Напевно, «гарячі лінії» для того й існують, щоб чиновник міг довірчо, у теплій дружній обстановці поговорити з журналістами. Мабуть, при цьому він розраховує, що його одкровення з мінімальними купюрами й максимально об’єктивно буде донесено до кінцевого адресата - простого люду. І, напевно, розуміє, що міра світлості його образу в очах народу дуже залежить від цих самих журналістів. Тепер запитання: невже впевненість міністра внутрішніх справ Юрія Смирнова у своїй правоті, коли він заявив під час останньої «гарячої лінії», буцімто левову частку загиблих українських журналістів знищив зелений змій, настільки сильна, що він заради істини готовий пожертвувати своїм світлим образом?
Утім, на вівтар кладуть, як правило, щось цінне. І в цьому сенсі репутація наших доблесних правоохоронних органів - дуже сумнівна жертва. Вісімдесят відсотків тих, із кого складено список на пам’ятній дошці загиблим журналістам, «померли природною смертю на грунті зловживання алкоголем», стверджує головний міліціонер країни. То давайте продовжимо статистичний ряд і спробуємо з’ясувати, а скільки відсотків злочинів, скоєних проти представників ЗМІ, розкрито й доведено до суду? Побоююся, цифра буде далеко не такою ж великою. Скільком відсоткам журналістів, які зверталися по допомогу в міліцейські органи, допомогли? Своєчасно, коли ще можна було допомогти людині. А не її дітям, котрі стали сиротами.
З тридцяти однієї особи, що ввійшли у скорботний реєстр, на встановленій Спілкою журналістів України меморіальній дошці, значаться прізвища лише вісімнадцяти наших колег. За словами глави СЖУ Ігоря Лубченка, це ті, щодо кого з найбільшою часткою імовірності можна стверджувати, що їхня загибель пов’язана з професійною діяльністю. Можна собі уявити, що сказав би міністр про причини смерті решти. «Це хто ж помер від алкоголізму? - запитує пана Смирнова у своєму відкритому листі Ігор Лубченко. - Народний депутат України, автор гостросюжетних телематеріалів Вадим Бойко, який 1992 року відкрив гіркий мартиролог наших журналістських втрат? Чи редактор газети «Слава Севастополя» Володимир Іванов, убитий вибуховим пристроєм? Чи луганський кореспондент «Київських відомостей» Петро Шевченко, автор гострих матеріалів про місцеву владу, якого знайшли в столиці повішеним?» До речі, ще про статистику. Тільки стосовно головного редактора «Вечерней Одесcы» Бориса Дерев’янка, розстріляного по дорозі в редакцію, офіційно визнано: загинув при виконанні обов’язків. Решта - жертви нещасних випадків, хуліганства, сварок на побутовому грунті, тепер ще й алкоголізму. Одне слово, контингент ще той! «І ці люди забороняють колупатися мені в носі», - вчувається в словах міністра МВС. І ці люди сміють претендувати на звання цепних псів демократії, лізти, куди їх не просять, зі своїми журналістськими розслідуваннями, мати нахабство несхвально говорити про можновладців, та ще претендують на те, аби самим іменуватися владою. Четвертою. Наче п’ята їх мало життя навчала!
Страх нашої влади перед журналістами вкоренився в її представників уже на генетичному рівні. І від цього нікуди дітися. Зрілі, самодостатні люди долають це неприємне відчуття, доводячи свою спроможність як фахову, так і моральну. Хіба не було в нашої влади шансу вийти з ганебного стану саме цим шляхом? Хто їм заважав говорити правду про зникнення Гонгадзе? Чому не були кинуті всі сили на те, щоб реабілітуватися після ганебного фіаско з Гією, коли загинув Александров? Замість цього страх долався способом, притаманним незрілим, інфантильним, обмеженим особистостям, коли до його джерела демонструють зневажливе презирство. Ну, хто вони такі, щоб ми на них зважали, шанували, а тим паче боялися? Суцільні користолюбці, наркомани, алкоголіки і психічно неврівноважені.
Таке ставлення, у свою чергу, породжує генетичні зміни і в самих журналістах: вони вже не можуть позбутися відчуття презирства до влади. І це порочне коло взаємного презирства погрожує намертво зімкнутися, оскільки в нього неминуче втягується все суспільство. Журналісти - лише посередники між владою і народом. Посередники, через які влада з народом спілкується. І якщо вона опікується своїм світлим образом у народній свідомості, то їй хоча б час від часу слід піклуватись і про те, який вигляд має вона в очах журналістів.
Вісімдесят відсотків від тих вісімнадцяти імен, написаних на меморіальній дошці, - це чотирнадцять із половиною. Надзвичайно тактовний пан Смирнов не став називати прізвищ «алкоголіків», мотивуючи це тим, що в кожного з загиблих журналістів є родина й діти. І дарма що ці прізвища може прочитати кожен, хто йде Хрещатиком, на одному з будинків якого висить пам’ятний знак. Зокрема й діти журналістів. Ми ж разом з Ігорем Лубченком вважаємо, що кожен загиблий журналіст поплатився життям за свою професійну діяльність, якщо в судовому порядку не доведено інше. А прізвище міністра внутрішніх справ України пропонуємо писати відтепер із двома літерами «ф» на кінці. До самісінького фіналу його міністерської кар’єри.