Питання «Бути чи не бути?» для Європейського Союзу нині залежить від того, чи зуміє він адекватно відреагувати на загрозу своїй енергетичній безпеці. Якщо так, то це позбавить противників євроінтеграції їхнього останнього аргументу. Інакше про об’єднану Європу можна буде забути раз і назавжди. У ті часи, коли безпека гарантувалася переважно силою зброї, ті, хто вважав інтереси окремої суверенної держави вищими за інтереси союзу, могли бути впевнені: у разі виникнення загрози колективній безпеці Європа завжди могла розраховувати на допомогу НАТО. Проте сьогодні, коли, відповідно до офіційної енергетичної стратегії Росії, саме енергоресурси «значною мірою визначають місце країни в геополітиці», НАТО, відповідно до Декларації, прийнятої на Ризькому саміті альянсу, може послужити лише допоміжним інструментом роботи, яку може виконати лише Європейський Союз.
Та чи робитиме це ЄС? Чи вдасться йому переконати «Газпром», «Транснефть» і Кремль у тому, що вони мають справу не просто з об’єднанням із 27 національних держав, а з єдиним жорстко регульованим внутрішнім ринком? Чи стане він дотримуватися своїх базових принципів ринкового лібералізму, прозорості та конкуренції стосовно не лише російських енергетичних гігантів, а й провідних енергетичних компаній деяких країн Євросоюзу? Чи спрацює найголовніший принцип об’єднаної Європи — принцип солідарності, — коли виникне потреба підтримати членів співдружності, які опиняться перед загрозою ультиматумів, захоплення їхніх активів та обмеження енергопоставок, а також держав, які стануть жертвами корупції й шантажу? Чи зможе Європа проявити рису, яку Ернест Ренан вважав основною для будь-якої держави, — те, що він назвав «відчуттям спільної жертви»? Без цього Європейський Союз буде не більш ніж конгломератом окремих держав і вже тим паче не зможе залишатися джерелом надії і полюсом тяжіння для нових членів.
Таким чином, сьогоднішній євроскептик боїться не могутності й сили Євросоюзу, а його можливого розпаду і безсилля. Хоча, з іншого боку, він і в такому разі знайде для себе деяку втіху. 11 січня нинішнього року Європейська комісія випустила документ на 22 сторінках під назвою «Європейська енергетична політика». Документ написаний несподівано прямою й відвертою мовою і пропонує несподівано сміливі висновки. У ньому не лише йдеться про зростання потреби Євросоюзу в енергоресурсах, а й висловлюється стурбованість із приводу «зовнішньої уразливості», яка є результатом «концентрації запасів вуглеводнів в одних руках», «ставлення до імпортерів за принципом вибірковості», зловживання монопольним становищем і тотальної залежності деяких членів співдружності від «єдиного постачальника». Звідси робиться єдино можливий висновок, що з таким станом речей більше миритися не можна. У документі також зазначається, що «узгодженість енергетичної політики» (як це вже є в торговій політиці) вже стала «ключовим питанням геополітичної безпеки», а питання енергетики «має тепер посісти одне з центральних місць зовнішньополітичного порядку денного Європейського Союзу».№
Цього тижня глави урядів країн — членів Ради Європи зберуться, щоб поговорити про спільну енергетичну політику в такому вигляді, якою її бачить Європейська комісія. Звичайно, навряд чи вони погодяться з головним і найрадикальнішим висновком цього документа, а саме — про необхідність «роздрібнення» великих національних енергетичних компаній, які є свого роду «міні-газпромами», що контролюють видобуток, продаж і транспортування енергоресурсів у своїх державах. Одинадцять членів Євросоюзу вже перейшли від концепції «керованого ринку» до конкурентного ринку, що призвело до значного підвищення ефективності використання енергії та здешевлення енергоресурсів для споживачів. А ось кілька інших країн не підуть на такий крок, принаймні на зазначеному етапі. Проте показовий тут не цей момент — показово те, що Рада Європи готова прийняти більшість рекомендацій Європейської комісії, зокрема й такі:
• Підтримка проектів, спрямованих на диверсифікацію джерел, постачальників і маршрутів та способів транспортування енергоносіїв;
• Розвиток ядерної енергетики (яка вже тепер забезпечує виробіток понад 30% електроенергії, яку споживають країни ЄС), а також нових джерела енергії та розробка заходів для зменшення енергоспоживання;
• Удосконалення регуляторної політики з урахуванням усіх досягнень у цій галузі;
• Прийняття Плану першочергових заходів для об’єднання енергосистем, зокрема створення єдиної енергосистеми Німеччини, Польщі та Литви, будівництво транс’європейського газопроводу (проект Nabucco, який з’єднає Туреччину й Австрію і пройде територією Болгарії, Румунії та Угорщини), а також транспортування каспійської нафти до країн Східної Європи.
