Рішення Леоніда Кучми висунути Віктора Януковича єдиним кандидатом від пропрезидентської парламентської більшості було однаковою мірою як передбачуваним, так і несподіваним. Передбачуваною була така лінія поведінки через наявність високого рейтингу в нинішнього прем’єра. Влада, чиї реформаторські наміри зазнали поразки, діючи логічно, мала зробити ставку на найбільш рейтингового представника своїх лав. А в цьому сенсі відсотки Януковича годі й порівнювати з мізерами Медведчука, Тігіпка чи Кінаха. Але питання визначеності з кандидатом реально наштовхувалося на підкилимові суперечності між основними тримачами парламентської більшості, котрі з низки відомих причин не довіряють одне одному. По суті, цій проблематиці — політичному вибору провладної еліти присвячувалася стаття «ДТ» «Чужий і ще чужіший» зі спробою аналізу умов життя олігархів при президенті Ющенку та президенті Януковичі.
Про існування проблемних стосунків в оточенні Президента відомо давно: для цілого ряду представників цього кола перехід влади в країні до політичного побратима, але бізнес-конкурента менш бажаний, ніж до представника опозиції. Більше того, і сам Леонід Данилович чудово усвідомлює, що Янукович — це не його вихованець і не наступник. Для чинного Президента номінальний глава донецької групи або засіб в останній і головній грі, або ставка на безриб’ї.
Безумовно, Президент знає про сумніви стосовно оптимальності кандидатури Януковича, що крають його прибічників. Сам Леонід Данилович так само не в захопленні від цієї кандидатури. Проте, провівши цього тижня дві зустрічі з Віктором Федоровичем, Леонід Кучма дійшов рішення, яке оголосив координатор парламентської більшості Степан Гавриш: Янукович — єдиний кандидат від коаліції, пардон за цитування, демократичних сил. Зауважу попутно, що саме ця шапкозапальна назва «Коаліція демократичних сил» за Фрейдом вказує на комплекси групи товаришів. Але сьогодні мова не про це, а головним чином про причини, які спонукали Президента прийняти настільки поспішне рішення. Цих причин багатенько. Спробуємо розібрати основні.
По-перше, провал конституційної реформи став для її апологетів і, зокрема, Президента шоком. Проект, який просували півтора року й забезпечили всіма наявними в арсеналі влади батоговими засобами, не відбувся. Президент був настільки розчарований, що лише через п’ять днів зміг начебто дати інтерв’ю «Інтерфаксу» й прокоментувати події. Та й то, зазначимо, мляво й невиразно. Віктор Медведчук — ідеолог усіх варіантів реформ — не як голова адміністрації, а як лідер однієї з найбільших партій, досі не зміг вичавити з себе й слова коментарю. Влада виглядала розгубленою та враженою. Саме тому Президенту необхідно було переконати громадськість, що в нього, попри жалобу за реформою, існує продуманий стратегічний план, і влада готова до його реалізації. Висування Януковича покликано продемонструвати: влада, як і раніше, знає, що робити.
По-друге, Президенту необхідно зберегти парламентську більшість. Сьогодні її існування опинилося під великим запитанням, оскільки 226 голосів підопічні Гавриша під час голосування за реформу не дали. А якщо судилося збутися планам низки мажоритарників й у Верховній Раді таки виникне нова фракція, то про переформатування більшості у ВР можна буде говорити цілком предметно.
Проте Президентові необхідно зберегти саме його більшість, адже її наявність — це символ, демонстрування збереження президентського контролю над країною. Якщо в Президента немає більшості — він не хазяїн. А позаяк про ослаблення Леоніда Даниловича, пов’язане передусім із закінченням його президентського терміну, говорять дуже багато, то збереження більшості у ВР для нього є справою принципу. Крім того, якщо глава держави досі має намір проштовхувати проходження через парламент конституційної реформи, що вимагає переголосування заваленого законопроекту, то він зобов’язаний думати про те, що більшість необхідно зберегти для постреформового формування «правильного» прокучмівського Кабінету міністрів, який, нагадаю, повинен складатися з вірних і лояльних людей і, незалежно від нового президента, працювати як мінімум до 2006 року (у чому, власне, і полягає для багатьох суть реформи). І нарешті, Президенту небайдуже, якою буде парламентська більшість після його відставки та які рішення стосовно екс-президента вона зможе не пропустити в сесійному залі. Висування Януковича єдиним кандидатом покликано зцементувати більшість, зайняти людям руки й голови.
