Напевно, не один західний лідер, включаючи таких грандів світової політики, як Джордж Буш, Жак Ширак чи Герхард Шредер, чия популярність серед їхніх співвітчизників лишає бажати кращого, відчував під час помаранчевої революції щось схоже на заздрість, коли на українських майданах мільйони людей скандували: «Ю-щен-ко!»
Нині з такою ж упевненістю можна стверджувати, що жоден із державних лідерів не захотів би в ці дні опинитися на місці українського президента, який постав перед нелегким вибором палітри майбутньої парламентської коаліції.
«Судячи з подій останнього тижня, у парламенті складеться коаліція «Нашої України», соціалістів і комуністів, а «Регіони» і БЮТ, опинившись в опозиції, будуть просто змушені сформувати уряд». Цей жарт, породжений у надрах редакції «ДТ», насправді сумний. Тому що країна донині так і не відчула, що в коаліційних боях, які, за всіма ознаками, обіцяють стати затяжними, про неї хоч хтось пам’ятає. Одні (певне, начитавшись казок Пушкіна, але не зробивши з них правильних висновків) виставляють вимогу віддати їхній політичній силі посади прем’єра, першого віце-прем’єра, який курирує весь економічний блок, і віце-прем’єра, відповідального за паливно-енергетичний комплекс, а також глав міністерств і відомств, діяльність яких має бюджето- і системоутворююче значення для соціально-економічної сфери. Інші твердо наполягають на підписанні передвиборного меморандуму і ні про що інше чути не бажають. А треті поспішають «перегорнути сторінку», «почати все з чистого листка» і вигадують якісь нові протоколи, явно затягуючи переговорний процес. На поступку поки не йде ніхто. І дуже багато хто як в Україні, так і за її межами впевнені, що вирішальний вибір (незважаючи на відсутність конституційних повноважень для цього) доведеться робити таки президенту.
При цьому Захід, зрозуміло, абсолютно далекий від того, щоб диктувати або хоч у якомусь вигляді окреслити свої умови, й офіційні представники наших країн-партнерів, як зазвичай, підкреслюють, що будуть співробітничати з будь-яким новим урядом і підтримувати продовження демократичних і економічних реформ. Проте зрозуміло, що й у толерантних розвинутих західних демократій є свої переваги. І тим українським державним мужам, для кого європейське й євроатлантичне майбутнє України не порожній звук, варто над ними помізкувати.
Не секрет, що й Сполучені Штати, і Європа більше позитивних емоцій відчули б, почувши новину з Києва про початок формування помаранчевої коаліції. Хоча це зовсім не означає, що створення «строкатого», «універсального» чи «широкого» союзу з «Регіонами» викличе шок або різке неприйняття. Пригадаймо хоча б, як спокійно обговорювали цей варіант напередодні виборів представники американської сторони.
На Заході деяких гінців з українського Сходу вже не ототожнюють із «совком» чи «кучмізмом». Молоді, блискуче освічені, добре одягнені менеджери бізнес-груп південного сходу України, що прекрасно володіють англійською, поступово змінюють уявлення Заходу про «донецьких», які активно і щедро експлуатують послуги американських і європейських піар-агентств. «Донецькі» засвоїли євроінтеграційну лексику, активно критикують нинішню владу за недостатньо швидке просування «у Європу» і рвуться на західні ринки.
З іншого боку, ні Європа, ні Америка зовсім не ідеалізують як помаранчеві сили в цілому, так і її найяскравіших представників, зокрема Юлію Тимошенко. І це не тільки, як упевнена сама Юлія Володимирівна, чорний піар у західних ЗМІ, організований її українськими недругами. Тимошенко захоплюються, навіть дуже, але на Заході насправді серйозно побоюються її «непередбачуваності» (саме це визначення вживали буквально всі наші співрозмовники) і несхвально висловлюються про її «пристрасть до нериночних методів управління економікою». Більш того, деякі іноземні експерти впевнені: українська економіка буде набагато стабільнішою й почне розвиватися швидше, якщо уряд сформують в основному «Регіони».
Так чому ж Штатам і Європі усе ж більш симпатична помаранчева коаліція?
