Ігор Сторожук |
У чому-чому, а в самостійності при прийнятті кадрових рішень Президенту не відмовиш. Ані розгніваний прем’єр-міністр, ні вражений у найболючіше місце генеральний прокурор, ні розлютований парламент так і не змогли домогтися від Леоніда Даниловича указу про зняття з посади голови Національної телекомпанії Вадима Долганова. Як тільки численні вороги і недруги Вадима Опанасовича на час угамувалися, Президент відразу ж зайвий раз показав, що він сам собі указ. Паралельно підтвердивши давно усталену думку про Перший Національний як про канал одного глядача. Щось не сподобалося в останніх недільних «Семи днях» Президенту країни, і наступного ж дня президент НТКУ став простим громадянином. Саме так, «громадянином Долгановим В. О.» називає себе Вадим Опанасович у своїй заяві на ім’я щойнопризначеного керівника НТКУ, в якій просить зняти з випуску каналу авторську телепрограму «Сім днів». Покладаючись на цей унікальний телепродукт, концептуальна розробка якого на правах інтелектуальної власності належить йому (про що свідчить прикладене до заяви свідоцтво про авторські права), пан Долганов, судячи з його ж заяв, недовго збирається перебувати в статусі простого громадянина. Вже незабаром, обіцяє він заінтригованій громадськості, «Сім днів» разом із їхнім автором і виконавцем з’являться на одному з комерційних каналів. Оскільки на всіх інших українських телеканалах щотижневі аналітичні передачі на кшталт цієї вже є, цілком логічними видавалися чутки, що дати притулок Вадиму Опанасовичу збирається Вадим Рабинович на створюваному ним нині «НТВ-Україна». Проте в інтерв’ю «ДТ» Вадим Зіновійович категорично спростував цю інформацію, заявивши, що чує про це вперше від нас. Більш того, такі телепередачі, за його словами, не вписуються в концепцію телеканалу.
Про нелегкі випробування, що чекають на звільненого голову Першого Національного, свідчить і той факт, що свого апогею досягла перевірка Генеральної прокуратури, мета якої — скласти реальну картину фінансово-господарської діяльності телекомпанії. Як повідомив «ДТ» заступник генерального прокурора Олексій Баганець, «сьогодні до прокурорських працівників підключилися також Контрольно-ревізійне управління і Податкова адміністрація». Результати довго чекати себе не заставлять.
Втім, певна порція випробувань очікує і нового президента НТКУ. Повернувшись на телекомпанію після року перебування в президентській адміністрації, куди він був «депортований» із крісла першого віце-президента НТКУ, Ігор Сторожук, за його зізнанням, виявив безліч несподіваного для себе. Починаючи хоча б з того, що в каналу дотепер немає нової ліцензії на мовлення, замість тої, що вже втратила силу. Але це, мабуть, найдрібніший негаразд із тих, що потребують негайного реагування. Куди важче зрушити з рівня нижче плінтуса рейтинг «першої кнопки», на що має намір, судячи з його декларацій, направити свої зусилля пан Сторожук. Взагалі, про давню і глибоку неприязнь між колишніми і теперішнім керівниками каналу добре відомо. Як і про бажання Ігоря Сторожука зайняти головний кабінет на Мельникова, 48. Те, що він пішов з телебачення в керівники прес-службою адміністрації Президента, підвело логічну риску під стосунками з Вадимом Опанасовичем, що вперто не складаються. Проте, як виявилося, аж ніяк не під телекар’єрою Ігоря Анатолійовича. Хоча кульбіт з переведенням на посаду прес-секретаря і призначення (після дуже короткострокового перебування на ній) головою НТКУ здається хитромудрим.