По-третє, оголошення Януковича ставлеником влади серйозно ускладнює перспективи домовленостей між «Нашою Україною» та донецькими. Ми пам’ятаємо, що в певний період відносини між ними були дуже теплими та дружніми. І не виключено, що Віктор Ющенко досі їздить на броньованому «Мерседесі», наданому Ринатом Ахметовим. Із приходом Януковича в Кабінет міністрів погіршилися контакти, основним провідником яких був Віталій Гайдук. Навіщо донеччанам сурогатний батько їхніх майбутніх бізнес-перемог, якщо вони можуть фінансово плодитися, не розбавляючи родову кров? Але з часом стало ясно, що Віктор Федорович не надто ефективний лобіст. Як усередині країни, так і за її межами його ведмежі рухи часто приносили членам команди більше шкоди, ніж користі. Цей Кабінет міністрів Ринат Ахметов так і не зміг назвати своїм. Певну неадекватність прем’єра почали відзначати й члени фракції «Регіонів», зіштовхнувшись у дні перед голосуванням реформи з незвично невиразною позицією лідера й побачивши колосальну залежність Януковича від настроїв і примх Президента.
Низка внутрішньокланових обставин утворила якусь тріщину між фінансовими лідерами групи й політичним обличчям донеччан — Януковичем. Останнім часом безроздільно відданим прем’єру заведено вважати лише віце-прем’єра з питань ПЕК Андрія Клюєва, котрий, за деякими даними, звалив на себе всі основні видатки, пов’язані з роботою над політичним майбутнім Януковича. Питання про повернення до можливості домовитися з «Нашою Україною» почало реанімуватися. Союз реальних господарів Сходу й улюбленців Заходу України міг би, по суті, покласти край праву Президента на ключову роль у великій грі, оскільки забезпечив би стабільність донеччанам і донецькому бізнесу без будь-яких кадрових зобов’язань і перемогу Віктору Ющенку на виборах. Проте висування Януковича, що відбулося нинішнього тижня, знищило паростки розмов про потенційні союзницькі відносини, оскільки знову реанімувало бажання господарів Донбасу одержати все, а не зберегти наявне. Тож поле для розводів — до послуг Президента.
По-четверте, Президенту краще від нас із вами відоме ставлення бізнес-еліти до президентських перспектив Януковича. Скажемо дипломатично, воно дуже насторожене. І якщо Леонід Данилович, а на те схоже, не відмовився від планів реформи, то йому необхідно, як він вважає, холодним душем довести до свідомості відмовників, котрі не кинули голоси в скарбничку реформи, такий факт: «Ви зберігаєте колосальні повноваження президента не для Ющенка, а для Януковича. Погляньте на нашого героя, ви знаєте, на що він здатен, і зможете зміркувати, як примножаться ці можливості, коли він одержить наявні в мене повноваження». У цій ситуації Янукович виступає як страшилка, покликана посприяти збиранню 300 голосів за реформування Конституції, яке передбачає перерозподіл повноважень між Президентом, парламентом і Кабміном.
Психологічний розрахунок у цьому варіанті досить точний. Зазначимо також, що проведення реформи — це та умова, яку було поставлено перед Януковичем, як перед єдиним кандидатом. На сьогоднішній день, правда, не цілком ясно, яку реформу хоче Президент: він вимагає від Януковича результативного переголосування проекту 4105 чи його влаштують наявні проекти, які вже пройшли експертизу Конституційного суду і серед яких є і варіант Мороза, чи йдеться про розробку третього варіанта, голосування простою більшістю за нього на цій сесії та затвердження 300 голосами у вересні? Усе це різні стратегії, що вимагають різних організаційних, інтелектуальних і фінансових витрат.
