереш. Утім, невелика втрата. З допомогою дешевої праці швидко й тривалий час зростати за визначенням неможливо: у міру того, як країна багатіє, ця перевага природно зникає. І якщо вона не заміняється іншими, то настає пауза в розвитку, криза зростання. Природні ресурси при цьому, звичайно, нікуди не дінуться, але в нас їх потенціал обмежений.
На наступному етапі, до якого формально наближається Україна, ручну працю стає вигідно заміняти машинною, тому на перший план виходять інвестиції. Щоб вони надходили і працювали, найголовніше - ефективність: різні види ресурсів, особливо підприємницький талант і капітал, мають легко знаходити один одного. Із цим у нас ще гірше, ніж із дешевою робочою силою, за винятком хіба що гнучкого (не від хорошого життя!) ринку праці. А будувати в нас капіталомісткі виробництва стануть не раніше, ніж інвестори відчують, що їхня власність у цілковитій безпеці, причому на десятиліття вперед. Отже, й на цій стадії нас нічого хорошого не очікує. Таким чином, у цілому промисловий розвиток для нас - пройдений етап і шлях у глухий кут.
Інновації стають основною конкурентною перевагою, тільки починаючи приблизно з 17-20 тис. дол. на душу населення на рік. Лише тоді формуються і достатній внутрішній попит на новинки, і відповідний рівень освіти, і фінансова інфраструктура вищого рівня - венчурний бізнес. Таким чином, якщо вірити Портеру, наш штучно створений потенціал висить у повітрі, природний хід речей скоро зведе його нанівець. І справді, рейтинг України за інноваційною спроможністю як частина РГК поступово погіршується, скорочуючи колись разючий відрив від країн із порівнянним рівнем доходу.
Однак ризикнемо припустити, що в наших умовах головна причина - навіть не в бідності як такій. Пострадянські країни обтяжені інституціями, не сумісними не те що з інноваційною, а взагалі із хоч скількись продуктивною економікою. Наприклад, за захистом прав власності (звичайної, не інтелектуальної!) Україна ділить із Анголою передостаннє місце з 130 країн. А як можна розвивати, наприклад, венчурний бізнес, який базується на принципі «прибуток від однієї успішної справи компенсує збитки від дев’яти неуспішних», якщо це єдине успішне підприємство можуть просто відібрати? У такому діловому кліматі талановиті інноватори-технарі не зустрічають у достатній кількості таких само талановитих інноваторів-підприємців, інвесторів, які шукають найкращого застосування капіталу. З одного боку, тому що цей капітал перебуває не в тих руках. З іншого - оскільки поки що є можливість одержувати надприбутки за рахунок монополізації та відбирання власності, немає рації вкладати в інновації. Та й із системою керівництва, що ґрунтується на особистій владі («я - начальник, ти - дурень»), жодна інноваційна економіка не сумісна.
Щоб зрозуміти, до чого це призводить, уявімо собі, що всі люди з вищою освітою (людський капітал) поділяються на інженерів і менеджерів/підприємців, які не можуть замінити одне одного, а для ефективного виробництва потрібні і ті й інші, скажімо, у співвідношенні 5:1.
На рисунку подано продуктивність такої умовної економіки залежно від частки менеджерів при різній кількості людського капіталу. Як і слід було сподіватися, вона досягає максимуму при оптимальному співвідношенні й наближається до нуля, коли представників однієї з професій різко бракує. Природно, країна зростає з точки А в точку В, накопичуючи обидві складові людського капіталу пропорційно.
Пострадянські ж країни починали з лівого краю, із точки С: величезне надвиробництво інженерів і вчених поєднувалося із забороною на підприємництво, а менеджерами були «червоні директори», які звикли виробляти товари (переважно смертоносні) для Батьківщини, але нічого не розуміли ні в ринкових відносинах, ні в мирному використанні своїх досягнень. Хто пам’ятає, у СРСР інновації в невоєнній сфері доводилося із складнощами впроваджувати, долаючи опір тих самих директорів. Відповідно, рівень затребуваної ринком продукції такої економіки наближався до нуля. І рівень оплати інженерів, природно, теж! Тому в процесі виправлення цього викривлення економіка може прийти тільки до деякої точки D, бо поки виростуть потрібні підприємці, частину сумарного людського капіталу вже буде втрачено.
Отут романтики зраділо вигукують: ми ж, мовляв, говорили, що без державної підтримки нічого не буде! Але з нею буде тільки гірше. По-перше, інноваційний бізнес, як жодний інший, потребує прийняття рішень за умов невизначеності. А для бюрократа немає слів страшніше: або йому доведеться відповідати за невдачі, які жодною інструкцією не передбачиш, або він не відповідає взагалі ні за що, але тоді має обуритися вже його начальник.
По-друге, якщо говорити про Україну, то державні субсидії, навіть якщо досягають адресата, неминуче йдуть торованими доріжками та опиняються в розпорядженні тих самих директорів, тільки гальмуючи розвиток підприємництва. Втім, найчастіше вони витрачаються зовсім на інші цілі: Держінофонд розкрадався в усіх його реінкарнаціях…
Та й узагалі, здатність нашої держави проводити в життя якусь осмислену політику відповідні світові індикатори (WGI) оцінюють в одну чверть і менше від найкращих світових зразків. У згаданому вже РГК саме за розвитком інституцій Україна виглядає найгірше. Власне, й самі романтики як громадяни цієї країни не заперечують очевидного. І при цьому хтось усерйоз продовжує вважати, що ця держава, не здатна вирішити проблеми туалетів і ям на дорогах, просочена корупцією згори донизу, некомпетентна та недобросовісна, може зробити технологічний прорив?
Держава - не може, а країна, економіка - чому б і ні?! Якщо, звичайно, держава не заважатиме, а почне виконувати хоча б базові функції, чого вона нині, на жаль, не робить. Традиційними (для нас) методами проблеми не розв’язати. Інновації потребують новаторського (принаймні для нас) підходу.
Для інноваційних товарів вітчизняний ринок не дозрів? У нас немає горезвісних замкнутих циклів? То це вже вчорашній день: слава глобалізації, є інші ринки й міжнародна кооперація на рівні бізнесу! Прості інженери, програмісти та інші «ботаніки» мають одержати в Україні найкращі можливості для самореалізації, а також конкурентоспроможну якість життя. Перше забезпечує жорстка конкуренція підприємців у відповідних галузях, друге - така сама конкуренція в сфері обслуговування, будівництві тощо.
При цьому, як видно з рисунка, навіть невеликий, у багато разів менший від оптимального, відсоток підприємців-інноваторів уже приводить до вибухового зростання продуктивності. Для цього потрібні ідеальний підприємницький клімат, сприятливий для молодих швидкозростаючих підприємств податковий режим, рішуча боротьба за конкуренцію - проти корупційних законів, монополізму, протекціонізму тощо, які так здорожують життя в Україні. Для всього цього, у свою чергу, необхідна ефективна та дружня держава, яка добре робить свою справу й не лізе, куди не просять. Чесна й дружня до громадян поліція, хороші дороги, мінімум формальностей… Загалом, багато чого з того, що нині є в Грузії. От лише там особливих надій на інноваційний розвиток уже немає, оскільки все це з’явилося надто пізно - після тривалих років громадянської війни, розрухи, голоду та розбою. Коли всі або майже всі, хто міг реалізувати інноваційні переваги, та й просто підприємці, виїхали. Грузії доводиться починати практично із точки А. Чи вдасться Україні встигти хоча б у точку D?