Для Вашингтона принципові, мабуть, три причини. По-перше, як ми вже неодноразово згадували, адміністрація Буша вивела великими буквами ім’я України на стягу, із яким Штати продовжують боротьбу за розширення демократії в усьому світі. Приклад успіху помаранчевої України наводиться практично в усіх спічах американських діячів на цю тему. І для Вашингтона дуже важливо зберегти чистоту експерименту. А Янукович і його команда об’єктивно не вписуються в уяву поборників демократії. По-друге, представники офіційного Вашингтона доклали чимало зусиль, переконуючи українське керівництво в згубності для національної безпеки України січневих газових угод із Росією, що зробили «РосУкрЄнерго» («дуже підозрілу організацію», за визначенням посла Хербста) монопольним постачальником блакитного палива в Україну й запустили цю компанію на внутрішній український ринок розподілу газу. Тільки Тимошенко обіцяла переглянути ці угоди, повернувшись у владу. І тільки Тимошенко, на думку західних спостерігачів, вистачить сміливості й політичної волі взятися за цю ризиковану справу. І нарешті, по-третє, Вашингтон, який прийняв політичне рішення про прийом України в НАТО й витратив багато сил на переконання в потребі цього кроку своїх союзників по альянсу, дуже ймовірне згортання Києвом євроатлантичної інтеграції у разі повернення команди Януковича розглядає як значну поразку своєї зовнішньої політики. До речі, Ю.Тимошенко, звичайно досить індиферентна до зовнішньополітичної тематики, на зустрічі з главою Парламентської асамблеї НАТО П.Леллюшем одразу ж після виборів поспішила підкреслити: «Я за членство України в НАТО». І, не втримавшись, додала: «На відміну від Януковича».
Зрозуміло, знаковими для Вашингтона будуть не тільки постать прем’єра, але й прізвища нових (старих?) глав зовнішньополітичного й оборонного відомств, ключових для євроатлантичної інтеграції.
Для значного числа наших європейських партнерів натовські устремління України не так важливі. На перше місце європейці, хоч як це пишномовно звучить, ставлять загальні цінності. Вони буквально одержують задоволення від демократичних перетворень, що відбуваються в Україні, у захопленні від минулих виборів і вважають, що помаранчева команда з ними «однієї крові». А от із приводу сумісності групи крові команди Януковича з європейською залишаються питання. І хоча європейці визнають, що «регіонали» у тих чи інших питаннях економіки найчастіше професіональніші за своїх помаранчевих колег, політичний аспект для Євросоюзу все ж важливіший. Чи буде в більшості біло-голубий уряд України так само поділяти в багатьох аспектах політику Європейської Союзу й приєднуватися майже до всіх його заяв? Велике питання. Чи будуть «регіонали» наполегливо йти в СОТ? Є сумніви. Чи захочуть вони працювати над новою угодою з ЄС чи віддадуть перевагу продовженню давно застарілої Угоди про партнерство і співробітництво (СПС)? Брюсселю це невідомо. Зате ми з упевненістю можемо сказати, що про запропоновану Єврокомісії Європарламентом угоду про асоціацію з Україною після створення коаліції з біло-голубими на чолі можна буде забути. А от у помаранчевих після одностайної підтримки європарламентаріїв набагато більше шансів «вичавити» з брюссельських бюрократів дуже амбіційну нову угоду, яка піднімає наші відносини з ЄС на зовсім новий рівень.
У приватних бесідах представники наших європейських партнерів дають однозначно зрозуміти: рішення про участь України в грандіозному космічному проекті «Галілео» було політичним, це своєрідна нагорода Києву за прямування у правильно обраному напрямку. Із поверненням у владу команди Януковича співробітництво у цій надзвичайно важливій для України сфері буде зведено до мінімуму й збережеться, в основному, на папері. Те ж саме можна сказати й про перспективи розвитку не менш важливого для нас діалогу високого рівня в енергетичній сфері. Оскільки в системі розпізнавання «свій — чужий» Київ знову стане «чужим».
Хочеться вірити, що у високих київських кабінетах усе це відомо, усвідомлено і буде враховано при ухваленні рішення. І це рішення має бути самостійним. Тому що ні Солана, ні Квасьнєвський (який, за нашою інформацією, розмірковує нині, чи не приїхати йому в Київ із новою посередницькою місією) не зможуть нескінченно допомагати нашим політикам, переставляти їм ноги в правильному напрямку й рухати їхніми руками, виводячи правильні слова в потрібних угодах. До життєво необхідної для країни згоди українські політики мають прийти осмислено й самостійно. Тільки в цьому разі створена коаліція буде життєздатна й ефективна в перетворенні країни.