Про одне можна говорити з упевненістю: якщо мова йде про переголосування, то воно, по-перше, малоймовірно, навіть попри спроможність Януковича в даних обставинах діяти не батогом, як Медведчук, а мішками пряників. Крім того, воно буде нелегітимним й остаточно зажене реформу, навіть у випадку одержання 300 голосів, в законодавчу безвихідь. Під ухваленим проектом буде закладено стільки мін, що скасувати реформу через суди загальної юрисдикції зможе не тільки Янукович у разі обрання, а й Ігор Юхновський.
А стосовно вересневих затверджень інших варіантів реформи, то в цій ситуації шляхів відкривається — безліч. Не можна виключати укладання на грунті конституційної реформи союзу між Президентом і «Нашою Україною», Морозом й «Нашою Україною» (читай, СДПУ(о) — «НУ»), або просто передвиборного хаосу, коли хазяїна вже немає, а наступника — ще немає. Яка тут реформа?
По-п’яте, не можна не відзначити, що для Президента важливо було мати оголошену внутрішньополітичну стратегію, визначити логіку дій у боротьбі за владу перед зустріччю з Володимиром Путіним. Фіаско Кучми в парламенті дає підстави російському президенту, котрий цілком контролює обидві палати парламенту РФ, засумніватися в спроможності Леоніда Даниловича цілком контролювати ситуацію в Україні. На переговори Кучма мав прийти з готовим планом дій. «Янукович — єдиний кандидат» — у цьому сенсі не супер, але краще, ніж нічого.
У свою чергу й Віктор Федорович бореться за російську підтримку. Про численні аргументи, запропоновані його кур’єрами представникам різноманітних сегментів російської еліти, у Москві ходять легенди, які, до речі, вельми дратують Володимира Путіна.
Водночас, як ми вже писали, свого кандидата в росіян в Україні немає. За деякими даними, під час Великодня в Донецьку Віктора Януковича відвідав уповноважений представник російської Сім’ї, що займає досить вагоме місце в путінській чиновницькій ієрархії, але представляє в ній олігархічну Росію. Про що йшлося під час зустрічі, нам не відомо, зате відомо інше: Сім’я, що ділить із Путіним у Росії владу, українському кандидату може дати лише те, чого йому й так не бракує: гроші й медіа. Януковичу ж потрібна публічна підтримка Путіна, і в цьому питанні Володимиру Володимировичу доведеться внутрішньо поборотися зі своїми принципами: людині кадебістського гарту, як стверджують його українські колеги, буде не просто підтримати кандидата з двома судимостями. Та якщо Путін зрозуміє, що в Україні ігри в Януковича — це не ширма, а реальна ставка нинішньої влади, і якщо, у свою чергу, Сім’я вирішить підтримати протеже донеччан, то не можна виключати, що Путін надасть Януковичу виразну публічну підтримку, що, власне кажучи, єдиному кандидату й потрібно для якісного зростання рейтингу. Перший крок у цьому напрямі було зроблено під час зустрічі в п’ятницю Медведчука й Путіна, на якій президент РФ заявив: «Ми приймемо будь-яке рішення українського народу, будемо працювати з будь-яким українським керівником. Але хотіли б розраховувати на те, що буде збережено наступність у майбутньому»
Серед причин, які спонукали Леоніда Кучму піти, по суті, на прийняття одноосібного рішення про висування Януковича, можна назвати ще одну: Президенту необхідна позиція, із висоти якої він може почати торги з Ющенком.
У принципі, тонка переговорна нитка останні місяці зв’язувала Леоніда Кучму й одного з представників фракції «Наша Україна». Зустрічей Ющенка з Президентом усупереч твердженням низки джерел, не було давно. Не можна виключати, що тепер вона може відбутися, оскільки була запланована на постреформовий період. Але реформа, як відомо, не відбулася. Це Президента надзвичайно розлютило, оскільки поки що поставило хрест на можливості третього терміну, на який Леонід Кучма мав обиратися вже не гарантом, але арбітром. Саме так — «арбітр» — у великих аналітичних записках «росіяни технологи» окреслювали роль Леоніда Даниловича на наступні п’ять років.