Реалізація цих заходів матиме далекосяжні наслідки. По-перше, вони відкриють Європейському Союзу шлях до співробітництва зі Сполученими Штатами, Азербайджаном, Грузією та іншими країнами, які хочуть створити не залежні від Росії маршрути транспортування енергоносіїв. Вони сприятимуть розв’язанню найгострішої проблеми енергетичної безпеки, насамперед Литви і деяких інших членів Євросоюзу нової хвилі, а саме — енергетичної ізоляції внаслідок східної спрямованості їхньої енергетичної транспортної інфраструктури та відсутності зв’язку з енергосистемами інших країн–членів ЄС. Оскільки ж пропозиція Європейської комісії про необхідність «роздрібнення» національних енергетичних гігантів буде, швидше за все, відкинена, це вдарить по самих енергетичних монополіях. Вони й так уже змушені займати оборонні позиції на політичному полі. А незабаром потраплять і під дедалі сильніший законодавчий прес, з огляду на вимоги Департаменту ЄС із конкурентного права неухильно дотримуватися законів Співдружності, які не роблять винятків ні для найсильніших, ні для слабких. І якщо українці вимагатимуть для себе якихось преференцій у цьому питанні, то це означатиме, що вони не розуміють самої суті нової енергетичної політики. Європейський Союз розпочав створення єдиного енергетичного ринку, і цей ринок буде побудований на принципах лібералізму. Та чи зможе ЄС домогтися тут успіху, всупереч рішучості Росії зашкодити йому в цьому?
Російський комплекс
Російський комплекс базується, як завжди, на її гіпертрофованій самовпевненості та одвічному пошуку зовнішніх ворогів. З погляду Києва, Вільнюса чи Варшави, при президентові Путіні Росія отримала гроші і владу, а також рішучість використовувати все це у своїх власних інтересах. Проте з погляду Пекіна, Токіо, Сеула і навіть Астани, Росія — це країна, в якій вимирає населення, руйнується інфраструктура, неефективне управління і хронічний дефіцит капітальних вкладень. І співпрацювати з Росією так важко саме через цей комплекс її надмірних амбіцій та перелічених вище проблем, які загрожують її безпеці. У світлі енергетичного співробітництва ці труднощі обумовлені чотирма чинниками:
Розбіжність підходів до вирішення економічних проблем. Як добре відомо в Україні, при Путіні в Росії було дано старт активній реприватизації економічного потенціалу країни, і далеко не останню роль у цій справі відіграють служби безпеки. Якщо в радянські часи двигуном економічного зростання та модернізації виробництва був оборонно-промисловий комплекс, то в нинішній Росії ця роль, на думку багатьох, відводиться саме енергетичному сектору. І хоча багато російських експертів відзначають недоліки такої політики, вона вже привела до певного зростання добробуту та підвищення авторитету країни на міжнародній арені. І це дуже заважає Європейському Союзу вести переговори з Росією «з позиції своєї ваги та авторитету», не кажучи вже про спроби переконати Москву в тому, що її підходи потребують коригування. Для російських енергетичних гігантів ринок там, де є товарно-грошові відносини, хай навіть у їх найбільш неповноцінному вигляді або з сильною монопольною складовою. Проте для Європейської комісії монополія і ринок — поняття абсолютно несумісні, тому що друге у принципі передбачає свободу вибору як для покупця, так і для продавця. На думку голови правління «Газпрому» Олексія Міллера, гарантією енергетичної безпеки є сильна інтеграційна вертикаль і контроль, тобто «контроль із єдиного центру режимів видобутку, транспортування, зберігання в підземних сховищах і продажу»2. З погляду ж Європейської комісії, енергетична безпека забезпечується ефективною регуляторною політикою без поділу на любимчиків та ізгоїв, а також «диверсифікацією джерел, постачальників і маршрутів та способів транспортування».
