Цього тижня було вже цілком зрозуміло, що виступ Президента 24 серпня не став бомбою. Радше, хлопавкою. З кількох причин. По-перше, опозиція вже розкочегарила паровоз акцій і конституційні зміни, підтримувати готовність висловила, але жертвувати можливістю радикальної та швидкої зміни ситуації не стала. Одне слово — не звернула з обраного вектора руху.
«Наша Україна» пропозиціями Леоніда Кучми також не дуже була вражена і вирішила вмонтувати ініціативу Президента в раніше запропоновану ними ідею Договору, з тієї різницею, що парламентський варіант побудови влади Віктор Ющенко визнав передчасним і заявив про необхідність внесення в Конституцію змін, запропонованих у Договорі. Та й потім, наразі у Віктора Андрійовича інше завдання: як знайти форму проходження через акції опозиції, не зменшивши ні фракції, ні власного рейтингу. Схоже, Ющенко має намір публічно продемонструвати не лише свою готовність вести переговори з президентською стороною, а й неготовність Президента приставати на умови його фракції. 15 числа, під час проведення Форуму демократичних сил, громадськість має отримати відповідь на запитання: чи перетнулися два паралельних шляхи — Ющенка і «трійки». Втім, чому йдеться лише про ці сили? Зараз багато хто відчуває небажання Президента і його оточення зважати на їхні інтереси. Ющенко прагне консолідувати ізгоїв, які не мали раніше нічого спільного з опозицією. Питання лише в тому, наскільки вони до цього виявляться готові.
Без захоплення ідею Президента сприйняла низка представників «Єди». Почасти це пов’язано з невдалою побудовою виступу. Склалося враження, що після затвердження тексту і його запису на телебаченні автор із полегшенням зітхнув: «Ну, нарешті я змусив сказати його цю фразу». Проте аналітичної частини, яка б пояснила, у тому числі й пропрезидентській частині еліти, чому в Україні має змінитися організація влади, у виступі не було. З одного боку, пропрезидентські фракції ніби отримали команду будувати парламентську республіку, з другого боку — кожній із них залишили самостійно здогадуватися про те, чому це було сказано, чия це гра, а головне — що їм робити далі. Досі члени більшості розгублено стоять на пероні, як після команди: «Поїзд, стій. Раз, два». Інструкцій від Президента з 24 числа не надходило. Втім, не зовсім так. Вдавшись до нині модного епістолярного жанру, в листі до парламенту Президент закликав депутатів створювати коаліційний уряд. Олександр Волков висловив подив багатьох, поцікавившись: як можна створювати те, що не закріплене ні в Конституції, ні в законах? Яким є механізм створення і відповідальності коаліційного уряду? Чи не логічніше спочатку внести зміни в законодавство, а вже потім у рамках закону створювати коаліцію? Це ж очевидно.
Очевидно й інше. Для створення навіть пародії на коаліційний уряд у нинішній обстановці необхідна обов’язкова умова — кандидатура прем’єр-міністра. Саме вона має стати тим стрижнем, навколо якого сформується парламентська більшість. Зараз у законодавчому органі відбуваються дуже дивні процеси. Комуністи, Блок Тимошенко і фракція Мороза якщо й мають намір говорити про більшість, то лише про антипрезидентську. Ющенко з Литвином із різною активністю, та все ж зайняті створенням більшості антимедведчуківської. Медведчук у поті чола трудиться над більшістю антиющенківською і антилитвинівською. Створювану ним більшість ще називають «пропрезидентською». Інакше кажучи, антивектори дуже персоніфіковані. Хто ж при цьому може стати тією персоною, яка виявиться спроможною створити в парламенті більшість, здатну підтримати нового прем’єр-міністра? На сьогодні у Президента, схоже, немає чіткого уявлення про те, кого він хоче бачити на посаді прем’єра. Не в останню чергу, з відомої причини: він не відібрав саджанця для вирощування наступника. А укоренитися цей саджанець має в прем’єрському кріслі. Йти на прем’єра проміжного і по весні його зрізати — з одного боку, багато клопоту, з другого — цю функцію цілком може виконувати Анатолій Кінах. Почати грати в наступника зараз — зарано, і це Президент розуміє, попри те, що його підштовхують до протилежного. Та й як тоді бути з курсом, проголошеним на парламентсько-президентську республіку?