Те, що Олександр Мартиненко рахував дні до свого «дембеля» з прес-секретарської роботи, вже давно не було секретом. Тому «мобілізація» в адміністрацію Ігоря Сторожука як керівника прес-служби багатьма розглядалася як «навчання» з підготовки спадкоємця Олександра Владленовича. Так воно і сталося. Проте, з одного боку, новий президентський «речник» не особливо відзначився на цьому терені успіхами. Взяти хоча б ляп, що стався при ньому, коли Леонід Данилович висловлювався з приводу трагедії зі збитим нашими ППОшниками Ту-154. Президент і раніше часто вирізнявся малоестетичними мовними нестримностями, але, на відміну від Олександра Мартиненка, який уміло перекривав інформаційні канали для поширення непродуманих висловлювань глави держави, Ігор Сторожук не міг похвалитися подібною майстерністю. З іншого ж боку, він, як і раніше, мріяв про посаду телевізійного топ-менеджера і, користуючись доступом до президентського вуха, ненав’язливо, але регулярно нагадував Леоніду Даниловичу про свої пристрасті, зрештою домігшись своєї заповітної мети.
Нині, стверджують поінформовані люди, у нього два шляхи. Перший простий, прямий і протоптаний його попередниками. Розмови про неприбутковість і малоефективність з фінансової точки зору такого підприємства, як
УТ-1, — не зовсім правдиві. Вірніше, стосуються безпосередньо підприємства. Що ж стосується його керівництва, то сколотити, входячи в нього, солідний капітал — раз плюнути. Другий шлях — тернистий, звивистий, довгий, але вельми привабливий з погляду будь-якої молодої, амбіційної людини, що довго домагалася цієї посади і бажає довести, що робила це вона не даремно. Ось лише у нинішніх реаліях телевізійного і політичного життя країни він абсолютно неможливий. І коли, слухаючи розповіді Сторожука про свої грандіозні творчі плани, починаєш мимоволі перейматися його оптимізмом, від нього не лишається і сліду, варто лише пригадати, яке крісло щойно залишила людина, яка сидить перед тобою. Єдина перевага, отримана ним від короткострокового, але тісного контакту з Президентом і главою його адміністрації, може виражатися лише в тому, що свою безмежну відданість головному глядачеві каналу Ігорю Анатолійовичу не доведеться демонструвати настільки в перекручений спосіб, як це робив Вадим Опанасович у «Семи днях». І якщо переїзд Сторожука в новий кабінет, якби потрапив він туди з посади першого віце-президента НТКУ, залишав би хоч якусь надію на скільки-небудь помітні зміни на телеканалі, то його прес-секретарствування не залишає підстав для сумнівів: за своєю методологією це призначення схоже на призначення Володимира Литвина головою виборчого блоку «За Єду!»
— Ігоре Анатолійовичу, наскільки несподіваним було для вас призначення на посаду прес-секретаря?
— Досить несподіваним. Більш несподіваним, ніж сюди. Я завжди виходив з того, що можна дуже сильно напружуватися, всім усе пообіцяти й усіх переконати у своїй незамінності на облюбованій посаді. А потім з’ясувати, що вага цієї штанги тобі не під силу. Адже аплодуватимуть, коли її піднімеш, а не коли навколо неї походиш. Я працював у прес-службі не для того, щоб мене призначили прес-секретарем. Я просто працював. І всі свої останні кадрові переміщення я сприймаю як цілком неймовірно безмежну довіру з боку Президента. Коли Леонід Данилович повідомив мені про своє рішення призначити мене президентом Національної телекомпанії, я погодився. Тому що, з одного боку, безумовно, пишався тим, що працюю прес-секретарем Президента, а з іншого... Я з дитинства мріяв стати журналістом, багато років працював у телекомпанії, і перспектива очолити її, не приховуватиму, не могла не викликати в мене позитивних емоцій. Тому, коли мене запитують, чи моє останнє призначення пониження, чи підвищення, я не в змозі на нього відповісти.
— У вас була можливість відмовитися?
— Я думаю, можливість відмовитися є завжди.
— Мається на увазі, без негативних наслідків для подальшої кар’єри.
— Я не знаю, які можуть бути наслідки. Просто це складний вибір для мене самого, оскільки обидві ці роботи досить цікаві.
— І все ж таки, яка з двох посад для вас більш значуща, більше відповідає вашому творчому потенціалу, амбіціям?