Наростання дефіциту газу. Російський паливно-енергетичний комплекс дедалі більше стає важливим засобом підтримки міжнародного авторитету країни з одвічно сильними позиціями централізму, загрозливою демографічною ситуацією і стурбованістю не лише щодо посилення могутності Китаю, а й щодо зростання амбіцій багатих на природні ресурси країн Центрально-Азіатського регіону. Саме цим пояснюються активні спроби Кремля обмежити присутність і послабити ринкові позиції і «відцентровий вплив» незалежних гравців енергетичного ринку, як внутрішнього, так і зовнішнього (це добре видно на прикладі тепер уже колишнього ЮКОСу). Але без серйозної реструктуризації і лібералізації ринку Росія не зможе виконати завдань із нарощування обсягів поставок енергоресурсів для внутрішніх потреб та на експорт. Троє з основних газових родовищ, які належать «Газпрому», вже не забезпечують навіть попередніх обсягів видобутку. За розрахунками Міжнародного енергетичного агентства, для того, щоб утримати обсяги газовидобутку бодай на нинішньому рівні, «Газпрому» до 2015 року необхідно розробити нові родовища із сукупним щорічним обсягом видобутку 200 млрд. м3, що, за підрахунках фахівців, потребуватиме 11 млрд. дол. вкладень щорічно. Проте цього поки що не відбувається. Що ж стосується нафтового сектора, то й тут ситуація не вселяє оптимізму.
Агресивна, а не продуктивна інвестиційна політика. Інвестиційна політика, яку проводить «Газпром», більше спрямована на просте покриття зростання дефіциту газу в самій Росії, а не на боротьбу з ним. Не вкладаючи достатньо коштів у розробку нових родовищ та модернізацію внутрішньої інфраструктури, «Газпром» виявляє підвищений інтерес до експортної інфраструктури, скупки закордонних компаній та участі в проектах, які не мають прямого стосунку до природного газу. Водночас він, за висловом експерта міжнародного фонду «Стратегія-1» Михайла Гончара, «активно полює» на енергоресурси в інших частинах світу. За активної підтримки Кремля «Газпром» розгорнув агресивну кампанію з використанням усіх наявних у його розпорядженні засобів, щоб зірвати нові енергетичні проекти, здатні зруйнувати монополію Росії у цій сфері. Прикладом може слугувати той-таки проект Турецько-Австрійського газопроводу Nabucco чи будівництво Південно-Каспійської газової магістралі. Проте на запитання, куди ж піде газ російського видобутку, жодної більш-менш виразної відповіді від керівників компанії отримати не вдається. Та хоч би якими були мотиви такої політики, Європейський Союз не повинен її підтримувати, бо це загрожує його власній енергетичній безпеці. Бо Європа тим самим сама собі перекриє всі шляхи до відступу з цього цілком імовірного російського енергетичного тупика і стане заручницею дефіциту енергоресурсів у самій Росії, хоч би до яких заходів вона вдавалася для його подолання.
Геоекономіка близького зарубіжжя. Історично сформовані зв’язки між представниками державних еліт, схожість культур управління і ведення бізнесу, численні економічні зв’язки і взаємозалежність, як і колись, дозволятимуть Росії використовувати геополітичні поступки, компроміси та різного роду пільги й подачки для обмеження суверенітету і самостійності сусідніх держав. Бо якщо така політика довела свою ефективність учора, то чому б не використовувати її й сьогодні? Проте саме сьогодні перспективи такої політики постають у трохи іншому, тривожнішому світлі. Коли дефіцит енергоресурсів у самій Росії почне неминуче зростати, то хто перший відчує на собі всі принади такої ситуації, беручи до уваги набагато більшу привабливість європейського ринку з погляду дохідності, а також потреби російської економіки та можливість зростання народного невдоволення, якого так побоюються у Кремлі? Відповідь очевидна: це сусідні країни, які залежать від поставок російських енергоресурсів. І українці повинні це розуміти найкраще. Проте є й такі, хто впритул не хоче бачити очевидного, повторюючи як заклинання міфи про «братерські відносини», які нібито захистять Україну від її власної слабкості та помилок Росії.
Україна — стрижень енергетичної безпеки?
Україна справді може відіграти тут ключову роль, і Європа це добре розуміє. Зрештою, саме обмеження газових поставок у січні 2006 року спонукало Європу переглянути свою колись непорушну віру в Росію як «стабільного і надійного постачальника енергоресурсів». Проте Євросоюз не знає, що робити з Україною, і тому зайняв стосовно неї вичікувальну позицію. А все тому, що він ототожнює двовладдя з паралічем влади, а не з дріжджами, на яких може вирости нова влада. І в цьому його помилка. Але, крім Юлії Тимошенко, багато тих, хто міг би вказати Європі на цю її помилку, не володіють достатнім умінням переконувати.