Водночас умовно зайняте Анатолієм Кінахом місце прем’єра не дає спокою багатьом гравцям, які пропонують Президентові свою програму дій на цьому посту і тримають в умі перспективи, постом обумовлені. Саме тому кожен із претендентів у міру сил і можливостей намагається створити свою більшість, склад якої зможе брати участь у розподілі посад у квазікоаліційному уряді.
Надзвичайно бурхливу діяльність розгорнув, наприклад, міністр транспорту Георгій Кирпа. Тільки ледачий депутат не звертався до нього в останні місяці з проханнями гуманітарного та бізнесхарактеру. Георгій Миколайович, вочевидь, вважає, що пакет голосів «Єди», за умови чіткої вказівки Президента, йому забезпечений. Захоплене ставлення глави держави до всього, що робить міністр транспорту (у тому числі і для Президента), на думку Кирпи, переважить проблеми, наявні в міністра транспорту з цілою низкою представників пропрезидентських фракцій. Енергійно діяти Георгій Миколайович, безумовно, вміє, а ось із постачальниками, котрі представляють інтереси деяких впливових депутатів, міністерство далеко не завжди прагне вчасно розраховуватися. Багатьом, до речі, відомі як хватка Кирпи, так і його хазяйське ставлення до свого слова: хочу — дав, хочу — забрав. Водночас Георгій Миколайович вважає, що зміг підстрахуватися і заручитися достатньою кількістю голосів, наприклад, депутатів «Нашої України», а точніше — тієї її частини, що представляє Західну Україну. Кирпа хоче бути прем’єром, і деякі шанси для реалізації цієї ідеї в нього є.
Не втратив надій на прем’єрську посаду і перший віце-прем’єр Олег Дубина. Олег Вікторович, здається, просто-таки приречений перебувати в антагонізмі з міністром транспорту. Боротьба двох фаворитів за прихильність Президента інколи видається просто комічною. Зокрема в тих випадках, коли йдеться про дорогі іграшки гаранта. Певний час здавалося, що питання прем’єрських перспектив Дубини знято остаточно і безповоротно. Особливих шансів у першого віце-прем’єра немає і зараз. Проте, попри купу ворогів і явну підтримку лише Литвина, Олег Дубина не зазнав серйозних втрат: усі кадри, що їх Дубина привів у Кабінет міністрів, як і раніше, обіймають свої посади. Зберіг за собою посаду і сам Дубина. Попри деяке розчарування Президента, пов’язане з професійними можливостями Олега Вікторовича і наполегливими спробами Медведчука пов’язати Дубину із Віктором Ющенком. Своєю нинішньою посадою Дубина і справді зобов’язаний почасти Віктору Андрійовичу, який зробив подання на нього вже після того, як парламент весною 2000-го висловив недовіру Ющенку. Водночас розраховувати на підтримку своєї кандидатури «Нашою Україною» Дубині навряд чи випадає, оскільки секретом Полішинеля є факт: щойно Медведчук став главою адміністрації й усім стало зрозуміло, що вплив нового глави АП буде поширено на діяльність Кабміну, — Дубина поспішив розкрити Віктору Володимировичу всі відомі йому комерційні секрети заможних представників «Нашої України». Та й його дії проти бізнесменів, котрі підтримували «НУ», вирізнялися значно більшою методичністю й послідовністю, ніж дії, наприклад, глави податкової адміністрації.
Микола Азаров справді не проти очолити Кабінет міністрів України. За згоди Президента й з допомогою Святослава Піскуна він цілком міг би одержати шанс на прем’єрство. Не можна виключати, що Миколу Яновича підтримають комуністи. У принципі, їхніх голосів разом із стандартним пакетом пропрезидентських фракцій могло б вистачити, якби Президент прийняв рішення зробити прем’єром Азарова. Цілком можливо, що глава ДПАУ зміг би набрати стільки ж голосів, скільки й Святослав Піскун і, до речі, з тієї ж причини: якщо не можеш домовитися з «суддею», домовся з «катом». У зв’язку з чим Микола Янович з повним правом міг би розраховувати принаймні на частину голосів «Нашої України», за умови, звісно, що кандидатом номер один на посаду прем’єра не стане Віктор Ющенко.
