По правді кажучи, готуючись до святкового номера, журналісти редакції провели чимало часу в дискусії про те, хто з українських жінок має одержати можливість поспілкуватися з читачами «Дзеркала тижня» 8 Березня. Вихід з ситуації зненацька підказало інтернет-видання «Кореспондент нет», яке провело опитування на тему: найвпливовіша жінка України. Переважна більшість анонімних респондентів віддала пальму першості Юлії Тимошенко (74%).
Як ви, напевно, здогадуєтеся, і дійти цього рішення й реалізувати його нам було непросто. Публічна думка в’язнів слідчого ізолятора — велика рідкість. Але ми однак ризикнули, і в нас вийшло.
Ми попросили адвоката обговорити з Юлією Володимирівною питання, які нас цікавлять. І сьогодні публікуємо отримані на них відповіді. Публікуємо без купюр і редагування. Інтерв’ю з екс-віце-прем’єром Юлією Тимошенко — наш ексклюзивний подарунок владі й опозиції. Усім жінкам з чоловічим характером. І тендітним чоловікам.
— Чи маєте ви можливість одержувати інформацію про події в Україні, і коли так, то як ви оцінюєте дії влади й опозиції?
— Перебуваючи в СІЗО, я мала змогу відчути дію великомасштабної програми пропрезидентських ЗМІ, спрямованої на вульгаризацію та викривлення свідомості людей. Перші кілька тижнів я могла тільки слухати радіо й дивитися УТ-1 (загальнонаціональний канал). Під час радіомовлення, фрагменти, присвячені роботі опозиції, «глушилися», як за старих добрих радянських часів. Щодо УТ-1 — це було для мене просто одкровенням. Як людина, що поважає себе, я майже ніколи не дивилася
УТ-1 й Інтер, знайомлячись зі змістом тільки за зведеннями аналітиків. Але що важливо — Президент України нас не обдурив. Він витягнув із себе, як і пообіцяв, цілком нового Президента. А точніше, він просто повністю прибрав усі декорації. Подивившись і послухавши те, що кожного дня дивиться та слухає наш народ, я зрозуміла, що в Президента може вийти все ним задумане. Світова історія переповнена подібними прикладами. Я ще раз переконалася, що перша й головна реформа, яку слід провести після приходу демократичної влади, — це реформа ЗМІ. Успіх усіх інших реформ — це наслідок.
Я уявляю, як має виглядати ця реформа:
— перше — влада й журналісти зобов’язані спільно відпрацювати основні організаційні й моральні канони роботи ЗМІ, перетворити їх на конкретний нормативний акт, таку собі медіа-конституцію, на основі якої регулюватиметься вся діяльність ЗМІ;
— друге — у країні необхідно створити єдиний журналістський колегіальний законодавчо виписаний орган із чіткими широкими правами щодо лобіювання журналістських інтересів та обстоювання прав журналістів;
— третє, дуже важливе — держава зобов’язана надати професійним журналістським колективам і авторитетним неолігархічним медіа-інвесторам безповоротний стартовий капітал для організації початку роботи конкретного інформаційного джерела і пільгові довгострокові кредити. Необхідно подумати про податкові пільги на певний період. Видаткову частину цього державного бюджету для ЗМІ слід визначати з обов’язковим врахуванням думки журналістського колегіального органу;
— четверте, майже неймовірне, — реформу повинна здійснити та влада, якій не соромно дивитися в очі незалежним ЗМІ. Цього не зможе зробити діюча влада. Вона ніколи не віддасть свій фіговий ЗМІ-листочок, це очевидно;
— п’яте й останнє — потрібно знайти в суспільстві такі сили, які приведуть чесну владу до влади в Україні.
А поки що на реформу роботи ЗМІ надії майже немає. І сьогодні, у добу інформації, я хочу спростувати загальновідому догму про те, що кожен народ гідний свого правителя. Вводячи в людську свідомість через понівечені ЗМІ все це добротно угноєне інформаційне сміття, ми одержуємо такий самий хаос і сміття на виході у вигляді рішень народу плюс фальсифікація результатів голосування всієї країни. Дії народу чітко адекватні якості побудови інформаційного поля в країні — це звучить сучасніше та об’єктивніше.
Оцінка дій влади?