Від України вимагається ясність позиції. По-перше, тому що Україна — частина енергетичної проблеми Євросоюзу. І не тільки завдяки нафтопроводу «Дружба», а й тому що Україна, маючи внутрішній валовий продукт, який не перевищує 25% ВВП Бельгії, стоїть на шостому місці у світі за рівнем споживання газу. Для підвищення ефективності енергетичної економіки та залучення в неї нових інвестицій ця економіка повинна базуватися на певних законах, а не на контрактах і домовленостях. І якщо в Брюсселі не стануть розпізнавати українців, які поділяють цю точку зору, європейський курс України ніколи не перетнеться з європейським курсом Євросоюзу. Ясність позиції, а точніше — відвертість потрібна ще й для боротьби з небезпекою того, що ЄС, озброєний, швидше, скептицизмом, а не реальним знанням, прийматиме рішення не на користь України. Тобто, інакше кажучи, Україна повинна продемонструвати, що вона може запропонувати Європі частину вирішення проблеми.
Перший крок на цьому шляху вже зроблено: це прийнятий Верховною Радою і підписаний 6 лютого президентом закон про газотранспортну систему. Проте сферу застосування цього закону слід розширити, щоб не допустити такого:
· Реалізації пропозицій щодо газопроводу Богородчани—Ужгород, які поставлять ЄС і Україну в ще більшу залежність від російського газу і скоротять ринки, котрі газопровід Nabucco міг би обслуговувати ефективніше;
· Розпочатих кроків з передачі «Газпрому» пакетів акцій обленерго в обхід закону від 6 лютого;
· Реалізації планів (окремі з яких уже зайшли досить далеко) з надання доступу до чорноморських родовищ на базі міжурядових угод із Росією, а не відкритих конкурсів, базованих на ринкових засадах;
· Остаточного захоплення «Нафтогазу України» та передачі ключових джерел доходів із-під контролю структури, яку можна контролювати й перевіряти, іншій структурі («УкрГазЕнерго»), яку контролювати й перевіряти буде неможливо.
Ініціатори закону від 6 лютого повинні виявляти більшу активність і згуртованість, і не лише у стінах Верховної Ради. Президент Ющенко все ще намагається зрозуміти всі наслідки створення «РосУкрЕнерго» й усвідомити свою частку відповідальності за це рішення, але інтуїція в питаннях енергетичної безпеки його не підводить. У секретаріаті президента і Раді національної безпеки оборони є дуже обізнані й досвідчені люди. Та чи працюють вони як одна команда? І чи знають їх у європейських столицях? Чи виробляють вони рішення й альтернативні підходи, які можна буде використовувати, щойно стане очевидно, зокрема, і самому урядові, що нинішній курс веде до капітуляції та зубожіння?
Понад те, саме президентська команда, а не Верховна Рада повинна займатися виробленням рішень у зв’язку зі змінами енергетичної геополітики, які відбулися в період, починаючи з кінця минулого року. Першою з таких змін було рішення Азербайджану кинути виклик Росії, подати допомогу Грузії та продовжити реалізацію проектів, які допоможуть зв’язати Європу з газовими й нафтовими родовищами Каспійського, Південно-Кавказького та Чорноморського регіонів. Ця зміна курсу Азербайджану була тією подією, яка повернула з небуття ГУАМ. Другою подією, що змінила енергетичну геополітику, було очевидне усвідомлення Казахстаном того факту, що європейська концепція «диверсифікації джерел, поставок і маршрутів та способів транспортування» енергоресурсів лежить у площині його власних інтересів і що він сам може стати інструментом цієї «диверсифікації». Третім був російсько-білоруський енергетичний скандал та усвідомлення президентом Лукашенком своєї вини за політику, яку він проводить і яка повністю позбавила Білорусь енергетичної безпеки як такої. Ніколи ще, починаючи з 1994 року, можливість створення прямого енергетичного коридору між Балтійським і Чорним морями не була такою реальною. І тепер запитання, на яке повинна відповісти Україна, настільки очевидне, що воно зрозуміле навіть її урядові: стане ваша країна перешкодою на цьому шляху — чи ланкою, яка зв’яже цей енергетичний ланцюг у єдине ціле?
Та чи готовий Європейський Союз стати частиною такої сполучної ланки? Документ Єврокомісії про енергетичну політику не дає чіткої відповіді на це запитання. Цьому перешкоджають дуже багато усталених догм, особливості менталітету та вузьконаціональні інтереси. Проте ясність потрібна й від самого Європейського Союзу. Спочатку він повинен з’ясувати для себе, чого він хоче від України, від Південного Кавказу й від Каспійського регіону, і відповісти на запитання, що він може зробити, аби його позиція стала зрозуміла всім. І тільки тоді він зможе переформулювати це запитання і поставити його новій владі: куди і з ким іде Україна?
Думки, висловлені в цій статті, відбивають лише точку зору автора і можуть не збігатися з думкою Міністерства оборони чи уряду Великобританії.