Віктор Андрійович прем’єром бути хоче. І якби на Банковій аналізували ситуацію холодні голови, то вони негайно цим бажанням Ющенка скористалися б: хочете бути прем’єром — будь ласка! Тільки губернатори, як і раніше, вас ігноруватимуть, силовики — контролюватимуть, а голова адміністрації — патронуватиме. Ющенко, безперечно, одержав би в парламенті достатню кількість голосів за умови підтримки Президента. Але на Банковій на таке навряд чи зважаться. А раптом попри палиці в усіх колесах та об’єктивний економічний спад у Ющенка все-таки вийде?! Подейкують, що Президент поставив перед Віктором Андрійовичем дилему: або прем’єрство, або участь в акціях опозиції. Навіть коли це так, то Ющенко, схоже, уже знає, як йому ставитися до слів Президента, але поки що чітко не вирішив, як ставитися до своїх справ.
Питань такого плану не виникає у Віктора Медведчука. Про нього компетентні олімпожителі розповідають інше. Нібито голова адміністрації запропонував Президенту на посаду прем’єра людину, готову розв’язати всі економічні проблеми, виплатити всі зарплати й навести порядок у країні. Іншими словами — себе. Президент засумнівався в спроможності Медведчука пройти парламент. Проте главі держави було запропоновано зробити лише один крок: якщо не зараз, то наступної весни внести кандидатуру Медведчука в парламент і відійти вбік, решту глава СДПУ(о) зробить сам. Чи можлива перемога Медведчука в парламенті? Можлива. Невдоволення ним, безумовно, зростає, і передусім у колах бізнес-еліти, що населяє «Єду». Але вихід цьому невдоволенню може дати лише консолідація та відкритість дій. А з цим у нас складно. Безумовно, кожен може один раз потрапити до Президента й поскаржитися на дії Віктора Володимировича та його компаньйона, котрий проходить по країні в статусі господаря та з розпальцівкою, як у Фреді Крюгера. Але на одне шепотіння у президентське вухо невдоволеного депутата припадатиме десять підходів до «снаряду» самого голови адміністрації плюс домашнє завдання з обробки Президента, виконуване Віктором Пінчуком, котрий нині працює в повному тандемі з головою адміністрації. Тож скаржитися Президенту на Медведчука неефективно. Відкрито виступати — страшно. Таким чином, цілком імовірно, що за доброю традицією упосліджені й ображені підуть присягати на вірність. Інше питання — чи прийме їх клан. Але відповідь на нього навряд чи позначиться на результатах голосування «єдунів» щодо кандидатури Медведчука. Ну, хіба що фракція Азарова, або донецькі... Не можна виключати, що 10—12 голосів лідер СДПУ(о) може розраховувати одержати в комуністів. Не виключено, що Грач і його люди підуть на це. Допомога також може прийти з лав «Нашої України». Найбідніші верстви населення цієї фракції можуть виявитися цілком вдячними людьми. Не варто Медведчуку цілком скидати з рахунків і соціалістів. Історія знала прецеденти, які свідчать про можливість досягнення домовленостей між СДПУ(о) й СПУ. Принаймні ніхто не заважає Медведчуку сподіватися на їх повторення. «Думайте, Леоніде Даниловичу, або я, або Ющенко». І Леонід Данилович пішов думати про 2004 рік, про коаліційний уряд, про Ющенка, якого він не любить, але в котрого є шанси, про Азарова, що може стати противагою Медведчуку на посаді прем’єр-міністра, про Медведчука, якому не цілком довіряє, але якого потребує, про Дубину, котрого навряд чи поважає, але до якого відчуває сантименти, про Кирпу, яким захоплюється, але сумнівається, що зможе повністю контролювати його невгамовну енергію та круту вдачу. Своєю заявою 24 числа Президент у першу чергу поставив себе в важке становище. Він повинен продемонструвати послідовність у діях, які проголосив, але до кінця не прийняв і не продумав. Він повинен перемогти у війні, де кожен у його команді грає сам за себе. Він повинен зробити вибір, який за будь-яких умов зруйнує коаліційність його оточення.