Влада діє дуже активно й масовано. Але ось у чому проблема — дії ці так само безглузді й суперечливі, як, утім, і все, що робить ця влада. Та й нема чого дивуватися, рівня інтелекту директорів овочевих баз, «братух» із зведеними судомою пальцями, недоучених інженерів і технологів із переробки м’яса з середньотехнічною освітою, гірників-податківців, котрі нині приймають доленосні рішення на найвищому керівному рівні, вистачило тільки для того, щоб навчитися носити дорогий «прикид» і продавати свої послуги всім охочим якнайдорожче. Усе інше влада робить на рівні первісних інстинктів самозбереження, про будівництво цивілізованої країни (судячи з записів майора Мельниченка) навіть просто говорити вважається ознакою поганого тону. Але відомо, що з палаючого будинку інстинктивно стрибають з дев’ятого поверху. Влада, схоже, робить те ж саме.
Але що прикро — грубі помилки влади зовсім не ведуть до посилення опозиції. Опозиція слабшає разом із владою. Я з болем запитую в себе: «Чому?».
Нині в політичній опозиції починаються роз’єднувальні процеси. Декотрі її лідери думають не про перемогу опозиції та відродження країни, а про свою перемогу на наступних парламентських виборах і своє місце біля владної годівниці. Деякі лідери опозиційних сил замість усунення злочинної влади затівають політичні війни один з одним на ідеологічному грунті. А ціна всій цій дріб’язковій метушні — втрата країни і будь-якої надії на добробут.
Прості люди не можуть зрозуміти, що відбувається, і, наче немовлята, шукають захисту то в одного політичного «батька», то в іншого, а знаходять тільки безпутних вітчимів, готових їх віддати на наругу. Для перемоги опозиції необхідно виконати три обов’язкові умови з урахуванням специфіки України:
— перше — численним лідерам численних опозиційних партій і рухів знайти в собі мудрість і волю об’єднатися в тимчасовий надпартійний моноліт, залишивши поки що осторонь свої політичні амбіції та міжусобну ідеологічну гризню, поставивши тільки одну спільну мету — негайно вимести з України всю цю владну погань і провести дострокові президентські вибори, а якщо необхідно — і парламентські на справді демократичній основі. Деякі лідери опозиційних політичних сил топлячи одне одного й намагаючись вирватися вперед, повинні, нарешті, зрозуміти, що для них при цьому Президенті наступних парламентських виборів не буде. Мажоритарних депутатів призначить персонально Президент і філігранно проведуть залякані й упаковані регіонали. Бюлетені, кинуті населенням за будь-яку, навіть трішки опозиційну партію, ті самі регіонали акуратно перекладуть у кошики СДПУ(о), «Трудової України», Демсоюзу, заслуженої партії Азарова. Ці хлопці між собою не поділяться, але й опозиція тут буде явно зайва. І тоді опозиційні лідери всі разом ділитимуть свої електорати й портфелі, задовольнятимуть амбіції на гостьових балконах Верховної Ради (добре, що посвідчення в депутатів, котрі відіграли своє, не відбирають).
Усе це не стосуватиметься комуністичної партії та прогресивних соціалістів. Така опозиція просто необхідна владі — зрозуміла, передбачувана, своя. Вона буде переконливим свідченням повної демократичності недемократичних виборів. Це буде другий переконливий програш опозиції після останніх славно програних президентських виборів;
— друга, необхідна умова перемоги опозиції — зібрати в регіонах єдину армію людей, незалежно від їхньої партійності, котрі розуміють, що витворяє влада з країною та готові за своє нормальне життя боротися до кінця. Обіпертися на цих людей у проведенні конституційних демократичних процедур усунення бездарної та злочинної влади. Дати людям єдині завдання та єдиний алгоритм дій. Сьогодні хтось іде за правду, хтось за Україну без Кучми, хтось з опозиції з гаслами зупинити соціалістів. Попри найдобріші наміри опозиції, виходить звичний для українського ока хаос.
Поки опозиція висить у повітрі, не розумію, хто її та якою мірою підтримує на місцях. А народ, розірваний на частини сотнею зареєстрованих партій і рухів, стоїть у політичній розгубленості й завзято намагається видобути гроші для утримання своїх дітей з усього, що потрапляє під руку;
— третя умова перемоги — не обмежуватися проявом справедливого обурення на вулицях і на своїх власних кухнях, сподіваючись, що гарант піде сам, сором’язливо знітившись, чи ненароком випарується в результаті казкового чаклунства Заходу. Необхідно відпрацювати чітку конституційну, демократичну технологію проведення всенародного референдуму за дострокову відставку й дострокові вибори нового президента України. Організувати демократичні вибори нового президента України.