Тепер Президенту якщо і йти на переговори з Віктором Ющенком, то необхідно з урахуванням нових обставин пропонувати інакшу систему торгів, де Янукович, цілком можливо, один із головних козирів. Не можна виключати, що Леонід Данилович поквапиться випередити своїх головних прибічників і першим розкладе яйця в два кошики. Це не в стилі Президента, згодна, але це в стилі часу та обставин, оскільки Янукович і Ющенко на сьогоднішній день видаються порівнянними, з погляду шансів на перемогу, кандидатами. Президент не знає, як далеко у своїх каральних заходах готовий піти Захід у разі грубої адмінресурсної підтримки кандидата від влади на виборах. Президент не знає, як у разі перемоги поведеться Янукович, одержавши реальну владу. Президент не знає, як насправді поведуться його нинішні прибічники і наскільки щирими будуть їхні публічні заяви про підтримку єдиного кандидата, особливо коли цим кандидатом стане Віктор Янукович. Саме тому не можна виключати, що Леонід Кучма, оговтавшись від отриманої в парламенті травми, відновить переговори з «Нашою Україною».
Оце, власне, й усі основні резони Президента. Проте знання про них не дає відповіді на запитання: Кучма грається Януковичем чи грає в нього? Крім того, як і раніше, невідомо, наскільки серйозно в нього збирається грати президентське оточення, а це важливіше, ніж визначеність самого Президента. Той факт, що сквапно скликані лідери фракції в першій половині дня ще ні сном, ні духом не знали про причину збору, говорить про вузькокулуарне ухвалення первинного рішення. Аматорське забезпечення громадської підтримки, яке відбулося винятково в Донецькій області, говорить про те, що звиклі до розмаху технологи Медведчука до цього непорозуміння стосунку не мали. Віктор Федорович, очевидно, вирішив покластися в настільки важливій справі, як міні-громадянський форум, винятково на Бориса Колесникова й рідну Донеччину. Саме тому висловлювання політично-зобов’язаних цивільних осіб виглядали немасштабними й нескромними, особливо враховуючи місце народження героя. В інтерв’ю «Українській правді» Степан Гавриш як завжди гранично відверто (а шо?) розповів про те, що Віктор Володимирович Медведчук у дискусії «лідерів демократичних сил» участі не брав, а інші джерела стверджують, що після закінчення засідання лідер СДПУ(о) також був небалакучим і надзвичайно похмурим. З одного боку, Віктора Володимировича можна зрозуміти. Ніяких гарантій світлого життя при президенті Януковичі в нього немає і бути не може. Вірити можна тільки слову, а ціну слова Медведчук і сам знає. З іншого боку, майже два роки в адміністрації Президента він готував реформу, одержав усі (!) можливі важелі для забезпечення результативного голосування й не зміг його забезпечити. Отже, якийсь час після провалу він просто не має права пропонувати стратегічні ініціативи Президенту або критично висловлюватися про Президентові рішення.
Віктор Пінчук, чиї стосунки з прем’єр-міністром останнім часом важко назвати безхмарними, свого слова ще не сказав. Заяви Сергія Тігіпка, який нібито підтримав під час обговорення кандидатуру Януковича, можна сприймати лише як заяви Сергія Тігіпка: іноді Сергій Леонідович робить у політиці самостійні кроки.
Одне слово, Президент почав нову фазу гри. Справжня вона чи маскувальна, ми дізнаємося досить скоро. Приміром, кілька місяців тому Віктор Янукович звернувся до Президента з проханням замінити п’ятьох-шістьох губернаторів. Подання прем’єра залишилися без відповіді. А тепер, якщо Янукович є реальним єдиним кандидатом, то йому необхідно вибудовувати кадрову сітку зі своїх людей, спроможних ефективно працювати на нього під час виборів. Нинішній губернаторський склад до Януковича ставиться насторожено, а либонь саме він повинен стати кістяком реального штабу, оскільки масштабної структури, що проникає в капіляри сіл і селищ, якою був Волковський «Соціальний захист», у влади більше немає. Отже, Президент повинен дати Януковичу кадровий карт-бланш. Якщо цього не станеться протягом найближчого місяця, то ігри в Януковича так і залишаться іграми.