— Мені здається, робота тут, у Національній телекомпанії, більш небезпечна для моєї кар’єри, ніж робота прес-секретарем.
— І значною мірою це, напевно, пов’язано з тим, що, на відміну від прес-секретарських обов’язків, функції президента НТКУ несуть у собі ще й фінансово-господарську діяльність?
— Так, звісно.
— До речі, наскільки відомо, саме цією діяльністю телекомпанії свого часу зацікавилася Генеральна прокуратура, яка організувала її перевірку. Її результати вже відомі?
— Перевірку ще не закінчено. Але я не знаю, в якій стадії вона знаходиться, оскільки раніше не мав до неї жодного відношення, а зараз ще не встиг ввійти в курс усіх справ. Напевно, відповідь на це запитання можна одержати в самій прокуратурі.
— Увагу правоохоронних органів, мабуть, привернуть також події, пов’язані з тим, як своєрідно ваш попередник прощався зі своїм робочим місцем: увірвавшись вдосвіта у студію «Семи днів» і влаштувавши там мало не погром.
— Чому ви говорите «увірвався», «погром»? У студії зламано стіл? То й я працював там за зламаним столом.
— Тобто ви вважаєте, що чогось надзвичайного не сталося?
— Я вважаю, що це питання має існувати на рівні категорії моралі, з урахуванням настрою і якихось психофізичних параметрів... Просто я завжди виходив з того, що без спадкоємності влади у країні чи на будь-якому іншому місці ми одержуємо розривну функцію, а скандал — це форма відвернення уваги людей від суті зробленої тобою роботи. Потрібно справу робити, а не з’ясовувати те, що відбулося в цій студії. В ній і надалі працюватимуть люди. Студія — це не стіл і не пластикові декорації, хоч би які вони гарні були.
— Але чому ж тоді після цього був звільнений начальник охорони студійного комплексу?
— Нікого я не звільняв. Не знаю, можливо, хтось намагався його звільнити, але я не приймав ще жодних рішень і з начальником охорони поки що навіть не зустрічався. Просто не встиг... Взагалі, я розумію, до чого ви хилите. І хочу з цього приводу зазначити: так повелося, що людина, яка приходить на ту або іншу посаду, намагається дистанціюватися від того, що відбувалося до її приходу. Я не хочу голослівно стверджувати, що на каналі було все настільки погано, що від цього слід дистанціюватися. Хоча є речі, які мені здаються неправильними, навіть якщо брати до уваги недостатнє фінансування з боку держави.
Можна довго сперечатися про об’єктивність рейтингів, але, в кожному разі, факт є фактом, що рейтинг у нашого каналу недостатньо високий. Відповідно, все, що відбувається в державному ефірі, — виклад позиції представників влади, інформація про державні документи, про взаємодію гілок влади, повідомлення про політику президента країни і безліч схожих речей, — за великим рахунком, потрапляє до обмеженої кількості людей. Смисл діяльності державного телебачення при цьому стає не зовсім зрозумілим. Ми викликаємо групу товаришів, які роблять передачі, і кажемо: «Ви погано працюєте». Вони відповідають: «А у нас грошей немає». Або, скажімо, техніки недостатньо, або декорації бідні, часу на монтаж мало. І якщо скласти цю мозаїку, в усіх творчих груп приблизно однакові проблеми. Я намагаюся виходити з таких принципів. У нас є якесь бюджетне фінансування. Дуже багато останнім часом говорилося про те, що воно недостатнє. Порівнювалися гроші, які виділяються УТ-1, із сумами, що крутяться на інших каналах, з обсягами фінансування телебачення за кордоном. Але давайте запитаємо себе: «А ми дбайливо витрачали ці гроші?» Я зараз не кажу про фінансові порушення. Навіть якщо в нас є бодай одна гривня, ми можемо говорити про те, що її не вистачить, щоб зробити телебачення з найвищим рейтингом, — а можемо спробувати зрушити з мертвої точки те, що сьогодні є, у бік збільшення цього рейтингу.