Якщо в опозиції для цього замало сил і організаційного таланту, то її лідерам необхідно негайно, за будь-яку ціну відвоювати собі місце біля ноги Президента і служити йому з потроєною відданістю, півзаходи й нещирість тут не пройдуть. І, можливо, тоді жадані бюлетені на наступних парламентських виборах вам і подарують (із шефського плеча, можливо, навіть і один-два мажоритарні округи перепадуть). Але можливість таких подарунків мізерно мала, а плата за цю віртуальну можливість — зрада власного народу, що як і раніше нічого не розумітиме в цій політичній каші і зрештою впаде на груди тим політикам, котрі більше заплатять. І тут, до речі, опозиція не конкурент: хто заплатить більше, відомо вже сьогодні.
А відповідь на запитання, чи піде гарант у відставку сам, — дуже проста. Ніколи й ні за яких обставин. Він народився і пройшов політичне становлення в країні, де з посади першого керівника не йшли, а виносили вперед ногами через старість чи хворобу. У країні, де за недієздатних, у певний момент, лідерів завжди рулювали спритні хлопці. Наш гарант просякнув цими традиціями. Саме це є його особистою глибокою таємницею та мрією, на досягнення якої буде кинуто всі політичні, економічні й адміністративні ресурси країни. Якщо опозиція й далі метушитиметься, а не працюватиме, — нам буде гарантовано третій президентський термін Леоніда Даниловича на «гарячу й одностайну вимогу народу». Для нашої політичної опозиції, до якої я маю честь належати, повинен працювати головний принцип, який я досить давно сформулювала: адекватно оцінювати реальність і проводити сильну політику, спрямовану тільки на реальний результат. А якщо раптом випадково станеться спонтанна відставка Президента, то нехай це відбудеться на тлі чіткої, злагодженої та результативної роботи консолідованої опозиції.
— Ви, перебуваючи на волі, були одним з основних організаторів опозиційного руху. Чи немає у вас відчуття, що плодами діяльності опозиції можуть скористатися люди з оточення Президента й узяти владу, яку втратить Президент і не зможе взяти опозиція?
— Неозброєним оком видно, що оточення Президента його вже давно «списало». Почалася сквапна метушня, схожа на розділ спадщини. З цієї сфери й наполегливі пропозиції Пінчука спробувати розкрутити Тигипка, який так увійшов у роль керівника країни, що це виглядає вже просто непристойно, і створення азаровської партії — і цей туди ж. Поспішність і амбіційність заяв Медведчука призвели до того, що його бажання стати наступником тепер очевидне навіть для Леоніда Даниловича. Але що цікаво, тільки Інтер (читай — Медведчук, Суркіс) і ICTV (читай — Пінчук) докладно оприлюднили інформацію про звинувачення Мельниченка на адресу Президента про розкрадання ним мільярда доларів США у вигляді грошових хабарів, подарунків і держвласності й повторили це не раз. Хлопці безсоромно здають свого «батька рідного». Але молоді наступники забули, що їхній «батько» лише тяжко політично «хворий», його політичне життя ледь жевріє, але ще триває і особисто він не вірить у його швидке закінчення. Він усім наступникам, поки йому тяжко, що-небудь кине, але він ніколи не забуде, що вони прижиттєво ділили його спадщину. І якщо опозиція, не дай Боже, щось не доробить і настане реанімація гаранта, він пригадає все і відніме в невдячних «дітей» останнє. Приклад Бакая і невдовзі Волкова — це сигнали від Леоніда Даниловича.
Є два варіанти розвитку подій. Якщо Л.Д. достроково знімуть з посади, влада однозначно перейде до некомуністичної опозиції. Якщо Л.Д. дивом відновить свої сили, розплата з його оточенням за мародерство буде дуже жорстокою. Хлопці з кримінального оточення Президента програють у будь-якому випадку. Їм на дозвіллі варто подумати про те, навіщо створено партію «чесного» митаря Азарова і кому вони потрібні з їхніми надмірними амбіціями, якщо головний адмінресурс країни нині в Азарова, а не в їхніх, спонукуваних клептоманією, рученятах.
— На жаль, останні два тижні українське суспільство не мало найменшого уявлення про те, що відбувається з вами і які нові обвинувачення проти вас висунуто. Не могли б ви розповісти про умови утримання, поводження з вами та перспективи можливості вашого звільнення з-під варти до суду.