Показовими також будуть партійні з’їзди, більшість із яких заплановано на червень — перед початком виборчої кампанії. Сходка лідерів фракцій, яка відбулася, до речі, без Володимира Литвина (слід гадати — дрібна помста Віктора Медведчука за жорстку позицію спікера стосовно неприпустимості переголосування проекту 4105), нікого ні до чого не зобов’язує. Її поспішність спантеличила навіть прибічників Януковича, не кажучи вже про решту. Серйозні рішення прийматимуться під час з’їздів, і вже на цьому етапі, якщо в Президента з’явиться інша стратегія, Віктор Федорович зможе не дорахуватися голосів у рамках коаліції. А може статися й так, що всі голоси залишаться на місці, але реальних дій, що їх підкріплюватимуть, кандидат не відчує. Ось не впорається прем’єр із реформою, не виконає взятих на себе соцзобов’язань, і що тоді? А якщо глава уряду ще якихось економічних промахів припуститься? А якщо колишні заслуги публічно спливуть? А якщо не з усіма, свого часу потерпілими, вдалося по-доброму домовитися? А як бути з тими, з ким домовитися вже не можна? Недобре може вийти, адже в партій, які повинні на з’їздах підтримати прем’єра, попереду парламентські вибори 2006 року...
Та й хто може виключити, що Президент, який, судячи з численних промахів, втратив відчуття часу, що стискається, як шагренева шкіра, не вирішив зіграти ще в одну гру — позбутися конкурентів? Цим також може пояснюватися невиправдано поспішне, з погляду ефекту, висування Віктора Януковича. Відкритого конфлікту з донецькими Президент не хоче, але, як вважають окремі спостерігачі, Леонід Данилович може задушити Януковича в обіймах. І шляхом налагодженої інтриги зняти з пробігу до початку кампанії. Зрештою, всі пам’ятають, як Президент після перемоги 1999 року вніс у парламент кандидатуру Пустовойтенка на посаду прем’єра. Попередньо переконавшись, що вона не пройде. Якщо Януковича зійдуть із дистанції до виборчої кампанії, то кандидата більш єдиного, ніж Леонід Кучма, владна коаліція не знайде. Альтернативою Леонідові Кучмі може бути лише ситуація, коли напівкороп рознапівкоропиться на маленьких напівкоропенят, і в бій із кандидатами від опозиції кинуться Марчук, Тігіпко, Кінах, Пустовойтенко... Але цей варіант складно буде назвати стратегією влади, швидше — її розпачем.
Як бачимо, труднощів на шляху, обраному Президентом, чимало. Нам залишається лише з цікавістю спостерігати, як Леонід Данилович поведе цим шляхом Віктора Федоровича, як далеко вони зайдуть і чи зможе нинішній глава держави зупинити рух тоді, коли він це планує зробити. Дехто в оточенні Президента міркує над запитанням: «Чи усвідомлює Кучма, що, перебуваючи в цейтноті, він зробив рух, яким випустив із пляшки навіть не джина, а асфальтоукладальник, забезпечивши його вертикальним зльотом. А ось як бути з гальмами? Такого інтригами не зупиниш. Цілком можливо, що й усім миром теж...»
Не виключено, що вагову категорію та політичну рішучість Віктора Федоровича деякі експерти переоцінюють, а насправді прем’єр готовий робити тільки те й рівно стільки, скільки простору для самореалізації відведе йому чинний Президент. Це в Президента немає права на помилку. Хоча насправді за будь-якого розкладу ідеального варіанта Леонід Кучма вже не знайде: у нього немає часу, а до нього — немає віри.