— Ви думаєте, це можливо зробити з допомогою однієї гривні?
— Це неможливо. Ніколи дуже гарне не можна зробити з дуже поганого. Але завжди з брудного можна зробити чисте. Помити, почистити, попилососити.
— Ага, бідненько, але акуратненько!
— Якщо в студії сидять люди і дуже цікаво говорять, і якщо є фахівець, який називає себе режисером і який, крім того, що натискає на кнопки крупного, середнього і загального плану, ще напружується й думає, як би вибудувати драматургію цієї розмови, — то не виключено, що не так уже буде й важливо: у них на заднику лампочки блимають чи просто сіреньке тло. Якщо проводити аналогії, то ТВ-6 свого часу починало мовлення з величезної кількості розмовних передач. Щось із цього вже забулося, щось залишилося досі. У тому числі й «Акулы пера».
— Чесно кажучи, уявити «Акулы пера» на УТ-1 можна з таким самим успіхом, як і припустити, що, приміром, Юлія Тимошенко або Олександр Мороз стануть настільки ж популярними персонажами УТНівських новин, як, скажімо, Володимир Литвин або Володимир Медведчук. А ви, слід гадати, це маєте на увазі, декларуючи політичний плюралізм на каналі?
— Я думаю, що на УТ-1 повинні бути всі суб’єкти виборчого процесу у рамках відведеного законодавством часу. Проблема не в тому, щоб реалізувати положення закону про вибори, проблема в тому, щоб, окрім цього, під жодним іншим виглядом чи приводом не з’являлися люди, які просто хочуть, щоб їм дали ефір.
— А чи буде на каналі створено іншу щотижневу аналітичну передачу замість «Семи днів»?
— Досі щотижнева аналітична оглядова передача брала за аксіому, що є хтось, хто має настільки вагому точку зору і право пропагандистської роботи, що він сидить в ефірі і говорить. Прообразом же нової щотижневої передачі може послужити суботній огляд новин, який також створювався зусиллями Вадима Долганова. Ми спробуємо, як я собі це уявляю, залучити до аналітичної частини цієї програми не аналітиків у студії, що саме собою також можливе, а насамперед — глядачів. По-моєму, в українських телеглядачів достатньо інтелекту, аби брати участь у спільному створенні аналітичної передачі.
— Ви маєте на увазі інтерактивні опитування?
— Ні. Я маю на увазі надання глядачам можливості самим робити висновки. Ми подаємо факти, а вони самі судять про те, що відбулося. Чому ми весь час мусимо розповідати їм, куди йти? Людям потрібно дати можливість самим розібратися.
— Але інколи навіть власникові достатнього інтелекту хочеться і розумну людину послухати.
— Таж це не виключає наявність коментатора. Просто не можна ж так уже суб’єктивізувати телебачення. Персоніфіковане ведення телепередачі — це добре. Якщо ним користуватися акуратно. Якщо ж ні... Всі ми бачили, що з цього виходить.
— Проте якщо і суботній огляд створював Вадим Опанасович, то чи не пред’явить він права і на цю передачу?
— Не думаю. Історія її створення така: коли після річного існування передачі «Сім днів», яку вів Долганов, її почав вести я (після призначення Долганова президентом НТКУ замість Зіновія Кулика), Вадиму Опанасовичу спало на думку робити огляд новин ще й у суботу. Такий великий цікавий експеримент: що робитиме Ігор Сторожук у неділю, якщо ми в суботу робитимемо огляд новин? Тепер я запропоную Василеві Бирзулу робити передачу, яка є цілком логічним, закономірним, щотижневим фіналом, де б про ту або іншу подію можна було показати розширений репортаж, а не просто вузьконовинний.
— Ви говорили про те, що маєте серйозні наміри зайнятися мережею мовлення?