— Дуже показово, який силовий ресурс кинула влада на політичну розправу персонально зі мною. Понад сто чоловік оперативно-слідчої групи Генеральної прокуратури (це, певне, майже все, що в них є) працюють на те, щоб остаточно стерти з лиця землі мене, мою родину й усіх моїх колег по роботі. На це ж працює Президент, інші керівники країни, усе сумнівне оточення Президента. Проти слабкого, безперспективного політичного конкурента, неспроможного знищити режим, влада ніколи не задіяла б такий силовий ресурс. Хочу подякувати їм за таку високу оцінку моєї політичної діяльності.
Прокуратура «плодить» численні обвинувачення. Кожне наступне набагато сміховинніше від попереднього. Як завжди беруть кількістю. Всі ці обвинувачення не мають аніяких об’єктивних підстав. Але я ніколи не використовуватиму громадськість у ролі третейського судді для визначення правих і винних. Нехай це залишиться обов’язком нашої незалежної прокуратури. Суспільство не може й не повинно бути таким арбітром. Я професійно боротимуся з цією компанією і неодмінно знайду в нашій зруйнованій країні останні крихти правосуддя й у суді доведу свою повну безвинність. Тоді я зможу подивитися в очі людям і коротко, без довгих екскурсів у суть юридичних проблем, сказати: «Я не винна» і продовжити своє життя, без залишку віддане моїй рідній країні.
Що я можу сказати про умови утримання. В’язниця — це жахливе місце. До всіх труднощів, які мені доводиться нині переживати, я була морально готова. Хочу тільки розповісти про останній епізод, який дуже різонув по серцю, просто була позаштатна ситуація. Під час моєї роботи з адвокатом у слідчій кімнаті відчинилися двері і хтось кинув на мій стіл два маленькі букетики пролісків, мабуть, щоб підтримати мене в цей важкий час напередодні жіночого свята. Ці живі квіти в темних, холодних, вогких, гримаючих важким металом казематах були чимось цілком нереальним, маленьким свідченням життя, яке тече десь далеко. Я хотіла забрати ці квіти в камеру, але керівництво СІЗО грубо відняло в мене маленький пучок пролісків. Я запитала, чому, адже це не колючі й ріжучі предмети, не вогнепальна зброя, не лист із «волі»? Де здоровий глузд і просте людське ставлення до людей, провину яких не довів суд? Але мені ніхто нічого не пояснив, як завжди промовчала наша унтер-пришибеївська влада. Зціпивши зуби, я все переживу, але житиму лише для того, щоб зробити владу в нашій країні людяною та чесною.
Також знаменно, хто саме сидить у СІЗО. Тут переважно сидять безталанні люди, котрих влада перетворила на наркоманів, дрібних злодюжок і волоцюг. Тут сидять діти, впіймані за крадіжку банки згущенки, а тим часом дорослі дядьки, котрі розорили країну, їздять у службових машинах і гріються в парламентських кріслах. Тут сидять нещасні споживачі наркотиків, котрих необхідно терміново лікувати, а великомасштабні наркоділки дружать сім’ями з високими чинами силових міністерств, не забуваючи при цьому вчасно ділитися. Тут сидять усі, кимось «замовлені», — режимом, бізнес-конкурентами, підлеглими чи начальниками, ті, хто не зміг вчасно дати хабар за волю. Людей тут утримують і годують гірше, ніж поганий господар свою худобу. В’язнів б’ють і принижують, навіть не маючи рішення суду про їхню винуватість. Хіба таку країну ми будували? Хіба ми повинні це зробити нормою нашого життя? Еліто, залякана й упакована, прокинься та стань Громадянином своєї країни, знайди в собі мужність захистити свій народ.
— Мабуть, в’язниця зсередини виглядає цілком інакше, ніж коли людина про неї думає, перебуваючи на волі. Чи не шкодуєте ви про те, що ви зробили і, зокрема, про свідоме загострення відносин із владою?
— Я справді не могла достеменно уявити всю глибину цієї біди. Але я знову пройшла б цей шлях, якби потрібно було починати спочатку. Чому? А тому, що я не хочу бути в лавах тієї еліти, інтелігенції, яка цинічно торгує своїм народом. Це вже стало історичною традицією. У XVI—XVII століттях здали народ полякам, починаючи з XVIII століття — росіянам, у XXI столітті — тому, хто попросить, але переважно криміналу. І платять еліті за цю зраду недорого: кому — посади, кому — нікчемні брязкальця та звання, а кому — просто кістка з президентського столу, червоний бант на шию і право підгортати хвіст біля ніг господаря. Але скільки б це не коштувало, а народ здають у рабство на століття. А хіба буває життя рабів щасливим і благополучним, просто «вколюють» за юшку та плодяться на благо хазяїна. Я поза цією елітою, я не хочу бути такою «елітарною». Житиму таким життям, яке вважаю гідним. І нехай Л.Д., його численні медведчуки, суркіси, пінчуки, азарови й потебеньки не сподіваються, що вони мене психологічно зламають або згноять у казематах. Ніщо не змусить мене бути схожою на стерв’ятників. Я пройду цей шлях до перемоги й будуватиму свою країну за проектом, за який їй не буде соромно.
— Чи підтримуєте ви якийсь зв’язок із вашим чоловіком і з ким за час вашого перебування в Лук’янівському СІЗО вам дозволяли побачення?
— Побачення з рідними та близькими мені заборонені, із чоловіком, коли він перебував у Київському СІЗО, будь-яке спілкування категорично не допускалося. Мене позбавили всього, чого можна позбавити живу людину. Потебенько і його натхненники особисто забезпечили неможливість мого перебування з чоловіком навіть під одним дахом через те, що ми якось зустрілися з ним очима в коридорі під час того, як нас приводили до слідчих. Мого Сашу везли в Житомирський СІЗО в голому залізному вагоні добу, хоча до Житомира максимум 150 км. Невже не можна було його, як усіх інших в’язнів, перевезти на таку відстань у спеціально обладнаній машині за дві години. Тонкий садизм щодо мене та моєї родини має конкретну мету, я про неї вже говорила. Але ця мета для влади недосяжна.
— Чим, на вашу думку, може закінчитися криза, яка вибухнула в Україні, і коли можна чекати ясності?
— Є два варіанти розвитку подій: перший — опозиція знайде в собі й у суспільстві сили та проведе дострокові демократичні вибори Президента. Тоді до влади прийде некомуністична опозиція і країна досить швидко відчує, яке ж усе-таки життя називається нормальним. Крайній термін цього дійства — до початку парламентських виборів. Другий варіант — якщо дострокові вибори Президента не буде оголошено до початку парламентських, вважайте, що режим зберігається і наступні парламентські вибори пройдуть під керівництвом Кучми. У Верховну Раду він приведе свою абсолютну більшість і далі в нього піде все, як буде потрібно цій бездарній владі. Він усі ресурси спрямовуватиме на відновлення у світі свого дискредитованого імені, не розуміючи, що це завдання нездійсненне. Він віддасть усе, що попросять, Росії та її підприємцям, решта відійде «сім’ї», тобто частині найближчого оточення, яке виживе після розбору польотів. Розвиток «демократії по-Кучмівськи» набере нових, ще потворніших форм. Безумовно, у вільний від основної роботи час гарант відбиватиме чечітку перед Заходом, але це буде тільки чечітка й не більше. Чого при гаранті не буде ніколи — талановито й сильно проведеної національної політики і, як результат, захисту національних інтересів, ніколи при ньому не буде справжнього добробуту народу, бо гаранту завжди не до цього, ми й наші діти ніколи не зможемо пишатися нашою країною тому, що все буде роздерто на шматки Сходом, Заходом і своїми шакалами.
Я не буду співучасником цієї брудної справи. Я вірю, що цей хід історії можна кардинально змінити на краще. Але це важка й небезпечна робота з консолідації українського суспільства для очищення й відродження.
— Як ви розцінюєте останні дії Віктора Ющенка? Зокрема його автограф під «листом трьох».
— Я думаю, Віктор Андрійович має значно більший обсяг інформації, ніж ми уявляємо. Не потрібно спрощувати його дії. Його політична гра складна й перспективна. Сьогодні категорично не можна допустити звільнення його з посади, ні за яких обставин. Він відчуває межу компромісу з Президентом і як може дотримується її. Про це, до речі, свідчить його відповідь на заяву Медведчука. Чітка та зрозуміла кожній людині відповідь. Тільки в те, що прем’єр-міністр в ім’я свого добробуту зрадить інтереси країни, я не вірю. Це те, що для нього за межею будь-яких компромісів.
— Чи відчуваєте ви підтримку прем’єр-міністра і чи спроможний він, на вашу думку, вплинути на вашу долю?
— Я знаю, що він робить усе можливе, щоб не допустити лінчування опозиції у країні. Я йому вірю і вірю в його майбутнє.