— Подивіться, ось перед вами програма передач на сьогодні. Це повтор недільних «Семи днів». Далі йде набір кліпів. Журналістської роботи тут нуль. Далі мультфільми. Випуск новин. Це реклама тренажерів, яка триває аж 20 хвилин. За логікою речей, за неї повинні б заплатити дуже великі гроші, які не залишилися б непоміченими у бюджеті телекомпанії. Далі — передача про Міністерство надзвичайних ситуацій. Я б зрозумів, якби це була передача про надзвичайні ситуації. Але це ж просто рупор міністерства. Скільки їх у нас у країні? Шістнадцять? Тож давайте про них усіх показувати передачі. А ось перед вісімнадцятигодинними новинами стоїть «Закон є закон». Знаєте, що це таке? Неперевершено нудна передача. Виробництва ТРК «Альтернатива». Тепер зрозуміло, чому вона стоїть перед новинами? Пам’ятаєте, яка там заставка?
— Цитата голови СДПУ(о).
— Тобто, оскільки передача нудна, у цих новин рейтинг — нуль. Є випробуваний спосіб посадити рейтинг передач. Береш найбільш глядабельну з них, скажімо трансляцію футбольного матчу, і вставляєш перед нею кілька хвилин класичної музики. Рейтинг падає моментально. Тут та сама логіка.
—Якісь спецпроекти під вибори ви плануєте запускати?
— Я вважаю, що їх потрібно розробити. Обов’язково.
— Чи візьмете ви на себе відвагу і, напевно, нелегке завдання організувати передвиборні теледебати?
— Для цього потрібні не лише бажаючі, а й спроможні на такі речі люди. Важко знайти, скажімо, другого Славу Піховшека. Але, здається, якщо їх пошукати серед наших працівників, то можна і виявити.
— Ігоре Анатолійовичу, скажіть, на Першому національному є цензура?
— У буквальному значенні цього слова, звісно, немає. Просто останніми роками на УТ-1 інерційно існувала самоцензура. І як, по-вашому, ця цензура має виявлятися? Хтось дзвонить на канал і наказує, щоб завтра в новинах був показаний такий-ось політик?
— Сподіваюся, ви розумієте, що я далека від настільки примітивного уявлення про це. Хоча цілком припускаю, що буває й таке. Але будьмо відверті: був період, коли в країні відбувався касетний скандал, вулицями міст ходили колони опозиціонерів, які споруджували у центрі столиці наметове містечко, тощо. І якщо комерційні телеканали активно висвітлювали ці події — на УТ-1, у тому числі і в «Семи днях», які тоді вели ви, про них було майже не чути.
— Але, якщо бути відвертими до кінця, то слід говорити, що, активно висвітлюючи події, пов’язані з наметовими містечками, наші колеги з комерційних каналів значно менше приділяли уваги тому, що, власне, робить влада. Цим займалося УТ-1. Адже в той самий час, крім «касетного скандалу», ще щось відбувалося в країні. І проблема ангажементу досить серйозна для всіх. Точно так само, як в один бік заносило Перший канал, заносило й інші. Тільки кожного — у свій.
— Як свідчить досвід, зроблені напередодні виборів кадрові призначення позначені печаттю тимчасовості. І значною мірою це пов’язано з певними сподіваннями керівництва країни, покладеними на новопризначеного, що не завжди справджуються. Чи не здається вам, що ви не виняток?
— Цілком можливо. Все залежить від того, наскільки успішно я зможу працювати. Адже, крім того, що в житті є якісь кар’єрні амбіції, існує ще й таке поняття, як реноме. І якщо я правильно розумію, у мене може бути репутація досить ангажованого владою журналіста, але навряд чи хтось може сказати, що я скоював якісь нечесні, негідні вчинки.
— Отже, на вас очікують серйозні випробування? А чи можливий такий варіант розвитку подій, що ви добровільно залишите свою посаду? Скажімо, усвідомивши, що, попри всі ваші спроби усунути на каналі суб’єктивізм і однобокість, вони невикорінювані.
— То хіба це добровільно? Добровільним такий крок буде, якщо, пропрацювавши певний час і пробуючи щось зробити, я виявлю, що це геть не моя справа.
— А під тиском ззовні?
— Це не вважається добровільно.